— Лягай! — гукнув лейтенант і першим самовіддано гепнувся в багнюку.

Чонкін здригнувся й озирнувся. Зляканий пострілом кабан Борко відскочив було, проте тепер дружелюбно, хоча й сторожко наближався знову.

— Тпрусь! — Чонкін замахнувся на Борка прикладом, але той, зрозумівши цей жест, як жарт, кинувся до Івана, і вгамувати його було не так просто. А сірі, хоча й залягли поряд зі своїм командиром, могли щохвилини перейти в наступ.

Першим отямився лейтенант.

— Гей, ти! — відклеївшись од землі, він підняв над головою якогось папірця. — Ти заарештований. Ось ордер на твій арешт, підписаний прокурором.

— Невже сам прокурор підписав? — здивувався Чонкін.

— А що ж я — брехатиму? — образився лейтенант не стільки за себе, скільки за свою Установу. — Ми без санкцій прокурора не беремо.

— І прізвище моє прокурор знає?

— Аякже. Ти ж Чонкін?

— Чонкін. Хто ж іще? — він навіть засміявся, соромлячись того, що такі великі люди одривалися від своїх великих справ, запам’ятовували його прізвище і записували на офіційному папері.

— Ну, так ти здаватимешся? — допитувався лейтенант.

Чонкін подумав. Ордер — документ, нічого не скажеш, серйозний. Але в статуті не сказано, щоб вартового з поста знімали за ордером.

— Не можу, товаришу лейтенант, ніяк не можу, — надаючи своєму голосу інтонації цілковитого співчуття, сказав Чонкін. — Я, звичайно, розумію — у вас завдання. Але якби ж ти був розводящий, чи начальник караулу, чи хоча б черговий по частині…

— Вважай, що я черговий по частині, — погодився лейтенант.

— Ні, — сказав Чонкін. — У нашій частині таких нема. Я всіх командирів знаю в обличчя, бо служив при їдальні. Збагнув? І форма в тебе не така.

— Ну гаразд, — розсердився лейтенант. — Не хочеш здаватися по-доброму, примусимо по-поганому.

Він рішуче звівся на ноги і рушив до Чонкіна. В одній руці він тримав пістолет, а іншу з ордером підняв над головою. За лейтенантом підвелися й обережно стали просуватися вперед його підлеглі. Рахівник Волков зостався на місці.

— Гей! Гей! — загукав Чонкін. — Краще стійте! А то я стрілятиму. Я ж на посту!

Він будь-що хотів уникнути кровопролиття, але йому більше не відповідали. Чонкін зрозумів, що переговори скінчилися невдало, і знову перекинув гвинтівку через фюзеляж. Борко заважав йому, хапав зубами за полу шинелі, тоді Чонкін лівою рукою став чухати йому бік, приказуючи «бор-бор-бор-бор», тримати гвинтівку однією рукою було незручно, зате Борко тепер не перешкоджав, він одразу розімлів, улігся в багнюку і задер ноги. Як усі свині, він любив ласку.

— Чонкін! — попередив лейтенант. Наближаючись, він розмахував ордером і пістолетом. — Не надумай стріляти, гірше буде.

Пролунав постріл, куля пропалила папірець наскрізь, та ще й у тому самому місці, де стояла печатка з підписом прокурора. Лейтенант і його підлеглі, тепер уже без команди, попадали на землю.

— Ти що це накоїв, паскудо! — ледь не плачучи, закричав лейтенант. — Ти зіпсував документ, підписаний прокурором! Ти прострелив печать з гербом Радянського Союзу! Ти за це відповіси!

Черговий постріл знову примусив його тицьнутись носом у грязюку. Намагаючись не підводити голови, лейтенант повернув обличчя до Свинцова.

— Свинцов, заповзай з того боку! Треба його відволікти.

— Слухаюсь! — відказав Свинцов і трохи підвів зад, у який враз, мов джміль, уп’ялася куля, послана Чонкіним.

Свинцов утиснувся в мокру землю і заревів нелюдським голосом:

— Що з тобою, Свинцов? — захвилювався лейтенант. — Ти поранений?

— Ва-ва-ва-ва! — вив Свинцов не від болю, а від страху, що рана смертельна.

Чонкін з-за прикриття уважно стежив за своїми супротивниками. Вони лежали в багнюці, і всі, крім рудого, не подавали ознак життя. Позаду всіх лежав рахівник Волков, який ні за що ні про що встряв у цю історію.

За спиною Чонкін почув чиїсь повільні кроки.

— Хто там? — здригнувся він.

— Це я, Ваню, — пролунав голос Нюри.

— А, Нюрка, — зрадів він. — Підійди, тільки не витикайся, уб’ють. Почухай кабана.

Нюра присіла над кабаном, стала чухати його за вухом.

— Бачила, — задоволено сказав Чонкін. — А ти боялася.

— А далі-то що буде? — понуро запитала Нюра.

— А що далі? — Чонкін не зводив очей з тих, що лежали в багнюці. — Нехай лежать, доки мене не змінять.

— А якщо тобі по нужді треба буде?

— Якщо по нужді… — Чонкін замислився. Але одразу знайшов вихід зі становища. — Тоді ти повартуєш.

— А коли стемніє? — запитала Нюра.

— І коли стемніє, вартуватимемо.

— Дурний, — зітхнула Нюра. — Вони ж сірі. Їх і тепер у багнюці не видно. А коли стемніє, то й поготів.

— Ну от ще каркаєш тут під руку, — розсердився він на Нюру, як сердяться усі люди, котрим властиво спрямовувати свій гнів на тих, хто каже неприємну правду, наче, коли не казати, сама правда стане від того кращою. Але все ж Чонкін замислився, став перебирати подумки можливі варіанти. І придумав.

— Нюрко, — сказав він, повеселішавши. — Давай до хати, візьми сумку і найдовшу мотузку. Збагнула?

— Ні, — сказала Нюра.

— Опісля втямиш. Біжи.

Незабаром бажаючі могли спостерігати таку картину. Зі своєї хати вийшла Нюра з довгою мотузкою і з поштарською брезентовою сумкою. Вона зайшла в тил людям, котрі покотом лежали на дорозі, і подала Чонкіну знак рукою.

— Гей, ви! — закричав Чонкін з-за свого прикриття. — Зараз до вас підійде Нюрка, здасте їй лівольвери. Хто буде противитися, уб’ю на місці. Збагнули?

Йому ніхто не відповів. Нюра звикла чистити рибу з голови. Спочатку вона підійшла до лейтенанта.

— Одійди, суко, застрелю, — прошипів лейтенант, не підводячи голови.

Нюра зупинилася.

— Ваню! — гукнула вона.

— Чого?

— Він лається.

— Ану, одійди вбік! — Чонкін націлив цівку на лейтенанта і примружив ліве око.

— Гей, не стріляй! Я пожартував! Ось мій пістолет!

Високо, щоб Чонкін побачив, лейтенант перекинув пістолет через себе, і він ляпнув біля Нюриних ніг. Нюра відчистила його від багна і кинула в сумку.

— А ти, дядьку, чого ждеш? — перейшла Нюра до Свинцова, який лежав у такій позі, наче хотів обняти всю землю.

— А я, люба, не жду, — зі стогоном сказав Свинцов. — Он він лежить.

Справді, його револьвер системи «наган» лежав збоку від хазяїна на просохлій грудці. Нюра його теж кинула в сумку.

— Ой! — простогнав Свинцов. — Ой, не можу!

— Поранений, чи що? — захвилювалася Нюра.

— Поранений, люба. Мені перев’язочку б. Кров’ю ж зійду. Діточок у мене трійко. На кого покину?

— Зараз, зараз, потерпи ще, — заквапилася Нюра.

Хоча Свинцов був на вигляд справжній звір, але в нормальної людини навіть звір викликає жалість, коли страждає.

Далі все пішло як по маслу. Решта членів команди, побачивши гарний приклад старших за званням, беззастережно підкорилися і здали зброю. Вони навіть не стали чинити опір, коли Нюра зв’язувала їх спільною мотузкою, ніби альпіністів перед важким підйомом.

Робочий день наближався до кінця. Від наряду, посланого ловити дезертира, не було ні слуху ні духу, і капітан Миляга почав нервувати. Секретарка Капа згайнувала на телефоні дві години, змучила телефоністок на станції, але в Красному ніхто не знімав трубки.

— Ну що? — раз по раз визирав із кабінету начальник.

Капа провинно стенала своїми худенькими плечиками, наче через неї скоїлося таке, і знову терпляче крутила ручку телефонного апарата.

За десять хвилин до кінця роботи Капа стала поправляти зачіску, не знаючи, чи варто це робити. Якщо начальник покличе до себе, то все одно розпатлає. Але сьогодні, напевне, не покличе, кудись поділися ті йолопи на чолі з лейтенантом Філіповим, і начальнику явно не до неї. Рівно о вісімнадцятій над дверима пролунав різкий дзвінок. Капа підхопилася і, розхитуючи сідницями трохи більше, ніж звичайно, ввійшла до капітана, розквітаючи навстріч йому неофіційною усмішкою.