Там на його прохання чемодан зашили в рогожу і навхрест перев'язали мотузком. Вийшов зовсім простенький на вигляд пакунок, які поштамт приймає щодня тисячами і в яких громадяни посилають своїм родичам сало, варення чи яблука.

Остап узяв хімічний олівець і, збуджено змахнувши ним в повітрі, написав:

І пакунок, кинутий рукою кремезного поштовика, зваливсь у загальну купу різних ящиків, овальних тюків і торбинок. Засовуючи квитанцію в кишеню, Остап побачив, як його мільйон разом з іншим вантажем якийсь дідок з білими блискавками-зигзагами на петлицях ліньки вивозив візком уже до сусіднього залу.

— Засідання продовжується, — сказав великий комбінатор, — цього разу без участі депутата божевільних аграріїв О. Бендера.

Він ще довго стояв під аркою поштамту, то схвалюючи овій вчинок, то засуджуючи його. Вітер пробрався під макінтош Остапа. Йому стало холодно, і він з гіркотою згадав, що так і не купив другої шуби.

Прямо перед ним на мить спинилася дівчина. Задерши голову, вона поглянула на блискучий циферблат поштамтівського годинника і пішла далі. На ній було кошлате пальто, коротше за плаття, і синій берет з дитячим помпоном. Правою рукою вона притримувала полу пальта, яку задирав вітер. Серце великого комбінатора стрепенулося ще раніш, ніж він пізнав Зосю, і він попрямував слідом за нею мокрими тротуарними плитами, мимохіть тримаючись на певній дистанції… Іноді дівчину заслоняли перехожі, і тоді Остап сходив на бруківку, зазираючи на Зосю збоку і продумуючи тези розмови, що зараз відбудеться.

На розі Зося спинилася перед галантерейним кіоском і почала розглядати коричневі чоловічі шкарпетки, які погойдувалися на вірьовці.

Остап став патрулювати поблизу.

Біля самого краю тротуару запально розмовляли двоє з портфелями. Обидва були в демісезонних пальтах, з-під яких видно було білі штани.

— Ви своєчасно пішли з «Геркулеса», Іване Павловичу, — казав один, притискуючи до грудей портфель, — там зараз розгром, чистять, як звірі.

— Все місто говорить, — зітхнув другий.

— Вчора чистили Скумбрієвича, — любострасно сказав перший, — протиснутись не можна було. Спочатку все йшло дуже культурно. Скумбрієвич так розповів свою біографію, що йому аплодували, «Я, — каже, — народився поміж молотом і кувадлом».

Цим він хотів підкреслити, що його батьки були ковалі. А потім з публіки хтось запитав: «Скажіть, ви не пригадуєте, був такий торговий дім «Скумбрієвич і син, залізний крам»? Ви часом не той Скумбрієвич?» І тут цей дурень візьми та й ляпни: «Я не Скумбрієвич, я син». Уявляєте, що тепер з ним буде? Перша категорія забезпечена.

— Це так, товаришу Вайнторг, такі суворі порядки. А сьогодні кого чистять?

— Сьогодні великий день! Сьогодні Берлага, той самий, який рятував себе в домі божевільних. Потім сам Полихаєв і ця гадюка, Серна Михайлівна, його морганатична дружина. Вона в «Геркулесі» нікому дихати не давала. Прийду сьогодні годин за дві до початку, бо потім не протовпишся. Крім того, Бомзе…

Зося пішла вперед, і Остап так і не дізнався, що сталося з Адольфом Миколайовичем Бомзе. Та це його аж ніяк не схвилювало. Перші слова розмови були вже готові. Командор швидко наздогнав дівчину.

— Зосю, — сказав він, — я приїхав, і відмахнутись від цього факту неможливо.

Слова ці були вимовлені з жахливою розв'язністю. Дівчина аж відсахнулася, і великий комбінатор зрозумів, що взяв фальшивий тон. Він змінив інтонацію, говорив багато і швидко, скаржився на обставини, сказав про те, що молодість проминула зовсім не так, як мріялося у дитячі роки, що життя виявилося жорстоким і низьким, як басовий ключ.

— Ви знаєте, Зосю, — сказав він нарешті, — на кожну людину, навіть на партійну, тисне атмосферний стовп вагою в двісті чотирнадцять кіло. Ви цього не помічали?

Зося не відповіла. В цей час вони проходили біля кіно «Капітолій». Остап на мить глянув навскіс, в той бік, де влітку містилася заснована ним контора, і тихо зойкнув. Через весь будинок простяглася широка вивіска:

В усіх вікнах виднілися друкарські машинки і портрети державних діячів. Біля входу стояв, переможно посміхаючись, дженджуристий: кур'єр — куди там Паніковському. В розчинені ворота з табличкою: «Базисний склад» в'їздили тритонні машини, завантажені кондиційними рогами і копитами. З усього було видно, що Остапове дітище повернуло на правильну путь.

— Ну ж і навалився клас-гегемон, — сумно сказав Остап. — Навіть мою легковажну ідею — і ту використали у своїх інтересах. А мене відтерли, Зосю. Чуєте, мене відтерли. Я нещасний.

— Сум ний закоханий, — вимовила Зося, нарешті обернувшись до Остапа.

— Так, — відповів Остап, — я типовий Євгеній Онєгін, він же лицар, позбавлений спадщини Радянською владою.

— Ну, який там лицар!

— Не гнівайтесь, Зосю. Зважте на атмосферний стовп. Мені здається, що на мене він тисне ще з більшою силою, аніж на інших громадян. Це через кохання до вас. І до того ж я не член профспілки. Від цього також.

— Крім того, ще й тому, що ви брешете більш аніж інші громадяни.

— Це не брехня. Це закон фізики. А може, справді, ніякого стовпа немає і це одна моя фантазія?

Зося спинилася і почала стягати з руки рукавичку сіропанчішного кольору.

— Мені тридцять три роки, — поспіхом сказав Остап, — літа Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив і тільки ви…

— Ну, до побачення, — сказала Зося, — мені в їдальню.

— Я теж пообідаю, — заявив великий комбінатор, глянувши на вивіску: «Учбово-показовий харчовий комбінат ФЗУ при Чорноморській державній академії просторових мистецтв», — з'їм який-небудь чергово-показовий борщ при цій академії. Може, стане легше.

— Тут тільки для членів профспілок, — попередила Зося.

— Тоді я так посиджу.

Вони зійшли вниз по трьох приступках. В глибині учбово-показового комбінату під зеленим дахом з пальм сидів чорноокий молодий чоловік і з почуттям власної гідності дивився на меню.

— Перікл! — ще здалеку гукнула Зося. — Я купила тобі шкарпетки з подвійною п'яткою. Познайомтесь. Це Феміді.

— Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку.

— Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п'яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом.

— Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося.

— Так. Задунайський. Адже ви теж уже не лише Синицька? Судячи по шкарпетках…

— Я — Синицька-Феміді.

— Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки.

— Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину.

— Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: «Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку». Другий плакат був написаний віршем: «Фруктові води несуть нам вуглеводи». Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль.

— У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося.

— А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап.

— А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді.

Великий комбінатор поволі підводився.

— Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров'я.