— Звідки тобі про це відомо, Стайне? — питає Джес, мовби дивуючись, що звичайний біолог знає закони штату Каліфорнія.

Стайн знизує плечима, насуплює брови й, стримуючи гнів, каже:

— Відомо, бо я паскудний єврей з довгим носом і великими вухами, який розпізнає беззаконня на відстані.

По цих словах він одвертається від Джеса, ніби не бажає більше його бачити. Я мовчки дивлюсь на Стайна. Його обличчя геть покраяне зморшками, очі сховані за мішками повік, а обабіч опущених, міцно стиснутих губів на задирливе підборіддя збігають дві сумні складки.

— Ну що ти, Стайне! — втручаюсь у розмову я. — Не втрачаймо здорового глузду. Поки що йдеться не про наше оскоплення, а про те, щоб узяти в нас сім’я. Це ж зовсім інша річ.

Навіщо я це сказав?! Стайн обпалює мене зневажливим поглядом.

— Ральфе, — каже він глухим голосом, — ти легковажна людина. Це не зовсім інша річ. Оскоплення й селекція — це лицьовий і зворотний боки євгенізму. Що робить тваринник, який хоче поліпшити поголів’я своїх тварин? Він оскоплює більшість самців, вибираючи серед них одного-двох найкращих. Селекція ґрунтується на оскопленні.

— Дозволь сказати, — озивається Джес, — селекція поганих наслідків не дає, особливо у розведенні коней.

Стайн здіймає догори руки й рвучко схоплюється з ліжка:

— Aber Mensch![24] Ми ж не коні! Ми люди! Ми вільні істоти! Ніхто не має права поводитися з нами, як із худобою. Ніхто не має права сказати: ось із оцього ми зробимо вола, а в цього братимемо сім’я для штучного запліднення корів! Donner wetter, Mensch![25] Я не бугай! Я чоловік! І не збираюся давати й міліграма свого сім’я, щоб ним запліднили якусь дурепу через двадцять років після моєї смерті!

— Через двадцять років після твоєї смерті? — питає ошелешений Джес, а що Стайн і далі не хоче на нього дивитись, то він обертається до мене.

— Може, й не через двадцять років після його смерті, — відповідаю я. — В усякому разі, через десять-дванадцять років після того, як візьмуть сім’я. Тут проблем нема, сім’я зберігається добре.

— То таке вже робили? — питає Джес.

Я мовчки дивлюся на нього. На Джеса дивитися приємно. Симфонія пастельних тонів, де переважають білизна чуба, рожевість щік, блакить очей. Але він трохи обмежений фахівець у своїй галузі.

— Тепер, — кажу я, — здається, ми вже маємо Федеральний сім’яний банк. Колись були тільки приватні такі банки. Вони зберігали сім’я при температурі рідкого азоту десь за двадцять доларів на рік.

— Але навіщо? — питає Джесперсен, підводячи брови.

— Скажімо, ти зробив собі розтин сім’яного каналу, але хочеш, незважаючи на це, зберегти здатність мати дітей.

— Тоді навіщо ж робити собі розтин сім’яного каналу? — сміється Джес.

— Гадаю, тут нема нічого дивного. Були чоловіки, які вважали, що то вони повинні стати безплідними, а не жінки, з якими вони живуть. І ті чоловіки зберігали в одному з банків своє сім’я — на той випадок, коли б їхні дружини забажали завагітніти.

— Йолопи! — скрикує Стайн. — Невиліковні йолопи!

Джес зиркає на Стайна, але той не зав’язує з ним розмови, і Джес повертається в мій бік.

— Що ж до мене особисто, — каже він, — то мені такі чоловіки здаються благородними. Навіщо примушувати жінок вживати пілюлі? Чому не може чоловік зробити так, щоб жінка не вагітніла?

— Це не те саме, — озиваюсь я. — Жінка може будь-коли кинути вживати пілюлі. А ось повернути чоловікові після розтину сім’яного каналу здатність знову мати дітей насправді вдається тільки в двадцятьох п’ятьох випадках із ста. Розтин — це каліцтво, і нема певності, що воно не таїть у собі небезпеки.

— Божевілля! Божевілля! — вигукує Стайн. — Не говори мені про це американське безглуздя! Принаймні тепер уже не стоїть питання про розтин сім’яного каналу! У вас чоловіків просто каструють, досить тільки сказати «так» чи «ні». (Ця фраза наводить мене на думку, що Джоан Пірс давала йому читати статтю Дебори Грімм і він запам’ятав, що та писала про неоскоплених чоловіків літнього віку.) Тепер питання полягає в тому, згодимося ми взяти на себе роль огирів-плідників чи ні.

Мовчанка.

— Перше ніж відповісти, я прошу тебе подумати, — кажу я. — Щоб потім ти не звинувачував у легковажності тільки мене.

Стайн реагує зовсім несподівано. Він схвально всміхається, ніби оцінюючи зі знанням справи це моє гостре зауваження.

Я встаю, підходжу до вікна й трохи відхиляю подвійні штори. Надворі темно. Не видно нічого, крім яскраво освітленого барака «самотніх жінок», що стоїть навпроти за якихось метрів двадцять. Там спить Берідж. Я навіть знаю, де її вікно.

Насправді я ні про що не думаю. Все вже обмірковано. Я тільки хочу перепочити й узяти розгін. З нас трьох Стайн найкраще поінформований, має найбільший досвід і Наймудріший. Але я не хочу, щоб він гримав на мене. Він робить це не свідомо, але наслідок той самий: розмова з ним обертається на його монолог, який нагадує звинувачувальну промову на суді. Стайнові притаманна манія звинувачення, обурливого викриття, палкої зневаги. На початку розмови нас це ще не стосується, та, оскільки ми в нього під рукою, згодом він накидається й на нас.

Зробивши так паузу в розмові, я знову сідаю в крісло й кажу:

— Переді мною передусім постає питання: чи нам справді дають вибір? Чи ми можемо відмовитися? Мабуть, так, бо Малберрі пише в своєму листі «якщо Ви згодні». Але я одразу ж звернув увагу на те, що він призначає нам побачення з групою лаборантів, так ніби він упевнений у нашій згоді.

— Цілком правильно, — кидає Стайн.

— Дякую, Стайне, за підтримку, — кажу я з нотками сарказму. — Я лише хочу переконатися, що мені надають можливість відмовитись. А що цю відмову розцінять як антипатріотичний вчинок, то я виправдаю її моральними мотивами. Я відповім, що відчуваю огиду до мастурбації, особливо коли її робитиме мені санітар. По суті, я розглядаю це як гомосексуалізм.

— Непогано, — каже Стайн, і його збрижене обличчя старого слона ще більше морщиться. Він похитує головою і докидає з усмішкою в кутиках губів: — Непогано. Але я придумав ще краще. Я скажу, що вирішив залишитися вірним іудейському закону і розглядаю мастурбацію як Онанів гріх, про який ідеться в тридцять восьмому розділі Книги Буття.

Я зиркаю на нього й хитаю головою.

— Не дуже й краще. Тобі скажуть, що твоє сім’я не викинуть на землю й не осквернять, а, навпаки, старанно зберуть для майбутнього запліднення.

— Нічого мені не скажуть, Ральфе. Релігія — це справжній бастіон, і ніхто не наважиться піти на нього в наступ.

Мовчанка. Ми дивимося на Джеса, і той червоніє. А тоді досить сміливо каже:

— А я маю намір дати згоду.

Стайн, на превеликий мій подив, не червоніє і навіть не вимагає пояснення. А втім, я теж не вимагаю, тільки пильно дивлюся на Джеса. Джес теж утуплюється в мене своїми ясними очима.

— Я не збираюся ні засуджувати вас, ні докоряти вам, але, як уже згадав Ральф, дивлюся на відмову як на антипатріотичний вчинок.

— Я не сказав, що дотримуюся такої думки, — жваво заперечую я. — Я відніс її на рахунок властей.

— Я так і зрозумів, — каже Джес, — що ти її не поділяєш. А я поділяю.

Я мовчу, Стайн теж. Мені не хочеться говорити Джесові, що загалом він має рацію, але зокрема — ні. Бо адміністрація, яка керує нами, не гідна довіри, особливо щодо нас! Коли зважити на тиранію й свавілля, які нині панують у країні, то чому б не припустити, що, використавши нас як плідників, завтра адміністрація не вирішить зробити з нас скопців? Але я не кажу про це ні слова. Не знаю, чи Джоан Пірс давала Джесові читати статтю Дебори Грімм. Мабуть, ні. Вона, як і я, не повинна довіряти його наївності. Може, навіть його конформізму.

— Пора вже зробити шпигунству компенсацію, — каже Стайн.

З тією самою неприязню до Джеса, з якою кілька хвилин тому він із нього глумився, Стайн уриває розмову. Вислів «зробити шпигунству компенсацію» (його придумав Стайн) означає, що після таємного обміну думками я маю знову ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб він із півгодини позаписував нашу невинну розмову за чаркою віскі. Це щоб той, хто бачив, як до мене заходили Джес і Стайн, не здивувався, що на магнітофонній стрічці немає ніякого запису. Щоправда, в цьому випадку під час прослуховування стрічки можуть помітити, що запис зроблено із зміщенням часу. Але доводиться ризикувати.