Істинно віруючі

Цілком можливо, що, читаючи попередні параграфи, деякі читачі ніяково совалися у своїх кріслах. Більшість із нас сьогодні привчена реагувати в такий спосіб. Нам легко прийняти, що Кодекс Хаммурапі був міфом, але ми не хочемо чути, що права людини також є міфом. Якщо люди усвідомлять, що права людини існують лише в нашій уяві, чи не загрожуватиме це розпадом нашому суспільству? Вольтер сказав про Бога так: «Немає ніякого Бога, але не кажіть цього моєму слузі, аби він часом не зарізав мене вночі». Хаммурапі міг би сказати те саме про свій принцип ієрархії, а Томас Джефферсон про права людини. Homo sapiens не має жодних природних прав, як не мають їх павуки, гієни та шимпанзе. Тільки не кажіть про це нашим слугам, аби вони часом не зарізали нас вночі.

Такі страхи цілком виправдані. Адже природний порядок – це стабільний порядок. Немає жодного шансу, що завтра перестане діяти закон тяжіння, навіть якщо люди перестануть у нього вірити. Натомість уявному порядку завжди загрожує небезпека розпаду, бо він залежить від міфів, а міфи зникають, щойно люди перестають у них вірити. Щоб убезпечити уявний порядок, необхідні постійні та напружені зусилля. Деякі з цих зусиль набирають форму насильства та примусу. Щоб примусити людей діяти відповідно до уявного порядку, доводиться постійно залучати армію, поліцію, суди та в’язниці. Якщо давній вавилонянин засліплював свого сусіда, зазвичай доводилося задіяти певне насильство, щоби застосувати закон «око за око». Коли в 1860 році більшість американських громадян дійшли висновку, що африканські раби є людськими істотами, а тому повинні насолоджуватися правом на свободу, то, щоб із цим погодились південні штати, знадобилася кривава громадянська війна.

Проте уявний порядок не може підтримуватися самим лише насильством. Він потребує також певної кількості істинно віруючих. Згадаймо тут князя Талейрана, який розпочав свою хамелеонівську кар’єру за часів правління французького короля Людовика XVI, пізніше служив революційному та наполеонівському режимам, а потім знов змінив уподобання, закінчивши свої дні як слуга відновленої монархії. Підсумок десятиліть свого досвіду як урядовця він підбив такими словами: «Багнети можна використати для багатьох завдань, але на них доволі незручно сидіти». Один-єдиний священик часто робить справу сотні солдатів – причому значно дешевше та ефективніше. Більш того, якими б ефективними не були багнети, хтось повинен уміти з ними поводитись. Навіщо солдатам, тюремникам, суддям та поліції підтримувати уявний порядок, у який вони не вірять? З усієї колективної діяльності людей одним із завдань, які організувати найскладніше, є насильство. Якщо сказати, що соціальний порядок підтримує військова сила, то одразу постає питання: А що підтримує військовий порядок? Неможливо організувати армію самим лише примусом. Щонайменше, деякі командири та солдати повинні дійсно вірити у щось, чи то в Бога, честь, Батьківщину, людство, чи то в гроші.

Ще цікавіше питання стосується тих, хто стоїть на верхівці соціальної піраміди. Навіщо їм підтримувати уявний порядок, якщо вони самі в нього не вірять? Доволі звичний аргумент полягає в тому, що еліта може робити це через цинічну жадібність. Однак цинік, який ні в що не вірить, навряд чи буде жадібним. Щоб забезпечити об’єктивні біологічні потреби Homo sapiens, потрібно небагато. Після того ж, як ці потреби будуть задоволені, можна витратити більше грошей на будівництво пірамід, подорожі навколо світу, фінансування виборчих кампаній, спонсорування вашої улюбленої терористичної організації або інвестиції у фондовий ринок та заробляння ще більше грошей. Усе це справжній цинік не вважав би важливим. Грецький філософ Діоген, який заснував школу циніків, жив у простій дерев’яній діжці. Одного дня Діоген відпочивав на сонечку, як раптом його відвідав Олександр Македонський. Коли всемогутній завойовник спитав, чи не може щось для нього зробити, то почув від головного циніка відповідь: «Так, є дещо, що ти можеш для мене зробити. Відійди, будь ласка, трохи вбік. Ти заступаєш мені сонце».

Ось чому циніки не будують імперій та чому уявний порядок може підтримуватись, лише якщо в нього дійсно вірять великі сегменти населення – особливо великі сегменти еліти та силовиків. Християнство не протрималося би дві тисячі років, якби більшість єпископів та священиків не змогли повірити в Христа. Американська демократія не протрималася би 250 років, якби більшість президентів та конгресменів не змогли повірити в права людини. Сучасна система економіки не протрималася б і одного дня, якби більшість інвесторів та банкірів не змогли повірити в капіталізм.

В’язничні стіни

Як спонукати людей повірити в уявний порядок, приміром християнство, демократію чи капіталізм? Перш за все, ніколи не можна визнавати, що цей порядок є уявним. Завжди треба наполягати, що порядок, який підтримує суспільство, є об’єктивною реальністю, створеною великими богами або законами природи. Люди є нерівними не тому, що так сказав Хаммурапі, а тому, що так проголосили Енліль з Мардуком. Люди є рівними не тому, що так сказав Томас Джефферсон, а тому, що у такий спосіб їх створив Бог. Вільні ринки є найкращою економічною системою не тому, що так сказав Адам Сміт, а тому, що таким є непорушний закон природи.

Потрібно також як слід навчати людей. Від народження їм постійно слід нагадувати про принципи уявного порядку, вбудовані в усе та скрізь. Ці принципи мають бути в казках, виставах, малюнках, піснях, правилах етикету, політичній пропаганді, архітектурі, рецептах та моді. Наприклад, сьогодні люди вірять у рівність, тому серед дітей багатих батьків модно носити джинси, які спочатку були одягом робітничого класу. За часів Середньовіччя люди вірили в поділ на класи, тому жоден молодий дворянин ніколи б не надягнув каптан селянина. Тоді ж звернення «сер» або «мадам» було рідкісним привілеєм, зарезервованим за знаттю, який часто передавався у спадщину. Сьогодні ж в англійській мові всі ввічливі листи, незалежно від адресата, починають словами: «Дорогий сер або мадам».

Гуманітарні та соціальні науки докладають більшість своїх зусиль, аби точно пояснити, як уявний порядок вплітається в гобелен життя. Маючи у своєму розпорядження обмежений простір для маневру, ми лише можемо говорити про те, що лежить на поверхні. Усвідомити, що порядок, який організовує їхнє життя, існує лише в їхній уяві, людям заважають три основні чинники:

a. Уявний порядок умонтований у матеріальний світ. Хоча уявний порядок існує лише в нашій свідомості, він може бути вплетений у матеріальну реальність навколо нас і вирізьблений у камені. Більшість мешканців західних країн сьогодні вірять в індивідуалізм. Вони вірять, що кожна людина є індивідуальністю, чия цінність не залежить від того, що про нього чи неї думають інші. Кожен із нас має всередині яскравий промінь світла, що надає нашому життю цінності та значення. У сучасних західних школах учителі та батьки розповідають дітям, що, якщо їхні однокласники сміються з них, це слід ігнорувати. Лише вони самі, а не інші, знають, чого вони дійсно варті.

У сучасній архітектурі цей міф вискакує з уяви, набуваючи форми в камені та цементі. Ідеальний сучасний будинок ділиться на багато маленьких кімнат, щоби кожна дитина могла мати власний простір, прихований від стороннього погляду, що забезпечував би їй максимальну автономію. Ця власна кімната майже без варіантів має двері, а в багатьох домівках звичним для дитини є зачиняти, а то й замикати ці двері. Навіть батькам заборонено входити туди без стуку та без дозволу. Кімната декорується так, як сама дитина вважає за потрібне, з постерами рок-зірок на стіні та брудними шкарпетками на підлозі. Той, хто зростає в таких умовах, просто не може не уявляти себе «особистістю», справжня вартість якої походить зсередини, а не ззовні.

Середньовічний дворянин не вірив у індивідуалізм. Вартість людини для нього визначалася думками та словами інших людей. Насмішка була жахливою образою. Дворяни вчили своїх дітей відстоювати їхнє добре ім’я, чого б це не коштувало. Як і сучасний індивідуалізм, середньовічна система цінностей виходила за межі уяви та проявлялась у камені середньовічних замків. У цих замках рідко знаходилась власна кімната для дитини (або когось ще, як на те). Син-підліток середньовічного барона не мав власної кімнати на другому поверсі замку, з постерами Річарда Левове Серце й Короля Артура на стінах та замком на дверях, які б не дозволялося відчиняти його батькам. Спав він разом з іншими молодими людьми у великій залі. Він завжди був на очах і завжди мав брати до уваги, що бачать та кажуть оточуючі. Той, хто зростав у таких умовах, природно міг дійти висновку, що справжня вартість людини визначається її місцем у соціальній ієрархії, а також тим, що про неї кажуть інші.[43]