– Не знаю, про що ви, – всміхнулася Кітті, хоч і знала, що він не вірить її вдаваній фривольності.

– Ви дуже вродлива жінка. Дивно, що ваш чоловік ніколи на вас і не гляне. Коли він говорить до вас, його голос стає як чужий.

– Думаєте, він мене не любить? – запитала Кітті тихо й хрипко, раптом відклавши свою фривольність убік.

– Не знаю. Чи то ви йому так огидні, що він поруч вас вкривається мурашками, чи то він палає любов’ю, яку чомусь прагне приховати. Я все питаю себе, чи не приїхали ви сюди покінчити з життям.

Кітті ще під час інциденту з салатом помітила, як стривожено глянув на них Воддінгтон і як уважно він потім їх оглядав.

– На мою думку, ви надаєте завеликого значення кільком листкам салату, – сказала вона недбало й підвелася. – Ходімо додому? Я певна, що вам хочеться віскі з содовою.

– Хай там як, а ви не героїня. Ви до смерті налякані. Ви певні, що не хочете поїхати звідси?

– А вам що до цього?

– Я б вам допоміг.

– Невже й ви вірите моєму виразові прихованої печалі? Гляньте на мене в профіль – мій ніс і справді трохи задовгий.

Він глянув на неї задумливо, а тоді в його очах з’явився лукавий, іронічний вираз, що злився з виразом надзвичайної доброти, як зливається тінь дерева, що росте на березі, з його відбитком у воді. У Кітті аж сльози виступили.

– Ви мусите залишитися?

– Так.

Вони пройшли під вигадливою аркою й спустилися з пагорба. Підійшовши до двору, побачили тіло мертвого жебрака. Воддінгтон узяв її під руку, але вона її висмикнула. Стояла й дивилася.

– Жахливо, правда?

– Що саме? Смерть?

– Так. Усе інше здається таким порожнім. Він і на людину не схожий. Дивишся на нього й не можеш повірити, що він колись був живий. Важко повірити, що ще не так давно він маленьким хлопчиком збігав зі схилу, запускаючи змія.

Вона не змогла стримати ридань, що здушили їй горло.

39

За кілька днів Воддінгтон, сидячи з Кітті й попиваючи з високої склянки віскі з содовою, почав розказувати їй про монастир.

– Абатиса – дуже непересічна жінка, – почав він. – Сестри розповіли мені, що вона належить до однієї з найзначніших французьких сімей, але не зізналися, до якої саме, – сказали, що абатисі не подобається, коли це обговорюють.

– То чому б вам не спитати її саму, раз вас це цікавить? – усміхнулася Кітті.

– Якби ви були з нею знайомі, то зрозуміли б, чому їй не можна ставити нескромних запитань.

– Вона точно непересічна людина, якщо ви її так побожно шануєте.

– Я маю передати вам від неї повідомлення. Вона попросила переказати, що хоча, звісно, вам може не захотітися ризикувати й їхати в самий епіцентр епідемії, якщо ви не проти, то вона буде рада показати вам монастир.

– Як люб’язно з її боку. Я й подумати не могла, що вона знає про моє існування.

– Я вас згадував у розмові – буваю там двічі або тричі на тиждень, просто заходжу подивитися, чи можу чимось допомогти. Та й, напевно, ваш чоловік їм про вас розповів. Будьте готові до того, що вони ним безмежно захоплюються.

– Ви католик?

Його лукаві очі зблиснули, а кумедне маленьке лице зморщилося від сміху.

– Чому ви смієтеся? – запитала Кітті.

– «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?»[12] Ні, я не католик. Я називаю себе членом англіканської церкви, що, на мою думку, найневинніший спосіб сказати, що особливо ні в що не віриш… Коли абатиса приїхала сюди десять років тому, вона привезла з собою сімох монахинь, з яких померли четверо. Бачте, і в найкращі часи Мей-тан-фу – не курорт. Вони живуть просто в центрі міста, в найбіднішому районі, тяжко працюють і не мають відпусток.

– То їх там тепер разом із абатисою тільки четверо?

– Ой, ні, інші приїхали замість померлих. Тепер їх шестеро. Коли одна з них померла від холери на початку моровиці, з Кантона приїхали ще дві монахині.

Кітті злегка зіщулилася.

– Вам холодно?

– Та ні, просто хтось пройшовся по моїй могилі.

– Коли вони їдуть із Франції, то їдуть назавжди. Місіонери-протестанти час від часу дістають річні відпустки. Мені завжди здавалося, що саме це – найважче. Ми, англійці, не надто прив’язані до своєї землі, ми почуваємося як удома в будь-якому куточку світу, але французи, напевно, мають зі своєю країною мало не фізичний зв’язок. На чужині їм ніколи не буває по-справжньому комфортно. Мене завжди зворушувало те, що ці жінки пішли на таку жертву. Хоча, напевно, якби я таки був католик, то сприймав би це як належне.

Кітті холодно на нього глянула. Вона все не могла збагнути, чи було почуття, з яким він говорив, вдаваним. Він випив немало віскі й, напевно, був не дуже тверезий.

– Поїдьте, подивіться самі, – сказав він з добродушною насмішкою, швидко прочитавши її думки. – Це далеко не так небезпечно, як їсти помідор.

– Якщо ви не боїтеся, то й мені немає чого боятися.

– Мені здається, вас це розважить. У них там наче шматочок Франції.

40

Річку вони перетнули в сампані.[13] На пристані на Кітті чекав паланкін, у якому її несли по пагорбу до воріт біля води. Через ці ворота кулі ходили по воду, тож вони поспішали туди-сюди з великими відрами на коромислах, розплескуючи її на дорогу, таку мокру, наче після зливи. Носії паланкіна різко гукали їм розступитися.

– Звісно, торгівля зупинилася, – сказав Воддінгтон, що йшов поруч неї. – Зазвичай тут довелося б проштовхуватися між кулі, що носять товар до джонок.

Вулиця була вузька й звивиста, так що Кітті зовсім втратила відчуття напрямку. Багато крамниць були зачинені. За свою мандрівку від пароплава вона звикла до засміченості вулиць у китайських містах, але тут за багато тижнів назбиралися купи покидьків та сміття, і смерділо так нестерпно, що довелося прикласти до лиця хусточку. Проїжджаючи через китайські поселення, вона соромилася пильних поглядів натовпу, але тепер помітила, що на неї якщо й дивилися, то байдуже. Нечисленні перехожі, що старалися триматися подалі одне від одного, йшли у своїх справах, злякані й апатичні. Коли-не-коли, проминаючи будинок, вони чули удари гонга й різкий, затяжний лемент невідомого інструмента. За цими зачиненими дверима лежав покійник.

– Ось ми й на місці, – нарешті сказав Воддінгтон.

Паланкін опустили біля маленьких дверей у довгій білій стіні, над якими висів хрест, і Кітті зійшла. Воддінгтон калатав у дзвоника.

– Не очікуйте ніяких пишнот, знаєте. Вони бідні до сліз.

Двері відчинила китайська дівчинка і, почувши від Воддінгтона кілька слів, провела їх у маленьку кімнату збоку від коридору. В ній стояв великий стіл, вкритий цератою в клітинку, а обабіч стін – прості дерев’яні стільці. В кінці кімнати – гіпсова статуя Діви Марії.

За хвилю зайшла монахиня, низенька й пухкенька, з простецьким лицем, червоними щоками й веселими очима. Воддінгтон, представивши їй Кітті, назвав її сестрою Сен-Жозеф.

– C’est la dame du docteur?[14] – запитала вона, сяючи усмішкою, а тоді додала, що абатиса приєднається до них за хвилину.

Сестра Сен-Жозеф англійської не знала, а Кітті французькою розмовляла погано, але Воддінгтон говорив вільно, швидко, хоч і з помилками, він безперестанку жартував, так що добродушна монахиня заходилася сміхом. Її веселість дуже здивувала Кітті. Вона думала, що віряни завжди серйозні, тож ця дитяча веселість розчулила її.

41

Двері відчинилися – Кітті здалося, що вони похитнулися самі собою, й у маленьку кімнату зайшла абатиса. На якусь мить вона затрималася на порозі, і на її вустах майнула усмішка, коли глянула на усміхнену сестру та Воддінгтонове зморщене, клоунське обличчя. А тоді ступила вперед і простягнула Кітті руку.