– Тату, що це? Вальдшнеп? – несамовито біжить Воля до батька. А в того в руках тріпоче якась тепла купа пухкого пір’я.

«Далекий рідний спомин, далекий ти, мій Волю! – думає Базилевич. – Ти навіть не тямив гаразд, що перед тобою було вбивство, була смерть!..»

За стіною в сусідній кімнаті завищав чийсь пронизливий жіночий голос. Базилевич прислухався й дуже здивувався: кричала Ганна Карлівна. Він ніколи не міг подумати, що ця нерухомоспокійна, соннолінива жінка здатна так кричати й хвилюватись. А вона хвилювалась. З її горла вилітали якісь дивні високі звуки, схожі на свист чи скавучання Мухомора. І ось у відповідь піднеслася бубном глуха важка лайка ченця. Голоси зміцніли, можна вже було почути окремі слова.

– Лодар! П’яниця! – лящала жінка. – Зізі? Я тобі покажу Зізі! Розпутнику!

Чернець не виправдувався, не умовляв. Він злісно бухав слово по слову і, мабуть, швидко ходив, хвилюючись по кімнаті.

– Сама розпутниця! Не хочу тебе знати! Не твоє діло!

І знову Ганна Карлівна:

– Стара собако! Бугаю! Голодранцю! Не смій мені!..

До сварки прилучив своїй голос Мухомор і голосно, пронизливо завив на ввесь дім.

– Що в них таке? – прислухається Базилевич. – Оце опудало, ця стара полковничиха, ще здатна на ревнощі? І до кого? Невже цьому правда?

Він згадав ті погляди, які часто кидає чернець на Зізі, і йому здалося, що він усе зрозумів.

Через деякий час чернець грюкнув дверима, і все стихло. Зізі й досі не було. «Де вона може бути?» – думає Базилевич, і враз схвилювався тихим внутрішнім хвилюванням. Він почув кроки і знайомий коханий голос. Це прийшла Зізі.

Буйно, завихрено, як і завжди, влетіла вона до своєї кімнати й побачила Базилевича. Враз зупинилась, якось зігнулась і кішечкою підійшла до нього.

– Тихесенький, Волінько! Не сердься… Я зараз не сама. Розумієш?.. – Гладила його волосся й притискувала до себе голову.

Він тихо, ніби вражений якоюсь страшною звісткою, всім тілом повернувся до неї.

– Що ти сказала… Зізі?

– Тихесенький, не сердься, я ж прошу тебе. Ну?.. Вийди до другої кімнати. Ненадовго, чуєш, милий?

До Зізі й раніше при ньому ходили «гості», і тоді він слухняно виходив до другої кімнати й чекав там вічнавіч із Ганною Карлівною, яка розповідала йому про геройство й хоробрість свого покійного чоловікаполковника і кляла більшовиків.

Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п'яногопреп'яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.

«Що ж, вона – проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе “гостей”», – міркував він.

Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з “гостем”. Отже йому треба вийти й дати місце.

– Тихесенький, любенький, – лащилась і просила Зізі.

Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.

– Хто прийшов? – прохрипів він.

Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.

– Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..

Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.

Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.

– Вам чого тут треба? – підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.

Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.

– А ви хто, дозвольте вас спитати? – нарешті промовив він.

Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив «гостя» кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.

…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.

– Слава богу, – зраділа вона, – нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.

Він підвів голову й полапав себе за лоба.

– Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! – сміялась Зізі.

Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:

– А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!

– Добре, що не в моїй голові, – процідив він і поволі сів на ліжку.

– Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.

Базилевич стріпнувся.

– А ти хочеш, щоб він іще прийшов? – запитав він.

Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.

– Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж – гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.

Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.

– Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх «гостей»? Ну, хлопчику?

Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.

– Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти – Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.

І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:

– Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!

Слово «чубатенький» Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.

Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибокоглибоко вниз, у прірву, де немає дна.

Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.

Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло зза рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.

Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.

– До Зізі. Знову якийсь «гість», – болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.

VII

Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.

Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.

«Те саме, що й тоді, чи вже інше?» – подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.

Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.

Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.