Изменить стиль страницы

«Хоча б не вбило! Хоча б не вбило!» — слова ці були вже молитвою у старшого сержанта Мамонька.

— Ще хвилина-друга, братва, і… «полундра»! — нагадав мічман Непран.

— А ще недавно грали у футбол у запасному, — якось безнадійно промовив Охріменко. — І Мамонько бив мені пенальті.

— Що згадав! — понуро озвався Овчаренко.

— Витри, Мамонько, автомат свій. Ще заїсть. У грязюці ж…

— Що? А-га… — далеким від дійсності голосом відповів Мамонько. — Теж мені невидаль — грязюка! Витру.

Мамонько говорив, а сам думав про свого запеклого ворога — капітана Кротова. Мічман сказав про оту хвилину-другу. А може, Кротов зараз вийняв з кишені на срібному ланцюжку «Пауль Буре» і спостерігає, як спливають секунди. Там, у окремій частині, час — одне діло. А. тут, під Спнявиним в окопах, — інше. Про пенальті згадав Охріменко. Мамонько тяжко зітхнув: «Чи доведеться ще колись ганяти м'яча? Яке все на світі мінливе й короткоплинне!..»

У цю мить позаду дружно вдарили гармати. Навкруг заревіло, застугоніло. Мамонько витер автомат рукавом, дивлячись на бійців, що збиралися вилазити з окопу.

— В атаку! Впе-ред! — заволав за кільканадцять кроків командир роти.

Клич підхопили командири взводів. І ось уже загорланив мічман Непран:

— Полундра! Вперед!

Солдати, понасувавши зелені каски на самі очі, вилазили а окопів. Їх вів уперед клич: «В атаку! Ура!»

Біг і Мамонько. З-під низько насунутої на очі каски він бачив невеликий шмат землі, зритий воронками. Всюди розкиданий хворост: то залишки після чагарників. Ось розкидані понівечені каски. А ще далі — й самі німецькі солдати в окопах. Той лежить, скорчившись у три погибелі, той розпластався на дні окопу.

В червоноармійців безупину стріляли фашистські міномети і кулемети. І всі, біжучи, хто свідомо, хто бездумно, а хто з переляку, гукали «урра!».

Мамонько теж біг і кричав. Йому здалося, що коли він виживе в оці хвилини, то залишиться живим на довгі місяці війни, на роки й десятиріччя. Байдуже, що буде потім, аби жити! Байдуже, хто переможе, аби жити!

Сам того не помічаючи, Мамонько перший досяг ворожої траншеї і вскочив у неї, ледве не наступивши ногами на вбитого німця. За ним бігли свої, перестрибуючи через окоп, бігли далі, вперед, куди кликала їх команда ротного і мічмана Непрана.

Не встиг Мамонько віддихатися, як вигук Непрана:

— Полундра, Мамонько! Вперед, друже!..

Довелося вилізти з окопу й знову опинитися поруч з Охріменком і Овчаренком. «Дивно! — встиг подумати Мамонько. — В клекотінні цього пекла суворий мічман гукнув: «Вперед, друже!..» Себто він, Мамонько, — друг Непрану, Охріменку, Овчаренку й усім, усім, котрі ще були на ногах і котрі падали, скошені німецькими кулями, осколками.

Атака тривала. Червоноармійці вже, певне, долали другу чи й третю сотню метрів. Пройти триста метрів тут — це все одно, що десь там, на підступах до Дніпра, тридцять кілометрів. Так думав старший сержант Мамонько, котрий був просто впевнений, що всюди воювати легше, ніж тут, під Синявиним, куди занесла його зла і примхлива доля.

За спиною Мамонько відчував гарячий подих другої лави червоноармійців. Атака не повинна б захлинутися, бо є наслідком активних триденних боїв, які тут точилися.

— Ур-а-а!

А німці стріляли. І найдошкульніше по відділенню Непрана. Так було насправді, а не лише здалося Мамоньку. Стріляв кулемет з укопаного німецького танка. Кілька чоловік впало вбитими і тяжко пораненими. Довелося залягти.

— Пельку б заткнути танку! — сказав Непран.

Колишні телефоністи батареї балтійців Охріменко й Овчаренко перезирнулися. Їм уже доводилося «затикати» пельку німецьким кулеметникам ще на Кінгісеппському напрямку в липні сорок першого. Але тоді німці били не з броньованого укриття. Мамонько намагався прочитати, що ж було у тих поглядах? Немов змовилися, обидва витягли гранати, обидва поповзли у напрямку чагарників, між якими росли трава і мох. Дивно, як той зелений острівець обминули снаряди і міни. Навколо ж простелялася переорана вибухами земля…

Старший сержант Мамонько поповз за Охріменком і Овчаренком. Немов магнітом його манив зелений острівець, ніби то був рай серед пекла. Сюди кулеметні черги з танка не досягали. Кулеметники або ж не бачили крізь щілини з танка. Охріменка, Овчаренка й Мамонька, або ж обмежений у них був сектор обстрілу.

Проповзли кільканадцять метрів. Воронки, у яких передихали, залиті іржавою водою. Охріменко й Овчаренко підготували по три зв'язаних гранати. Підлізти б поближче й кинути під башту, з якої строчив кулемет. Лежачи не кинеш!.. Ще проповзли, огинаючи танк збоку. Вже. з п'ятнадцять кроків залишилося до танка.

— Ще… — прошепотів Овчаренко.

Мамонько діяв підсвідомо, мов під гіпнозом. Як і раніше, його гіпнотизував той острівець трави. Спершу здавалося, а потім навіть став вірити, що той острівець — його порятунок. Ця думка відігнала навіть страх. Він знав від інших, що страх найбільше породжують безвихідь і приреченість. Однак, крім смерті, на передовій є ще й поранення. Останнє поки що обминуло Мамонька, хоча половини вже з відділення Непрана нема у строю. Та поповзло до танка троє. Непран зостався тільки в чотирма. «Чому тільки з чотирма? — зловив себе на думці Мамонько. — Нас же троє. І ми не вбиті…» Мамонько прикусив до крові губу й дивився, як раптом Овчаренко звівся на ноги і щосили жбурнув зв'язані три гранати.

Гранати ще летіли в повітрі. Овчаренко не встиг упасти на землю, як з танка гаркнула автоматна черга і наповал скосила гранатометника. На танку загримів могутній вибух, і змовк кулемет.

Охріменко кинувся до свого друга. Мамоньку стало ніби байдуже. Помисли його були далекі від ситуації, яка склалася тут. «Жити б мені, жити!» — шалено працювала думка. Він чув, як Охріменко кликав Овчаренка: «Колю! Це я — Сашко…» Мабуть, в Овчаренкові ще теплилося життя.

— Мамонько! Допоможи! — гукнув Охріменко.

— Зараз… — сказав мовби не своїм голосом Мамонько, озираючись.

Позаду і збоку бігли бійці; стріляючи. Серед вигуків чулося й Непранове: «Полундра, братва!..» Тож виходило, що Овчаренко, а відтак і Охріменко, і Мамонько своє зробили. Перший майже повторив подвиг Матросова, про який писали у дивізійній газеті. Їх командування може нагородити медаллю «За відвагу»: все-таки заціпило танкові!.. Але нащо Мамоньку ота медаль, коли його не поранило? Щоб завтра знову піти в атаку і щоб його вбили?

— Допоможи… — попросив ще раз Охріменко Мамонька.

— А хіба він не вбитий?..

Думка у Мамонька дедалі несамовитіла. Він благав бога, щоб той дав йому зненависть до цього Охріменка, як до свого ворога, дав лють, яку він має до капітана Кротова!

За цим зеленим острівцем протікав ручай, а далі лісок. А там… нові позиції німців, які треба буде знову брати ось такою ціною. «Нехай німці і не переможуть у цій війні! Нехай. Але ж їх треба ще відганяти від Синявино, від Стрельної, вибивати з Петергофа, турити на захід до Пскова, через Естонію, Латвію і Литву, через Східну. Пруссію». Дух перехопило у Мамонька від таких віддалей. «І всі ці сотні кілометрів треба пройти з боями. За кожен той кілометр треба платити кров'ю. Іншої нагоди може не трапитися!..»

— Зараз! — гукнув Мамонько, тримаючи автомат напоготові.

Охріменко сидів, нахилившись над тяжко пораненим чи вже мертвим Овчаренком. Він видався Мамоньку самим Кротовим.

— Зараз! — для певності сказав Мамонько.

«Не я цьому виною. Не я!..» — прошепотів Мамонько і притиснув ложу автомата ППШ до плеча. Застрочив автомат у спину Охріменка, а заодно і в Овчаренка, котрий лежав нерухомо. Охріменко, з червоними плямами на спині, що виростали з кожною миттю, силкувався обернутися до Мамонька, та впав на Овчаренка, ніби хотів прикрити того ще й від куль з радянського автомата.

«Не треба було вам обом повзти до цього лужка! Він мій! Мій порятунок!» — виправдовував себе Мамонько, озираючись.

Це були перші на війні вбиті Мамоньком люди. І то не солдати ворожої армії, а свої. Та не він, не Мамонько у цьому винуватий. Вони самі. Нащо було ото їм повзти до цього танка? А в Мамонька іншого випадку не трапиться.