Родина Джо виснажилася, їм довелося присісти десь посередині черги. Не Майї. Вона постійно стояла, дивилася їм у вічі й зустрічала кожного жалобника міцним потиском руки. Тонкою, а деколи і не дуже, мовою тіла вона давала відсіч тим, хто виражав свій сум через обійми чи поцілунки. В їхніх словах зяяла порожнеча, однак Майя уважно слухала, кивала, казала «Спасибі, що прийшли» доволі щирим тоном, а потім вітала наступного в черзі.

Інше непохитне правило черги гостей на похороні — не говорити багато. Короткі банальності добре пасують до ситуації, бо значно краще сказати щось невинне, аніж образливе. Якщо відчуваєте потребу висловитися, краще коротко згадайте про померлого щось хороше. Ніколи не робіть того, що зробила тітка Джо, Едіт. Не ридайте істерично, не приєднуйтеся до тих театральних жалобників: «Погляньте на мене, я так страждаю». І ніколи не говоріть удові жахливих дурниць на кшталт: «Бідолашна дівчинко, спочатку твоя сестра, тепер — чоловік».

Світ на мить зупинився, коли тітка Едіт озвучила ті речі, про які інші тільки думали, особливо зважаючи на присутність юного племінника Майї, Деніела, та молодшої племінниці Алекси. Кров загула у венах Майї, і їй знадобилися неабиякі зусилля, щоб не простягнути руку, не схопити тітку Едіт за горло й не вирвати голосові зв’язки.

Натомість Майя доволі щиро відповіла: «Дякую, що прийшли».

Шестеро колишніх товаришів Майї по загону, серед яких був і Шейн, трималися трохи осторонь, наглядаючи за нею. Це їхня робота, хотіли вони того чи ні. Обов’язок охороняти, здавалось, ніколи не закінчувався, коли вони були разом. Товариші не стали в чергу. Надто розумні для цього. Вони її мовчазні охоронці, як завжди, і тільки їхня присутність цього жахливого дня хоч якось її втішала.

Час від часу Майї здавалося, що вона чує далекий сміх своєї дочки (її давня подруга Ейлін Фіни відвела Лілі на майданчик біля школи через дорогу), але це, мабуть, була лише гра уяви. Дитячий сміх у таких обставинах звучав водночас непристойно й життєствердно: вона хотіла його чути, і це було нестерпно.

Деніел та Алекса, діти Клер, підійшли останніми.

Майя обійняла їх, як завжди, прагнучи захистити від усього поганого, що могло статися. Едді, її зять… Він же зять? Як ще назвати чоловіка, який був одружений із твоєю сестрою до того, як її вбили? «Екс-зять» більше пасувало б до розлучення. Може, кажуть «зять у минулому»? Чи таки просто «зять»?

Ще трохи маячні, аби лиш відволіктись.

Едді нерішуче підійшов. На його обличчі бритва подекуди пропустила острівки щетини. Едді поцілував Майю в шоку. Запах ополіскувана та м’ятних цукерок достатньо сильний, щоби перекрити інші можливі запахи, але знову ж таки — хіба не в цьому їхня суть?

— Мені бракуватиме Джо, — пробурмотів Едді.

— Я знаю, Едді. Ти йому дуже подобався.

— Якщо ми можемо чимось допомогти…

«Можеш краще дбати про своїх дітей», — подумала Майя, однак її звичний гнів на нього вже минув, здувся, наче дірявий надувний човен.

— У нас усе добре, дякую.

Едді промовчав, ніби вмів читати її думки, а може, у цьому випадку і справді прочитав.

— Вибач, що пропустила твою останню гру, — сказала Майя Алексі. — Але завтра я неодмінно прийду.

Раптом усім трьом стало зовсім ніяково.

— О, ти не мусиш цього робити, — сказав Едді.

— Нічого. Мені не завадить відволіктись.

Едді кивнув, забрав Деніела та Алексу й рушив із ними до авто. Алекса озирнулася на неї. Майя підбадьорливо їй посміхнулась. «Нічого не змінилося, — говорила ця посмішка. — Я все одно буду поруч із тобою, як обіцяла твоїй матері».

Майя дивилася, як родина Клер сідає до машини. Деніел, товариський чотирнадцятилітній підліток, сів на переднє сидіння. Алекса, якій було лише дванадцять, примостилася позаду, сама. Відколи померла їхня мати, здавалося, що вона постійно зіщулюється, наче готується до нового удару. Едді помахав Майї, втомлено їй посміхнувся й сів за кермо.

Майя чекала й дивилась, як авто повільно від’їздить. Коли вони поїхали, жінка помітила, як трохи на відстані стоїть, притулившись до дерева, детектив відділу вбивств поліції Нью-Йорка, Роджер Кірс. Навіть сьогодні. Навіть зараз. Їй захотілося підійти й влаштувати з ним сварку, вимагаючи відповідей, однак Джудіт знову взяла її за руку.

— Я б хотіла, щоб ви з Лізі поїхали з нами до Фернвуда.

Родина Буркетт завжди називала свій дім на ім’я. Це, мабуть, мало б стати ключем до того, що могло б із неї вийти, якби вона одружилася з чоловіком із цієї родини.

— Дякую, — сказала Майя, — але я думаю, що Лілі краще буде вдома.

— Для неї краще бути з рідними. Для вас обох.

— Я вам вдячна.

— Я серйозно. Лілі завжди буде нашою онукою. А ти завжди будеш нашою дочкою.

Джудіт стиснула її руку, ніби підкреслюючи сказане. Дуже мило з її боку промовити усе так, наче вона читала текст із телесуфлера на одному з благодійних прийомів, але це була неправда — принаймні щодо Майї. Усіх, хто одружувався з кимось із Буркеттів, сприймали не інакше, як стороннього, якого просто терплять.

— Іншого разу, — сказала Майя. — Певна, ви мене розумієте.

Джудіт кивнула й байдуже обійняла її. Те ж саме зробили брат та сестра Джо. Вона дивилася на їхні розбиті фігури, поки вони крокували до лімузинів, які мали відвезти їх до маєтку Буркетт.

Її колишні колеги досі були тут. Вона зустрілась очима з Шейном і легенько кивнула. Вони все зрозуміли. Вони навіть не розійшлися, радше непомітно зникли, переконавшись, що нікого не потурбують. Більшість із них досі служили. Після випадку на кордоні Іраку та Сирії Майї «запропонували» почесну відставку. Вона не бачила іншого виходу, тому погодилася. Тож зараз замість того, щоб командувати новобранцями або ж принаймні навчати їх, капітан у відставці Майя Стерн, на деякий час — обличчя нової армії, давала уроки польотів в аеропорту Тетерборо в північному Нью-Джерсі. Іноді бувало непогано. Однак здебільшого вона сумувала за службою більше, ніж могла собі уявити.

Нарешті Майя залишилась одна біля купи землі, що скоро вкриє її чоловіка.

— О Джо… — промовила вголос.

Майя спробувала відчути його присутність. Вона намагалася робити це раніше, на численних похоронах — побачити, чи зможе відчути сліди життєвої сили після смерті, але, як завжди, — нічого. Дехто вірив, що якась мала частинка життя повинна залишитися, що енергія та рух ніколи не зникають повністю, що душа безсмертна, що матерію неможливо навіки знищити і так далі. Може, це й було правдою, але чим більше Майя бачила смертей, тим сильніше вона відчувала, що нічого не зостається, зовсім нічого.

Вона стояла біля могили, поки Ейлін разом із Лілі не повернулися з майданчика.

— Ти готова? — спитала Ейлін.

Майя ще раз подивилася на діру в землі. Вона хотіла сказати Джо дещо глибоке, дещо таке, що поставило б… емм… крапку для них обох, але не знаходила слів.

Ейлін відвезла їх додому. Лілі заснула в автокріслі, схожому на проект НАСА. Майя сиділа попереду, на пасажирському сидінні, і дивилась у вікно. Коли вони зайшли до будинку (Джо і його хотів назвати, однак жінка була непохитною), якось Майя дала собі раду зі складним механізмом ремінців і виплутала Лілі з автокрісла. Вона погойдувала її голівку, щоб не розбудити.

— Дякую, що підвезла, — прошепотіла Майя.

Ейлін вимкнула двигун.

— Ти не проти, якщо я на хвильку зайду?

— З нами все буде добре.

— Я не сумніваюсь, — Ейлін відстебнула пасок безпеки. — Але збиралася тобі дещо передати. Дай мені дві хвилини.

Майя тримала її в руці.

— Цифрова фоторамка?

Ейлін — полунична білявка з веснянками та широкою посмішкою. Її обличчя ніби освітлювало всю кімнату, коли вона заходила, і слугувало чудовою маскою для прикриття внутрішніх страждань.

— Ні, це камера для няні, замаскована під фоторамку.

— Повтори?

— Ти тепер цілий день працюєш, тож тобі не завадить додатковий засіб контролю, так?