Це цитата з «The Amazing Amazon». Звучить вона нібито досить переконливо. Але де в Нью-Йорку шукати цю рідкісну річ, який науковий заклад придбав її? Знайти слід шкури неможливо, жоден із музеїв, з якими я маю зв’язок, не знає про неї.

Віллард Прайс розповідає в тій же книзі, як він сам за дуже неправдоподібних обставин спіймав анаконду завдовжки тридцять два фути і замкнув її в клітку. Свою розповідь він закінчує дуже дивно:

Тому, хто хоч трохи знає анаконд та їхні звички, розповідь Прайса здасться просто наївною. Треба докласти багато зусиль, щоб змусити змію їсти в неволі. Я сам багато разів мав нагоду переконатися в цьому. Так, ми під час першої своєї експедиції спіймали анаконду завдовжки чотири з половиною метри (в наступному розділі я розповім про це), яку було відправлено в гетеборзький «Акваріум». Вона відмовлялась їсти п’ять місяців. А в берлінському зоопарку була величезна змія, здається, пітон, яка нічого не їла цілий рік! Тому аж ніяк не могло бути, щоб спіймана Прайсом анаконда відразу проковтнула дикого кабана.

Та як би там не було, перед нами й далі стояло завдання: знайти анаконду. Ми заздалегідь назвали свій фільм «Анаконда» і тепер просто мусили спіймати її: ця сцена мала стати кульмінаційним пунктом усього фільму.

Отже, ми знову вирушили до річки Каукайя.

19

АНАКОНДУ СПІЙМАНО

Під час нашої першої, такої невдалої з усіх поглядів експедиції ми все-таки спіймали анаконду, до того ж за дуже драматичних обставин. На жаль, це сталося в суботу, коли наш кінооператор, адвентист сьомого дня[7], відпочивав, і хвилюючу подію не пощастило зняти на плівку. Пізніше ми пробували інсценувати лови (а це справа дуже небезпечна), однак усе вийшло надто штучно. Щоправда, ми не дуже жалкували, бо та анаконда все одно була мала — чотири з половиною метри, а ми хотіли, щоб героєм фільму стала змія далеко більших розмірів.

Ми побачили анаконду, коли пливли вниз по річці Кагуан. Вона лежала на похиленому над водою дереві.. Кілька днів не переставав іти холодний дощ, а тут визирнуло сонечко, і змія виповзла погрітися. Анаконда здавалася нам багато більшою, ніж виявилася насправді — можливо, тому, що була товста.

Як її спіймати? Становище було складне. Коли вона сповзе у воду, тоді все пропало. Добре було б напнути під деревом сітку і перехопити змію. (У нас було з собою кілька сіток, зроблених спеціально для того, щоб ловити анаконд). Але як її напнеш?

Ми обережно підпливли на човні до дерева. Змія не звертала на нас уваги. В анаконд небезпечних ворогів майже немає, принаймні в таких великих, як ця, хіба що крокодил, і вона, очевидно, вирішила, що нас боятися нічого. Це була її найбільша помилка.

Ми наблизились до самого стовбура і прив’язали до гілляки човна, щоб його не зносило течією. Муньос і Торгні націлилися в анаконду з двостволок, а ми з Хорхе стрибнули у воду і то вплав, то вбрід рушили до берега, тягнучи за собою сітку. Нарешті нам з великими труднощами пощастило напнути її між човном і берегом, якраз під стовбуром, на якому лежала змія. Тепер треба було зробити найважче: накинути на страховисько зашморги.

Повільно наближаємось до анаконди з арканами в руках. Змія й досі не рухається, тільки водить язиком і пильно стежить за нами холодними жорстокими очима. Дуже обережно ми накидаємо зашморг на задню частину тіла змії і на стовбур, на якому вона лежить. Кінець мотузки у мене в руках — я налаштувався щосили тягти за нього, коли настане потрібна мить. Хорхе з ножем у зубах підходить ще ближче до анаконди, щоб накинути другий зашморг. Але йому заважає гілля і листя, і він рубає його ножем. Змія підводить голову. Хорхе завмирає на місці. Напруження стає нестерпним — секунди здаються хвилинами. Нарешті анаконда знову опускає голову. Тоді Хорхе обережно накидає зашморг на її тіло і стовбур, а вільний кінець шпурляє Торгні в човен.

Залишається захопити зашморгом ще й голову. Хорхе кидає мотузку, але промахується. І тут анаконда починає рухатись — повільно піднімає голову і повзе вперед…

Довше чекати не можна!

— Тягніть щосили! — кричить Хорхе.

Ми затягуємо зашморги, цупимо мотузки так, що вони врізаються в долоні. Анаконда має надзвичайну силу. Хоч я всім тілом повис на мотузку, вона легко звільняє задню частину тіла. Я хапаю її за хвіст руками і щосили тягну назад, але вона миттю виривається.

Схоже, що анаконда втече від нас. Вона відчайдушно намагається звільнитися. Напружує все тіло, потім розслаблює його і так сантиметр за сантиметром вислизає з зашморга. Паща в неї роззявлена; змія, шиплячи, намагається схопити нею Хорхе, але не дістає.

Ми всі страшенно збуджені, особливо Торгні. Він не перестає кричати:

— Накиньте зашморг на голову! На голову!

Проте зробити де не так легко. Змія борсається і не підпускає нас до себе.

Хорхе знову йде в атаку. Він сміливо підступає до анаконди й накидає аркан. Влучив! Зашморг обхоплює шию змії! Хорхе смикає за мотузку и кидається назад. У ту саму мить анаконда виривається із зашморга, який ще прив’язував її до дерева, і падає у воду. Сітки під деревом уже немає, її віднесло течією. Становище дуже небезпечне. Але Хорхе не відпускає мотузки. Я підбігаю до нього, хапаюсь за мотузку, і ми разом тягнемо анаконду, що відчайдушно опирається, до берега. Вона викручується, збурюючи воду. Муньос і Торгні теж стрибають у річку і поспішають нам на допомогу. Спільними силами ми витягаємо змію на берег. Тут вона скручується в клубок, ховаючи голову — видно, хоче захистити її від тугого зашморга.

Ми дістаємо з річки сітку і розстеляємо її на березі, потім накидаємось на скручену в клубок змію і «запаковуємо» її. Тепер уже можна розрізати й зашморг. Змія знову б’ється, намагаючись визволитися із своєї тюрми. Але міцна еластична сітка не піддається.

Ми стоїмо мокрі, брудні, стомлені і дивимось на свою здобич. Раптом Торгні згадує:

— У мене є пляшка віскі! Спеціально беріг її до першої анаконди. Тепер можна й випити!

Звичайно, ми не стали зволікати.

Цю першу анаконду ми назвали сеньйорита Ана. Вона їхала з нами аж до Швеції. Однак не можна сказати, щоб вона була в доброму стані, коли я в травні прибув із нею в Стоксюнд до своїх батьків. Відкривши ящик з анакондою, я побачив, що вона зовсім заклякла і не виявляє ніяких ознак життя. Я штурхав її, щипав — усе дарма. Здохла? Ні, вона просто «замерзла» під час перельоту з Нью-Йорка в Стокгольм. Ми летіли подекуди на висоті трьох-чотирьох тисяч метрів, а сеньйориту Ану помістили у відділенні, яке не опалювалось. А втім, щоб оживити її, досить було теплої купелі. Просто дивно, як швидко подіяло тепло: мить, і довге тіло заворушилось, змія роззявила велику пащу і вчепилась за віник, яким я пересував її.

Кілька днів анаконда вигрівалася на сонечку на моріжку між тюльпанами, але потім їй довелось покинути Стоксюнд і переселитися до гетеборзького «Акваріуму», де для неї спорудили спеціальний тераріум з тридцятиградусною температурою. П’ять місяців вона відмовлялася від їжі, як я вже згадував, розповідаючи про ненажерливу змію Вілларда Прайса, потім з великим апетитом стала поїдати пацюків і морських свинок. Отака дивна доля спіткала анаконду із джунглів Амазонас. А ще кажуть, що кожен сам господар своєї долі!

Багато хто питав мене, чи анаконда справді дуже небезпечна. Я вважаю, що вона навряд чи така небезпечна, як про неї кажуть. (Це повністю стосується також удавів, які, незважаючи на всі розповіді про їхню неймовірну величину, не бувають довші, ніж чотири з половиною метри). Але й безпечною анаконду назвати не можна.