Але якщо поглянути на все це з іншого боку…

Чонкін зупинився і, спершись на крило, замислився. Зоставили його тут на тиждень без підміни. А далі що? Статутом вартовому забороняється їсти, пити, палити, сміятися, співати, розмовляти, справляти природну нужду. Але ж стояти тиждень! За тиждень цей статут хочеш не хочеш — порушиш! Дійшовши такого висновку, попрямував до хвоста літака і тут же порушив. Озирнувся довкола — нікого.

Заспівав пісню:

Це була єдина пісня, яку він знав до кінця. Пісня була проста. Кожні два рядки повторювалися:

Чонкін помовчав і прислухався. Знову нікого й нічого! Хоч співай, хоч лусни, нікому ти не потрібен. Йому раптом стало сумніше, ніж досі, і він відчув нагальну потребу погомоніти хоча б із кимось, хоча б про щось.

Озирнувшись, побачив воза, який пилюжив по шляху в напрямку села. Чонкін приклав долоню козирком, придивився: у возі жінок чоловік десять сидять, звісивши ноги з полудрабка, а одна, в червоному платті, стоячи, кіньми править. Побачивши це, Чонкін відчув неймовірне хвилювання, яке ставало тим більшим, що ближче під’їжджав віз. Коли він зовсім наблизився, Чонкін і геть заметушився, застебнув комір і рвонув до шляху.

— Гей, дівки! — загукав він. — Давай сюди!

Дівки загомоніли, засміялися, а та, котра правила кіньми, прокричала у відповідь:

— Усім одразу чи через одну?

— Давай усім гамузом, тоді розберемося! — махнув рукою Чонкін.

Дівки загомоніли ще голосніше й замахали руками, наче припрошуючи Чонкіна до себе на воза, а та, що стояла, гукнула таке, що Чонкін навіть сторопів.

— Е-ех, жіночки-и! — від надміру почуттів вискнув він, але його ніхто вже не міг почути. В’їхавши в село, віз зник за поворотом, і тільки біла пилюка ще довго висіла в нагрітому повітрі.

Усе це подіяло на Чонкіна найприємнішим чином. Він зіперся на гвинтівку, і зовсім не дозволені статутом думки щодо жіночої статі почали оволодівати ним. Він так само все позирав довкола себе, але тепер уже не просто так, не зовсім без мети, тепер він шукав щось цілком певне.

І знайшов.

У найближчому городі він угледів Нюру Бєляшову, котра після денного відпочинку знову вийшла підгортати картоплю. Вона розмірено змахувала сапкою, і Чонкін бачив її з усіх боків. Він придивився і належно оцінив її опуклі форми.

Чонкіна одразу потягло до неї, але він поглянув на літак і лише зітхнув. І знову став ходити навколо літака. Декілька кроків туди, декілька кроків назад. Але «туди» кроків чомусь виходило дедалі більше, а звідтіля дедалі менше, і врешті-решт він ткнувся грудьми в тин із довгих кривих ворин. Це сталося для нього самого настільки несподівано, що, зустрівшись із запитальним Нюриним поглядом, Чонкін зрозумів, що мусить якось пояснити свій вчинок, і пояснив його так:

— Пити хочеться, — сказав він і для переконливості тицьнув себе пальцем у живіт.

— Це можна, — сказала Нюра, — тільки вода в мене тепла.

— Аби яка, — погодився Чонкін.

Нюра покинула сапку в борозні, пішла в хату й одразу повернулася з ківшиком із чорного заліза. Вода й справді була теплою, несмачною, вона пахла дерев’яною діжкою. Чонкін відпив трохи, а решту, нахилившись, вихлюпнув собі на голову.

— Й-ех, добре! — сказав він із перебільшеною бадьорістю. — Так я кажу?

— Ківшик на сучок повісьте, — відповіла Нюра, знову беручись за сапку.

Зустріч із Чонкіним її теж схвилювала, але вона не подала виду і стала працювати, чекаючи, що він піде. А йому йти не хотілося. Він постояв ще, помовчав і задав запитання одразу по суті:

— Сама живете чи з чоловіком?

— А вам нащо знати? — запитала Нюра.

— З інтересу, — відповів Чонкін.

— Сама чи не сама — вас це не обходить.

Ця відповідь задовольнила Чонкіна. Вона означала, що Нюра живе сама, але дівоча гордість не дозволяє їй відповідати прямо на такі запитання.

— Може, допомогти? — запропонував Іван.

— Не треба, — сказала Нюра, — я вже сама.

Але Чонкін уже перекинув через тин гвинтівку і сам проліз поміж воринами. Нюра попервах повідмовлялася задля годиться, та потім віддала Чонкіну свою сапку, а сама принесла з хліва другу. Удвох робити було веселіше. Чонкін працював легко і швидко, відчувалося, що цією справою займається він не вперше. Нюра спочатку пробувала його наздогнати, але, зрозумівши, що ці намагання марні, безнадійно відстала. Коли вони зупинилися для перекуру, вона зауважила йому з цікавістю:

— Самі, видно, сільські.

— Невже помітно? — здивувався Чонкін.

— Як не помітити, — сказала Нюра, ніяково похнюпившись. — У нас тут городяни були, допомагати приїздили. Так часом соромно дивитися. Сапку в руках тримати не вміють. Цікаво, чому їх там у містах вчать?

— Відомо — чому, — здогадався Чонкін. — Сало сільське жерти.

— Ото й воно, — погодилась Нюра. Чонкін поплював на долоні і взявся знову до роботи. Нюра, йдучи слідом, час від часу позирала крадькома на нового свого знайомого. Вона, звичайно, одразу помітила, що й зростом він не дуже-то вдався і обличчя не з вродливих, але їй при її задавненій самотині і такий підходив. А Чонкін, вона помітила, хлопець кмітливий і меткий, для господарства, одразу видно, годящий. І він подобався їй дедалі більше й більше, і в душі її навіть зажевріло щось схоже на надію.

Нюра була зовсім самотня. Самотнішої жінки не було в усьому селі, не рахуючи баби Дуні, але в тої життя вже наближалося до кінця, а Нюрі ледве виповнилося двадцять чотири роки. Життя саме в розквіті, але для заміжжя вік, мабуть, і завеликий. Ті, хто моторніший, постаралися вискочити до двадцяти та вже й дітей понароджували (в Нюриної ровесниці Тайки Горшкової взимку п’ятий хлопчик народився). І не було б образливо, якби була гірша за інших, так ні. Ні обличчям, ні станом Бог не зобидив, красунею, може, й не була, зате й почварою ніхто не вважав. І що та Нінка Курзова, яка зроду мала ґандж — пляму на пів-обличчя, а й та знайшла своє щастя, вийшла заміж за Кольку і зараз ходила на четвертому чи п’ятому місяці.

Не одна Нюра, звичайно, в дівках сиділа, але в інших хоч були чи батьки, чи брати й сестри, чи ще хтось, а в неї — нікого. Були два брати старших — вона їх не пам’ятала. Один у три роки під час пожежі згорів, другий, трохи старший, від сипняка сконав.

Мати Нюрина померла чотири роки тому. До цього два роки скаржилася на поперек — усе її щось ламало та горбило, чи то від простуди, чи то від важкої праці — хтозна. Може, їй полежати треба було, перепочити, та як полежиш, коли бригадир щоранку мало не силоміць на вулицю витягає — треба працювати. І своє господарство теж, велике чи мале, а робота знайдеться. До фельдшера малася б сходити, а він за сім верст у Долгові. Сім верст туди та сім назад. А лікування у нього одне: на ніч ноги в гарячій воді попар і під ватяну ковдру. До ранку, мовляв, пройде. Звільнення, якщо температури немає, не доб’єшся. Коли, мовляв, усім звільнення давати, то хто ж працюватиме?

Коли матері зовсім кепсько стало і вона почала криком кричати, батько пішов до голови (тоді ще інший був, не Голубєв) коня просити, а той йому каже: «Тобі самому дати не можу, а як буде попутній — будь ласка». Коли попутній трапився, він уже був ні до чого. Цвинтар Красновський був поряд, за городами, і покійницю однесли туди на руках.

Батько Нюрин пожив ще рік у Красному, а потім, якимось пóбитом отримавши паспорт, подався до міста на заробітки. Працював там різноробочим на будівництві електростанції, далі перейшов до міліції, і односельці, котрі возили продавати колгоспні овочі, багато разів бачили його на ринку — ходив у формі з револьвером, ганяв спекулянтів. Спершу він Нюрі бодай зрідка писав листи, а потім одружився, в нього народилася дитина, став писати дедалі рідше, а згодом і зовсім перестав, тільки час від часу передавав привіти через знайомих.