Оленка шпурнула позаду рушник, і там, де він упав, розлилося море – ні перейти, ні обійти, ні перелетіти.

Змій сердито ударив хвостом, аж земля захиталася, і опустив пащеку в море. Треба було випити всю воду, бо якби залишилася хоч одна краплина, не міг би перейти – таку силу мав чарівний рушник.

Скажений змій хлебтав солону воду і так нахлебтався, що розбух, як гора. Залишилася на дні ще одна краплина. Насилу сьорбнув і її – й тріснув на десять кавалків.

А Оленка впізнала те місце, де увійшла під землю. Вона попросила:

Дзвони голосно задзвонили, ляльки весело заспівали, і обидві дівчини вибралися з-під землі до шиї.

Оленка ще двічі попросила, і земля їх випустила зовсім.

А Іванко побачив дівчат, схожих одна на одну, як дві ластівки, і дуже здивувався:

– Та котра з вас моя сестричка?

Дівчата засміялися:

– Ти сам упізнай!

Іванко подумав і пішов на полонину. Там попросив, аби помастили його сорочку кров’ю зарізаного барана. Коли це зробили, вівчар дав знати у палац, що царевич тяжко поранений.

Оленка, як почула, що з братом сталася біда, то першою прибігла в полонину. Там припала до його грудей і гірко заридала:

– Братчику мій любий, як я буду без тебе?

Іванко зробив знак на її грудях. Коли прийшла та дівчина, яка була у змія полонянкою, а з нею і цар, Іванко встав, здоровий, і сказав:

– Оце моя сестричка, а це – наречена.

Справили весілля. Покликали й мене. Я так співав, що аж охрип, і так танцював, що аж віхті з постолів летіли.

Чарівний ліхтарик

Не знаю, коли і де то було, лише чув я від свого діда, що жив на світі цар Чорнокнижник. Не було такої книжки, аби він не прочитав, не було такого, аби він не знав.

Одного разу став читати нову книжку і дочитався, що в царя з неблизької землі є дуже гарна дочка, але не може вона ні за кого заміж вийти. А в другій книзі прочитав, ніби десь є така гора, що в тій горі є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

Став цар далі читати. І з третьої книги довідався, що в однієї вдови є дуже сильний син. Притулить він до тих дверей свою руку, і гора відчиниться. Цар був хитрим і сам пішов наймати того хлопця до себе на службу. Довго йшов чи недовго, а побачив на пасовиську, як десять хлопців б’ють одного, меншого, і нічого не можуть із ним зробити.

Крикнув цар, і всі десять, як горобці, розлетілися. Залишився той, що його били.

Став цар із ним до розмови й дізнався, що зустрівся із вдовиним сином, про якого читав у книзі.

– А за що били тебе? – питає цар.

– Та я сказав їм, що колись царем буду.

Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився й почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу.

Розплакалася бідна жінка:

– Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує й доглядає.

– Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої онуки, і ще правнукам залишиш.

Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.

Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

Каже Чорнокнижник.

– Ану, приклади руку до цих дверей.

Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.

– Тепер іди туди, – каже цар, – і винеси мені ліхтарик.

Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.

Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дід і читає книжку. То був чарівник.

Вклонився йому хлопець:

– Добрий день!

Підвів здивовано свої очі дід:

– Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?

Хлопець тоді розповідає:

– Цар Чорнокнижник найняв мене в матері й послав сюди, аби я приніс йому ліхтарик.

Подумав дід і каже:

– Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарик. Три рази обійдеш його й тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарика не віддавай, бо лихо буде.

Подякував хлопець і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарик і повертається назад тією ж стежкою. Дід читає й уваги на нього не звертає.

Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися.

Чорнокнижник скочив на ноги й каже:

– Давай ліхтарик!

– Коли я тобі віддам його, то вже звідси не парубок.

Почав Чорнокнижник кричати, а тим часом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтариком на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули.

Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає легінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає – не бачить.

Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарика. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:

– Чого хочеш, володарю?

– Нічого не хочу, лише побачити свою маму й хату, де я народився й виріс.

Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтариком до рідного дому.

Зраділа мати. А він подивився на неї й очам своїм не повірив – аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її – не дав грошей. Тоді парубок від ліхтарика зажадав грошей.

Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось парубок довідався про царську дочку, що не може вийти заміж, хоч дуже-дуже гарна. Хто її хоче, того вона не хоче, а кого вона хоче, той її не хоче. Із нею хотів одружитися цар Чорнокнижник, але знав, що вона його не схоче, і вирішив дістати чарівний ліхтарик, зачарувати дівчину.

Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарика:

– Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.

– Добре. Чекай.

Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.

Взяв із собою лише ліхтарик і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку – сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій – став царським маршалом. А як уже він маршал, то не соромно цареві за нього свою єдину доньку віддати.

Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.

А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра й замовив багато ліхтариків. Сам переодягся за міняйла. І з тими ліхтариками поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де маршальський палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтариками: казав, що це подарунок маршалу.

А маршал спав. Його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.

– За невелику доплату міняю ліхтарики.

Один ліхтарик дуже сподобалася жінці маршала, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові старий; а на те місце повісила новий.

Спить собі маршал і гадки не має, що сталося. Тим часом, Чорнокнижник вийшов за місто й наказав ліхтарику:

– Хочу, аби маршальський палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай маршал з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.

Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Маршала разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із маршальською жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.