Нінка Курзова чим далі, тим більше ревнувала. І якось сказала Тайці:

— От інтересно, ходють усі до Нюрки, ходють. Усі знають, що сама собі пише, а ходють. Ніж її видумки слухати, краще прийшли б до мене. Мій-то мужик не видуманий.

— Не видуманий, а пише дурню. Віршами. Пушкін! Ти ж сама його читати не хочеш. А її видуманий таке надумає, що просто серце холоне.

— Треба ж, — дивувалась Нінка. — Серце холоне. А чого ж там холонути?

Нінка ходила, заздрила, ревнувала і якось взяла та й сама сотворила листа наче від Миколи, але не у віршах. Скликала жінок у неділю, навіть кисілю вівсяного на всіх наварила. Жінки прийшли, киселю дармового охоче поїли, гороху полускали, веретена покрутили, послухали ввічливо, але ніхто жодного разу не заплакав, не засміявся. Не талановито це було, не смішно, не сумно, нецікаво. І наступного разу прийшла тільки Зінаїда Волкова, скоріше заради киселю, аніж для чогось іншого.

Нюрі спочатку од незвички важко було до кожної суботи новий сюжет творити, але поступово розігралась. І пішла, пішла писати текст за текстом, оповідаючи історії про здійснені Іваном подвиги, отримані за це нагороди, і по щаблях військових звань також героя свого поступово просувала все вище й вище. І крім того, завжди в листах була тема пристрасної любові і відгуку на події реального Нюриного життя.

«Здраствуйте, Нюра, добрий день вам чи вечір, а може, ранок, як у мене! У мене якраз ранок. Прокинувся я сьогодні від того, що тихо було в нашій Енській частині, і так добре довкола, і сонечко світить, і пташечки співають, наче ніякої війни не було і немає, і прокинувся я від того, що чуство мене розбудило таке, що ось не один я на цілому світі, єсть іще одна душа, така ж вроді, як і моя, і навіть, може буть, не душа, а половина душі, половина моя і половина ваша, і ось половини ці тягнуться одна до одної і розтягуються в сторони навроді простині, і такої широчезної, що закривають усе на світі. І ось як стягнуться ці дві половини, як зійдуться, так можна буде відразу й померти. Тому що, як я міркую, щастя саме більше — це таке щастя, від якого помирають. А в усьому іншому у нас добре і спокійно. Учорась літав я знову ж таки на бойове завдання, і напали на мене одного шість, а може, й більше їхніх бомбовозів, і всіх я їх побив зі свойого пулємйота, но мене один також ззаду підло ударив своїм тарантом, і прийшлося мені спуститися на парашуті. А командир наш зустрів мене внизу та й каже: поздоровляю, будеш ти тепер в званії капітана. На цьому коротко своє повіствованіє, на жаль, завершаю, остаюсь до вас із любов’ю на роки довгі, на віки довгі, з ніжністю ізумітєльний ваш Іван».

Той не письменник, хто сам не вірить у те, що він пише. Для письменника межа між реальністю реальною і реальністю уявленою тонюсінька, легко розмивається, зливаючи ці реальності воєдино. Якби запитати Нюру, щоб сказала чесно, вірила вона у свої видумки чи не вірила, вона не змогла б відповісти певно. Тому що не писала, а записувала слова, диктовані їй уявним адресатом. Писала і бачила перед собою свого коханого чітко і ясно, як він сідає в літак, як вилазить на крило і зістрибує на землю, як, нахилившись над листком паперу, описує своє життя. Поки писала, іншого разу зізнавалась собі, що пише сама, а закінченого листа бере до рук, наче він насправді прибув здалека. І, бувало, сама собі зачне перечитувати і всміхається або плаче. І, жінкам читаючи, переживала усе заново.

Тайці Горшковій прийшла похоронка, вона вибігла на мороз в одній сорочці, качалася по снігу, кричала на всеньке село. Нюрі стало незручно, що вона така вдатна, — Іван воює, не знаючи ніяких неприємностей, — і до наступної суботи приспіло від нього повідомлення, що в нерівному повітряному бою він був поранений, знову спустився на парашуті і потрапив у госпіталь. І звідтіля написав, що «як тільки очнувся в сознанії, відкрив очі, дивлюся і втямити не можу, де це я знаходжуся і яким путьом я тут очутився. І ось тепер я лежу і, обратно заплющивши очі, думаю про вас, вспоминаю вашу наружность, і ваш голос, і ваше диханіє. А санітарки тут усі красиві, та красивше вас нікого нема».

У листах містилися різні настанови на всі випадки життя. Іван просив Нюру берегти здоров’я і життя, з натопленої хати не вибігати на мороз не закутаною і не полоскати білизну на річці, доки лід повністю не встановився. А також слідували детальні пояснення, як зберігати картоплю, шаткувати капусту чи підправити ґанок. Чомусь автора зачіпали національні проблеми, яких він торкався не раз і в такому дусі:

«А дехто каже, що німці це особо зловредна нація, а я так скажу вам, дорога Нюра, що нації всі бувають одна одній рівноцінні, отлічаються тіко кольором волосся чи очей та по-іншому балакають, а в остальном всі ісключітєльно такі, як ми, окромя циган. Учора прийшло мені пісьмо од товариша Калініна, він сообщає, що награждьонний я тепер ще один раз орденом Леніна».

Були міркування відносно щонайкращого облаштування життя в даних умовах:

«А жінкам, які слухають мої листи, передайте, що жизнь їхня нині така тяжола, що ні в сказці сказать, ні пером описать, но нічого нє подєлаєш, ось така война. А після войни тоже нічого хорошого не предвідітся, потому шо колічество нашого брата со временєм тєчєнія войни постєпєнно уменшається, а я так думаю, шо єслі би у нас ввєсті хоча би на время мусульманські правила, у них же на одного мужика буває і шість, і десять жон, і так тоді мужчин усім хватає. Я не тому, що за такий разврат, но жалко мені, Нюра, дуже жалко усіх жінок, вже до того жалко, що на всіх би зразу женився і всіх би зразу пригрів. Но на самому-то ділі у мене нікого нема і бути не може, окрім вас одної, з чим і розстаюсь до слєдующого мого пісьма, яке буде написано через тиждень».

Від піклування про обездолених жінок і від порад по господарству він знову переходив до описання подвигів, отриманих за це урядових нагород і військових звань.

До кінця війни удостоївся Іван звання Героя Радянського Союзу і чина полковника. Нюра знала, що за полковником ідуть генеральські звання, але підняти коханого до таких висот не наважилася.

Закінчення війни жителі Красного зустріли хто радісно, а хто з плачем. Жінки, до кого поверталися чоловіки, раділи, а ті, до кого ні, ще більше своє горе горювали. Ніхто не знав, хто і коли прибуде, деякі жінки ходили в Долгов на станцію регулярно, як на чергування. І Нюра також ходила разом з іншими. Вона сама так повірила своїй видумці, що, приходячи на станцію, вдивлялася в усіх полковників, які з’являлися там нечасто, іноді, втім, дивилася й на тих, хто був чином понижче.

У Красне повернулись із війни всього три чоловіки. Із них цілий тільки Мякишев, а решта — Плечевий без руки і Курзов без ока.

Щодня по дорозі на пошту Нюра завертала до станції, стрічала черговий поїзд, штовхалась серед усякого люду, оглядала крадькома пасажирів, що сходили на перон, і йшла спустошеною. І зрештою коротко і сухо написала сама собі сповіщення: «Цим повідомляємо, що ваш чоловік геройськи загинув у нерівному військово-повітряному бою з фашистським стерв’ятником».

Треба було поставити підпис, і вона спочатку написала посаду: «командир Енської частини», потім звання: «генерал-майор», потім вирішила, що це занадто, переправила на «генерал-лейтенанта», подумала, що це малувато, переписала все від початку до кінця, означила підписанта «генерал-капітаном», а прізвища й тут не придумала, поставила закарлючку й заридала…

…Наприкінці сорокових років з’явилися в селах фотографи-шабашники. За невеликі гроші, а то й за натуральну плату продуктами збільшували фотографії, а якщо треба, прикрашали, підмолоджували, одягали пристойніш. Один такий, у довгому, до п’ят, суконному пальті, в шляпі з опущеними крисами, з ящиком через плече, постукав до Нюри.