Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинении з головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається — трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.

І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: «Забирайся», — принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, голої — голіше не буває, — й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, — струмінь, що, пробиваючи навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з уся-кого-будь тепла, яке спромагаємось собі на віку нагромадити, — залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна й там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.

Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим.

— Вставай, — каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. — Будемо снідати.

Белладжо, вілла Сербеллоні, серпень — вересень 1998 р.