ТРОЄ НА ВІЛЛІ

… Один по одному минали дні. що немов солдати виходили з шеренги, шикуючись у новий ряд, яким був тиждень, а потім і другий.

Василь, Микола і я працювали на передачу й на прийом змішаних і цифрових текстів. Перші два були майстрами радіотелеграфії. У мене справи гірші, давалася взнаки контузія. Передавав я повільніше і не завжди чітко приймав: бракувало зосередженості.

Однак ця обставина не лякала ні мене, ні інструктора. Одне діло передавати і приймати у хатніх умовах і зовсім інше — десь у лісі, у болоті, під дощем, у лютий мороз, та ще й, можливо, у бойовій обстановці. Ось чому ми приймали з ефіру тексти чиїхось радистів, а потім звіряли, як точно перехопили чужі тексти.

Нам трьом давали консультації (лекціями це не назвеш) з радіотехніки. Знайомилися ми зі схемами окремих рацій і особливо із схемою нової короткохвильової портативної рації «Север».

Приймач і передавач «Севера» вмонтовані в скриньку, завбільшки з два томи «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля, який був у бібліотеці цієї вілли. Назви на панелі «Севера» написані англійською мовою. Крім апаратури в окремій сумці, що носилася через плече, мов протигаз, був ще ранець з електроживленням до рації — анодні батареї типу БАС-60 та елементи для радіоламп, рація малопотужна. Навіть не вірилося, що нею можна передати на відстані кілька сотень чи й тисячу кілометрів.

Ще з першого знайомства з «Севером» я пройнявся до цієї техніки повагою і довірою. Не міг не викликати усмішку телеграфний ключ, схожий на жабеня. Футляр у ключі зроблений так, щоб зручно було тримати його у лівій руці, а правою відстукувати сигнали Морзе. Тримаючи «жабеня» в руці, я збагнув істину, що змагання, хто скоріше передасть текст радіограми, не має особливого значення на практиці. На «жабеняті» не втнеш багато, будь хоч яким ти асом у передачі.

Знайомлячись зі схемами радіостанцій, мацаючи дроти, опори, конденсатори, котушки і все інше начиння, я відчув, Що навчаюся для себе, а не для оцінки, що розуміння схем Допоможе виявити несправність лампи, деталі, знайти обрив, коли таке трапиться у ворожому тилу. Там ти не лише радист, а й технік, і, в разі чого, ніхто, окрім тебе самого, тобі не зарадить. А ще — треба берегти цей «Северок» від вологи і від куль та осколків!

Ще ми опанували міжнародний радіожаргон «кю-код», що ним перемовляються всі аматори-короткохвильовики світу. Таких розмов в ефірі сотні. І вже після тої звичайної перемовки підуть ділові телеграми з подвійним шифром: перший кожен із нас назубок знає, на нього потім накладається набір п'ятизначних груп, віддрукованих машинописом на намотаній у великий рулон стрічці. У кожному рулоні дії чи й дві з половиною такі п'ятизначні групи.

«Кю-код», досконалий шифр покликані не лише маскувати роботу рації, а є гарантією того, що прийняту радіограму німці не зможуть розшифрувати і до кінця війни. І в цьому ми були переконані, бо ж ворожим шифрувальникам довелося б мати діло з мільйонами цифрових комбінацій, щоб відшукати оті цифрові групи, що надруковані в рулоні лише у двох примірниках — для Центру «вихідний» і для радиста «прихідний» чи навпаки.

Сигнали рації будь-кого з нас чутиме не лише Центр за сотні кілометрів, а й німці поблизу. З цього, не робили таємниці наші інструктори й оперативне начальство, психологічно готуючи нас, радистів, до гіршого. Радисти, застукані на гарячому каральними загонами з допомогою пеленгів, порою гинули під час радіосеансу.

Інструктор-радіотехнік переконаний, що антену треба закидати якнайвище, а противагу спрямувати у напрямку Центра. Це забезпечить чіткий прийом радіограми, а відтак скоротить термін роботи на «передачу». Треба також міняти місця, з яких передаватиметься радіограма, міняти хвилю передачі, частіше виходити не лише по розкладу, а в будь-яку годину на «аварійній хвилі», щоб заплутати німецьких радіорозвідників з їхніми пеленгами. Все це я тут почув уже в першу годину свого перебування від Миколи, випускника радіотехнікуму.

По обіді Микола, Василь і я вийшли розім'ятися у садочок. Зупинилися під яблунею. Вгорі червоніли плоди. Ми перезирнулися, і без зайвих натяків я поліз на яблуню. Дістався до найстигліших і став кидати яблука вниз.

— Ще!

— І для тьоті Каті!

За цією роботою нас і застав чоловік зі шрамом на щоці.

— Тьоті Каті понесете яблучка? — перепитав Іван Сергійович. — А мені?

— Ловіть і ви… — відповів я, бо інших слів, сидячи на дереві, знайти не міг.

— Кидай і для командуючого фронтом. І для начальника розвідвідділу! — сказав Іван Сергійович, підставивши руки.

— Можна і для генерал-полковника Говорова, — сказав я, вийнявши з-за пазухи найбільші яблука і кинувши їх униз.

— Я чув від одного товариша, що Галка боїться висоти! — говорив з їдкою іронією чоловік зі шрамом. — Дома боявся лазити на грушу, а тут ого куди видерся! Та ще й без парашута!

Я навмисне не квапився. Думав, що начальник поспішить до вілли. Однак той їв яблуко, зирячи на мене і на моїх товаришів.

— Уперше покуштував яблука з дерева у цій північній стороні, — сказав я у своє виправдання.

— Дома смачніші?

— Звичайно…

Іван Сергійович дивився на мої погони і докірливо хитав головою:

— Дитинство ще у ваших головах!

«Всіх, значить», — подумав я. Однак Миколи вже не було тут. «Коли встиг намазати п'яти салом?» — озирався, червоніючи від сорому. Потупив очі додолу і Василь.

— А якби зі мною приїхав генерал?

— Пригостили б і генерала яблуками! — сказав Василь, підморгнувши мені.

«Молодець! Таки знайшов що відповісти!»

— Ну, гаразд. Тобі, Галко, я приніс листи…

Іван Сергійович вийняв з польової сумки трикутнички.

— Від матері і від братів. А від неї поки що нема, — повідомив Іван Сергійович.

— Таки мама жива! — миттю розгорнув я трикутник. — Як я за них усіх боявся!..

— Можеш лист тримати при собі. Та краще, коли він побуде у мене, як і твій комсомольський квиток. У нас ваші документи, товариші, — звернувся Іван Сергійович до мене і до Василя, — не пропадуть. Повернемо після війни.

Після війни… А до державного кордону з України тисяча кілометрів. Тут же фронт на околиці Ленінграда, у Стрельно, у самому Петродворці. Війни тої минуло хтозна-скільки, і ми більше відступали. Тепер стали повертати. І, мабуть же, не меншою кров'ю, ніж віддавали місто за містом, край за краєм. Німці були вибиті з Харкова, з Донбасу, і удари Воронезького, Степового і Південного фронтів тепер спрямовані до Дніпра, на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя. Діла пішли там непогано. Україна — головна ділянка фронту в цю осінь.

Світило-місяць, по якому я рахував час свого перебування в армії, починаючи з жовтня 1940 року, тут, на віллі, знову став семиденним. Тільки цього жовтневого вечора місяць був перетятий яблуневим галуззям, на якому вже не було плодів, а доживаюче листя лякливо тремтіло навіть без вітру.

Холодного й мрячного дня ми втрьох — Микола-москвич, Василь-саратовець і я сіли на Фінляндському вокзалі у поїзд. У поїзді я вперше на війні. Дивно якось. Щоправда, поїздові тут не розігнатися. Вже за тридцять кілометрів у напрямку Фінляндії — фронт. Однак робочі поїзди ходили в цьому, єдиному в блокаді, напрямку.

Коли б фронт від Ленінграда був хоча б за сотню кілометрів, ми б неодмінно поїхали і туди, щоб випробувати в дії нашу рацію «Север», бо ж тримати зв'язок з Центром доведеться з ворожого тилу за сотні кілометрів. Зійшли ми незабаром на якомусь полустанку. По прямій звідси до (нашої вілли, де сидить інструктор на радіовахті, кілометрів двадцять. Ось яка мала відстань для практичних занять.

До лісу пішли від колії мовчазні. Й схвильовані. Микола першим згадав, що в цих лісах, між озерами, влітку 1917 року жив у курені Володимир Ілліч Ленін. Тут вождь революції обдумував і писав розділи книги «Держава і революція». Тут Ілліч обмізковував тактику збройного повстання проти Тимчасового уряду.