– Що ж, – каже цар, – в мене є найлюбішого і наймилішого – жінка?

– Ні, – каже, – не жінка. Я жінку не хочу!

– Так, може, хату тобі подарувать?

– Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти, – каже, – його не знаєш, що воно в тебе є.

– Ну, – каже цар, – коли і я не знаю його – бери.

– Та ще, – каже чорт, – мені не зараз його віддай, а тільки через десять років.

– Та, добре вже, добре – чом!

А того не знає, що Бог йому сина дав.

– Так запиши ж, – каже чорт, – своєю кров’ю, що ти мені даєш.

– Як же я, – каже цар, – запишу тобі?

– А от як! – каже. – Візьми та вріж мізинного пальця, то й запишеш!

От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…

– Їдь же, – каже, – тепер додому!

Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі:

– Сину мій, – каже, – орле мій, не мій же тепер ти!

– Чом же він не твій син? – питає цариця. – Хвалити Бога, – каже, – що діждали! Як мій син, так і твій!

– Ні, не мій він і не твій, – каже цар. – Я вже його чортові віддав і записав.

От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:

– Я ще, – каже, – буду просить і молить Бога, Може, ще і одмолю його.

– Ні, – каже цар, – не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.

От тоді цариця бачить, що отаке, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.

А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по літах, а по часах, як з води йде. За п’ять років так виріс – зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.

І каже тоді своєму батькові цареві:

– Поставте, – каже, – мені хату особливе[32]. Я буду там жить і Богові молиться, щоб звільнив мене Бог, бо я вже, – каже, – і сам знаю, що я не ваш.

Цар і цариця плачуть:

– Боже наш, – кажуть, – Боже, що ми наробили! Але хоч не йди від нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться – надивимось за чотири роки.

– Ні, – каже, аж розсердився, – коли вже ви так наробили, так збудуйте мені хату!

Так що цар мусив збудувати. І вже як збудував – усе він, син той, там, усе там: усе читає і Богу молиться, а до батька і до матері і не здумає піти.

Прийдуть іноді ті, плачучи:

– Ти б, – кажуть, – хоч би коли-небудь до нас навідався.

– Ні, – каже, – заразом, – каже, – прийду!

От він там живе, читає і Богу молиться, а тим часом і літа вийшли…

Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя.

– А де ти, – каже, – свого сина дів? Віддай, що подарував!

І стріху йому дере.

– Та одчепись, – каже, – чорте, у мене нема сина!

Чорт розсердився, налітає і хату валяє:

– Віддай, – кричить, – що подарував!

А до сина не йде.

От цар бачить тоді, що треба, мовляв, – іде до сина і гірко плаче:

– Іди вже, – каже, – сину, бо чорт і хату мені валя.

– Добре, – каже син, – піду. Спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду.

І почав одягатися. А тут чорт і прилетів.

– А що ж, – каже, – чи буде він іти, чи ні?

– Куди ж йому іти? – питає цар і гірко плаче. – Він сам, – каже, – прийде.

– А просто в пекло нехай іде, – каже чорт.

От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.

– Коли ж, мій сину, ти вернешся? – питає цариця, вбивається.

– Не питайте. – Тільки і сказав.

– Краще б, – каже та, – було мені тебе закопати!

От і пішов той син, пішов, усе йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.

– Добридень вам, – каже, – бабуню!

– Здоров, – каже, – сину! Куди тебе Бог несе?

– А куди, – каже, – мене Бог несе? В лиху годину!

– Ні, сину, то не в лиху годину.

– А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.

– Пораджу, сину! Я це вже давно знаю, що тобі буде. Іди, – каже, – сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ рокитника над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.

– Послухаю, – каже, – бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!

– От ти візьмеш, – каже дальше та бабуся, – та і сядеш під тим кущем і сидітимеш, поки що не прилетить. Там, – каже, – прилетять попереду дві дівиці купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побачиш, що вона тобі буде казати та тобі радити! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже, – то, може, вона тебе визволить.

– Добре, бабусю, – каже той, – усе зроблю, як кажете. – І прощається з нею.

От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ рокитника над водою, як бабуся казала.

– Це ж він, – каже, – той кущ, що вона казала. Це ж він!

І взяв і сів та й сидить.

Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:

– Ходімо, – кажуть, – сестро, разом!

– Не з вами, – каже, – прийшла, не з вами і піду!

От ті взяли та й полетіли собі, а той і думає: «Коли б же мені вкрасти оту одежу і ті крильця». (А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.) А далі і думає: «Що б то я і за молодець був, щоб не вкрав!» І як задивилась та, взяв та й вкрав, та й сидить мовчки.

Викупалась і вона, вилазить з води. Коли дивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.

А далі й говорить:

– Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий, – каже, – то будеш за батька. Як не дуже старий будеш за брата, а як молодий – будеш за рідного чоловіка!

– Я, – каже, – взяв!

– Та кинь же! – каже.

– А ти ж мені слово справдиш?

– А справджу, тільки хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?

– Я хочу тільки за чоловіка! – одказує він. (Сподобалась, бо дуже гарна була).

– Ну, будь же мені за чоловіка.

І він кинув її одежу, а крильця собі залишив.

– Чом же ти, – каже, – крилець мені не кинув?

– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він. – Ти хочеш мене обдурити.

– Ні, я тебе не обдурю!

– Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи обдуриш, чи ні, а тоді і крильця віддам.

От вона вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:

– Куди ж ти, – каже, – ідеш?

– Та іду! Хто його зна, – каже, – куди, хто його зна й чого.

– Та може-таки, – питає, – знаєш куди?

– Та так і так. До чорта, – каже, – іду в пекло.

– О, – каже, – знаю ж, до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.

– Та порадь же мені, куди мені іти.

– Добре, дай же мені попереду крильця!

Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.

– Ні, – каже, – попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді віддам.

Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:

– Слухай же, – каже, – тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька урятуєшся. А не будеш слухатись, то нічого не поможе, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька, – каже, – три хати в дворі – моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.

І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.

– А мені, – каже, – дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.

Він віддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.

Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи недовго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.

А вона вже його і вигляда.

– Ну, – каже, – добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки, – каже, – підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.

От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.