— Так, усвідомлюю, — з викликом відповів професор. — Я знаю, ви можете мене заарештувати або навіть розстріляти, але такі жарти я жартувати над собою не дозволю.

— Я вас, звісно, можу розстріляти, — люб’язно посміхнувся Лаврентій Павлович, — але мені потрібно хоча б приблизно знати, за що. У чому справа? Чим ви так схвильовані?

— А ви не знаєте?

— Я не знаю.

— Якщо ви не знаєте, значить, знають ваші підлеглі, які сотворили цей дурнуватий жарт. Те, що ви дали мені для аналізу, це не кров товариша Сталіна. Це взагалі не кров людини, а якоїсь тварини.

— Тварини? — перепитав Лаврентій Павлович. — Якої?

— Не знаю, я не ветеринар. Скоріш за все, коня.

— Умгу, — задумався Лаврентій Павлович і став гризти нігті. — Коня? Ви в цьому впевнені?

— Що коня — ні, а що не людини — на сто відсотків.

— Гаразд. Ідіть додому і спіть спокійно. Але якщо ви наді мною покпинились чи навіть помилились, ви про це дуже сильно пожалкуєте.

Після розмови з професором Лаврентій Павлович викликав до себе і допитав агента, який добував матеріали для аналізу. Той божився, що все зробив відповідно до даних йому вказівок і наданий для аналізу матеріал був отриманий внаслідок відправлення Сталіним великої природної потреби.

Берія наказав узяти другу пробу і без указання на джерело відправив її у ветеринарну академію. Тамтешні спеціалісти, провівши ретельний аналіз, були вкрай здивовані і повідомили, що кров за своїм складом схожа на конячу, але має компоненти, яких у відомих порід коней донині не спостерігалось.

Лаврентій Павлович сильно задумався. Але потім дещо пригадав і звелів доставити йому деякі праці біолога і мандрівника Григорія Грома-Гримейла.

На таких людей, як Чонкін, гауптвахта страхітливого враження не справляла. Тут людину наче на покарання позбавляли свободи, але люди, прозвані солдатами, і без покарання були її позбавлені. Годували тут непогано, навіть краще, ніж арештанти їли до цього на умовній свободі, бо кухарі, відправляючи на «губу» бачки з їжею, жаліли покараних, намагалися не ображати, наливали супу густішого, клали шматки жирніші. А компанія тутешня також була по-своєму цікава: бандити, хулігани і самовільники. Усі вони порушували, а деякі неодноразово, закони, статути, правила поведінки, отож, відзначалися певним вільнолюбством. Тим і цікаві були. Люди позитивні, законопослушні викликають в суспільстві повагу, нудьгу, від них аж щелепи зводить.

У камері велись ті ж самі розмови, суперечки і припущення, що й у будь-якій казармі того часу. Міркували вголос, буде загальна демобілізація чи відпускатимуть лише по роках, двадцять шостий рік відпустять, а двадцять сьомий затримають, тому що народжені у двадцять сьомому лише тепер досягли призовного віку і раніше служили наче не насправді. Сперечалися про те, яким настане післявоєнне життя: чи розпустять колгоспи, чи відмінять продовольчі картки. Сперечалися про Німеччину, про те, який тут рівень життя. Дивувалися, чому німці виявилися такими звірами. Розповідали про відомого маршала, який днями відправив на батьківщину шість вагонів трофеїв, включаючи два автомобілі, концертний рояль, меблі для міської квартири і дачну, і ще кілька контейнерів зі старовинними годинниками, сервізами, люстрами, канделябрами, дверними ручками, брильянтами, шубами, шерстяними відрізами й іншими в маршальському господарстві предметами першої необхідності. Казали: так їм, гадам (німцям), і треба, їх фюрери, вроді Герінга, також зі всіх країн Європи натягали чимало! Гадали, що ж буде з вождями Третього рейху. Розповідали, що Гебельс і його дружина, перш ніж покінчити життя самогубством, отруїли своїх шістьох дітей. Про те, що Гітлера немає серед живих, тоді ще знали тільки Сталін і військова перекладачка Олена Ржевська, — тому в камері сперечались, живий він чи не живий, що з ним зроблять, якщо впіймають, і що зробив би із ним кожен з учасників дискусії. Плани були різні: від розстріляти чи повісити до виставлення Гітлера голим у звіринці, аби в клітці возити по містах, щоби люди плювали у нього і казали йому всілякі слова. Від Гітлера природно перейшли до Сталіна, тут суперечок не було, було лише захоплення. Мудрий, геніальний, великий. Усім керує, все знає, при тому читає книги по п’ятсот сторінок на день і практично ніколи не спить, усе думає про нас.

Сусідом Чонкіна по нарах виявився артилерист Вася Углов, який раніше служив у Кремлі, в охороні Сталіна. Туди його прийняли за високий зріст, а вигнали за пиятику. Яка, при тому, трапилася лише один раз. Але в кремлівській охороні одного разу виявилося достатньо. У камері, як і повсюди, де Васі траплялося бути, його, зрозуміло, стали розпитувати, чи бачив він особисто Сталіна.

— Бачив, і багато разів, — відповідав Вася з достоїнством.

— Лічними своїми очима? — допитувався єфрейтор Митюшкін, що, як і Чонкін, потрапив на «губу» за самоволку.

— Лічними своїми, — підтвердив Вася. — Я коли на посту біля туалету стояв, він мимо мене по декілька разів на день проходив.

— А нащо?

— Як це нащо?

— Нащо в туалет-то ходив?

— Ти шо, дурень, чи шо? — здивувався Вася. — Нащо люди в нужник ходять?

— Так то ж люди, — заперечив єфрейтор, — а то Сталін!

— Ото дурень! — встряг у розмову сержант Гаврилов. — Сталін тобі що ж, не людина? Даже Маркс говорив: ніщо людське мені не чуже.

— І Маркс ходив у нужник? — ще більше здивувався Митюшкін.

— Ні, — сказав Вася, — Маркс у штани накладав.

Тут у камері всі стали сміятися над Марксом і над Митюшкіним і питати останнього, ким же він уявляє собі вождів світового пролетаріату, якщо вони позбавлені таких природних задоволень. Митюшкін насупився, від продовження розмови ухилився, але вночі розштовхав Чонкіна з запитанням:

— А ти також думаєш, що Сталін ходить у нужник?

Чонкін, згадавши, що одного разу на запитанні про особисте життя товариша Сталіна сильно обпікся, відповів ухильно, що він про Сталіна взагалі нічого не думає. Вранці три доби, на які Митюшкіна посадили, закінчилися. Повернувшись у частину, він одразу ж попросив зустрічі із замполітом і приніс йому доповідну записку про те, що заарештований Василь Углов поширює наклепницькі твердження, начебто товариш Сталін ходить у нужник. А заарештований Чонкін, додав він, з гордістю йому заявив, що про товариша Сталіна взагалі нічого не думає. Замполіт був нормальною людиною. Він не побачив у камерній дискусії нічого, крім дурні, але донос був політичним, на нього треба було якось, хоча б формально, відреагувати. Тому він порадив Митюшкіну звернутися в Смерш до полковника Гуняєва.

Полковник Гуняєв також плюнув би на трьох дурнів. У останній час самовільників і пустобрехів ледь не кожну ніч виловлювали дюжинами. Про них повідомляли їхньому прямому начальству, а вже від того залежало, скільки кому припаяти. Однак начальники не всі ж були звірами, багато розуміло, що солдати за час війни чого тільки не натерпілись і не набачились. Ну, зірвались із цепу, загуляли, з дівчатами німецькими чи бабусями погралися, а то й навіть ляпнули щось не те, так за все пережите заслуговують, принаймні, поблажки. І тому садили солдатів на «губу» неохоче, а вже як і садовили, то строки давали помірковані.

Ось і Чонкін, відсидівши скількись-то днів, повернувся б до своїх коней Ромашки і Семенівни і в рідну казарму, а невдовзі дочекався б і демобілізації, та знову найшла на нього невезуха. Якраз саме тоді, коли він єдиний, може, раз за всі останні місяці наважився на самоволку, було видано і розіслано по частинах наказ Верховного головнокомандувача про посилення дисципліни у військах. У наказі йшлося, що після виходу Радянської армії з війни в частинах спостерігаються ознаки морального розкладу і послаблення дисципліни. Серед військовослужбовців окупаційних військ мають місце факти непідкорення командирам, нерідкі випадки пиятики, хуліганства, грабежів, насильства, мародерства, продажу військового майна і зброї. Особливо вказувалося на небезпеку зростаючих контактів із місцевим населенням, які призводять до зараження венеричними хворобами, дезертирства, розголошення військової таємниці і найстрашніше — до ідеологічного розкладу. Наказ зобов’язував командирів частин і з’єднань, а також керівників Смершу вжити рішучих заходів із посилення дисципліни, а всіх порушників її — розгільдяїв і самовільників — карати якнайсуворішим чином.