— Твоя правда! — впевнено вигукував він у належних місцях і кивав головою в крислатому солом’яному брилі.

Чонкін стояв позаду всіх і, поклавши підборіддя на ствол гвинтівки, намагався збагнути зміст промови Киліна, який, переказавши виступ Молотова, перейшов від загального до часткового — до конкретних справ рідного колгоспу. За останній час колгосп досяг небувалих успіхів. У стислі строки із застосуванням передових методів агротехніки було проведено посів зернових і бобових культур. Парторг повідомив, скільки чого посіяно і на якій площі, скільки посаджено картоплі та інших овочів, скільки вивезено на поля гною й хімічних добрив. Зазираючи до свого папірця, він сипав цифрами, мов арифмометр.

Чонкін їв парторга очима, але якась незрозуміла думка заважала йому зосередитись і зіставити всі ці цифри. Він безпорадно підвів голову, озирнувся і раптом побачив: удалині, нижньою дорогою вздовж річки, гніда коняка стомлено тягла воза, в якому верхи на купі товарів сиділа Раїса, продавщиця з магазину сільпо. І, уздрівши цю віддалену картину, Іван раптом збагнув те, що він ніяк не міг пригадати, якимось чином пов’язане чи то з Раїсою, чи то з возом, чи то з конякою. Осяяний раптовим здогадом, він почав крізь натовп пробиратися до свого сусіда і друга, котрий з широко розведеними для оплесків руками стояв попереду всіх, на самісінькій видноті.

— Чуєш, чи що, сусіде? — діставшись до Гладишева, Чонкін торкнув його під лікоть. — Я ось тебе спитати хочу, а як же ж кінь?

— Який кінь? — спантеличено озирнувся Гладишев.

— Ну, кінь, кінь, — сердився Чонкін на нетямущість Гладишева. — Скотина на чотирьох ногах. Він же працює. А чому на людину не перетворюється?

— Тьху, хай тобі грець! — Гладишев навіть плюнув з досади і саме невчасно, бо пролунали загальні оплески. Спохопившись, селекціонер швидко заплескав у долоні, віддано дивлячись на оратора, аби не подумали, що він плюнув на те, про що мовилось з трибуни.

Тим часом оратор скінчив позитивну частину свого виступу і перейшов до критичної частини.

— Але, товариші, — промовив він, — поряд із великими успіхами в справі підвищення врожайності є в нас і окремі недоліки, які, коли їх зібрати докупи, мають, я б сказав, лиховісний вигляд. Наприклад, Горшкова Євдокія постійно затримує сплату прибуткового податку і податку по самообкладанню. Решетов Федір допустив спаш власною скотиною колгоспних угідь, за що був оштрафований правлінням на сорок трудоднів. Ганьба, товариші, ганьба! Уже куди далі ходити, коли навіть наш бригадир товариш Талдикін виявив нетовариське ставлення до жінки, а саме на Іванів день, перебуваючи в нетверезому стані, вдарив жінку голоблею. Талдикін, було таке чи не було? Мовчиш? Соромно! І нам усім за тебе соромно! Ну, провинилася перед тобою дружина, лясни її по сідницях (пожвавлення, сміх), ну, пасок застосуй, ніхто нічого не скаже. А голобля — річ досить важка.

Тепер, товариші, переходжу до наступного питання. Це питання для нас болюче, дуже болюче. Я маю на увазі невироблення мінімуму трудоднів. Із цього питання у нас склалася така картина, що хоч хапайся за голову і ґвалт кричи. У нас, на жаль, є ще окремі люди, які розділяють: це моє, а це колгоспне, — і не хочуть працювати, виставляючи напоказ свої старість і неміч. І тут перше місце ззаду займає товариш Жикін Ілля. Він установив у цьому, можна сказати, своєрідний рекорд, виробивши з початку року і до цього дня нуль цілих і сімдесят п’ять сотих одного трудодня. (Пожвавлення. Сміх. Вигук Гладишева: «Ганьба!») Я, звичайно, розумію, що Жикін — інвалід громадянської війни, бо не має двох ніг. Але тепер він цими своїми ногами спекулює. Керівництво колгоспу й партійна організація складаються не зі звірів, і ми можемо його зрозуміти. Ніхто, товариші, Жикіна не змушує працювати кур’єром чи ж на косовиці. Але полоти він цілком спроможний. Сів собі в борозну і тихцем повзай від кущика до кущика, виполюючи траву й виконуючи мінімум трудоднів. І нічого совати нам у лице свої ноги, яких нема. (Вигук Гладишева: «Правильно!»)

Оратор помовчав, оцінюючи враження, справлене на учасників мітингу, і неквапно вів далі:

— Ось, товариші, прочитав я недавнечко книжку Миколи Островського «Як гартувалась сталь». Це дуже гарна книжка, і я раджу кожному її прочитати, хто грамотний. Там розповідається про людину, котра, пройшовши крізь вогні і води революції і громадянської війни, зосталася не те що без ніг і без рук, але ще й осліпла на обидва ока і, прикута до ліжка ланцюгами хвороби, знайшла в собі силу і мужність служити своєму народові і написала книгу. Від вас ніхто цього не вимагає. Ви книгу не напишете. Але почитати раджу. І, зокрема, вам, товаришу Жикін, персонально. Тут він чи ні? (Голос Шикалова: «Немає».) Ось бачте, не вшанував, не прийшов навіть з такого приводу. Ви скажете, що він без ніг. Я й сам те знаю. Але коли йому треба, він їздить на своїх коліщатах не гірше, ніж інші на велосипеді. От Іван Тимофійович не дасть збрехати, ми якось за Жикіним бігцем бігли, а наздогнати не змогли. Так можна було сюди приїхати на коліщатах? Можна. Людина він, звичайно, заслужена, і ніхто цих заслуг у нього не відбирає. Але минулі заслуги нікому не дають права спочивати на лаврах, хоча й без ніг. (Вигук Гладишева: «Правильно!»)

Завершивши критику недоліків, парторг знову втупився в папірець, бо далі йшла врочиста заключна частина, в якій не варто робити помилок.

Що далі парторг говорив, то більша схвильованість відбивалася на обличчі голови. Натовп, що стояв перед ними, помітно рідшав. Спочатку зникла за рогом контори баба Дуня. За нею через певний час пішла і щезла Нінка Курзова. Це не поминуло ока Тайки Горшкової, яка, штовхнувши ліктем свого чоловіка Мишка, показала йому очима на Нінку. Аплодуючи черговій фразі промовця, Тайка з Мишком стали просуватися до рогу контори. Коли в тому ж напрямку рушив Степан Луков, голова мовчки показав йому кулак. Луков зупинився. Але досить було Івану Тимофійовичу на мить одвернутися, як серед учасників мітингу не лишилося ні Лукова, ні Фролова, і його, Голубєва, дружина також випарувалася. Голова поманив пальцем Шикалова, який неспокійно заозирався, той навшпиньки зійшов на ґанок, вислухав відданий пошепки наказ, покивав головою, щез і більше не з’являвся.

Усього цього не помічав парторг Килін, читаючи заключну частину своєї доповіді. Але коли, дійшовши до кінця, він підвів голову навстріч очікуваним оплескам, то побачив тільки спини своїх слухачів, які дружно віддалялися в невідомому напрямку. У пилюці майдану перед конторою стояв сам лише Чонкін. Спершись підборіддям на цівку гвинтівки, він заглибився в сумні роздуми про походження людини.

Продавщиця Раїса сиділа в себе в магазині, розмірковуючи над незрозумілим. Учора вона отримала в райспоживспілці партію товару і, вирішивши скористатися конем, поїхала зразу не додому, а до зовиці, яка жила за дванадцять кілометрів від Долгова. У зовиці вона випила червоного вина, послухала патефон, сама поспівала, лягла пізно і пізно встала. Потім, доки снідала (знову з червоним вином), доки запрягала, годині о дванадцятій тільки виїхала. У дорозі пробула довго, нікого не зустрівши. І нарешті дісталася в село, нічого не знаючи про події, що відбувалися в світі. Щоправда, в’їжджаючи в село, вона побачила великий натовп біля контори, але не надала побаченому значення, подумавши: «Може, просто так».

Під’їхавши до магазину, Раїса розвантажила товар і стала розкладати на полиці. Саме тоді з’явилася перед нею баба Дуня. І попросила продати їй п’ятдесят шматків мила.

— Скільки? — сторопіла Раїса.

— П’ятдесят.

— Та куди ж тобі стільки! — чудувалася Раїса.

— Так же ж, Раєчко, адже таке в світі коїться, — улесливо сказала баба, — треба ж і запастися.

— Та що ж таке коїться?

— Так же ж… — баба Дуня хотіла послатися на віроломний напад, але вчасно дотямкувала, що Раїса не має про це поняття, і стала бурмотіти щось стосовно гостей, які мають до неї наїхати. Раїсу таке пояснення не влаштовувало.