Та горе було тому, хто не приносив узагалі нічого! Він ставав особистим ворогом класної. І ворожнеча могла тривати дуже довго і припинялася тільки тоді, коли до школи навідувався хтось із батьків зухвальця. Зацікавлені у вирішенні конфлікту сторони вели перемовини за зачиненими дверми. Після того, зазвичай, до рук Софії Петрівни потрапляв тугенький конверт, і «справедливість» торжествувала.

Діти не любили Софію Петрівну. Самотнє життя наклало відбиток на характер учительки. Висока постать, пласка фігура, незмінна зачіска спершу викликали жалість, яка згодом, після спілкування, переростала у несприйняття усього, що вона говорила. Ще у першому класі Матвій Самохін, спостерігаючи, як Софія Петрівна щось старанно виводить на дошці, прошепотів: «Ох і дасть нам перцю ця мимра!» Усі, хто сидів поблизу, пирснули від сміху, а вчителька лиш обернулась і кинула на них гострий погляд. Але діти зрозуміли — Самоха мав рацію.

Так їхня класна стала Мимрою. І з року в рік вона всіма своїми вчинками тільки підтверджувала присвоєне їй горде звання…

— Та приніс! Куди ж я подінуся! На великій перерві пороздаю! — махнув рукою Денис і завмер. — Ой-ой-ой! Мимрі пакета забув!

— Ну все, капець тобі! Вона ж тебе тепер схрумає і кісточок не залишить! — розпачливо глянув на друга Матвій. — Що робитимеш? Тобі б зараз на іншу планету… Але вона й там тебе дістане!

Самоха намагався розтермосити Потапа. Але той нічого не чув і не бачив, бо хотів єдиного — провалитися крізь землю або вмить опинитися десь далеко-далеко, де немає клятої Мимри і забутого пакета… Мама ж зранку кілька разів нагадала про нього! Ще й коло порога поставила, щоб не забув! А у нього з тими гантелями все із голови вилетіло!

— Чого ти паришся? — ніби крізь пелену долинув до нього голос Матвія. — До уроків ще п’ятнадцять хвилин. Збігай і візьми той пакет! Ну запізнишся на математику, то й що? Я класній щось наплету!

— Точно! — прояснів Потап. — Якщо швидко йти, то за двадцять хвилин я вже буду тут з пакетом…

Хлопець вдячно ляснув товариша по плечу. Потім метнувся до роздягальні, схопив куртку, одягнув шапку і помчав додому. Був жовтень. Кілька днів тому погода була чудова. Та зараз мжичив дрібний дощ. Пронизливий вітер засипав листям калюжі.

Потапенко біг щодуху, аби вчасно повернутися на урок. Але слово «бігти» тут не цілком доречне. Кілька швидких кроків збивали хлопцеві дихання і мало не розривали легені. Він зупинявся ледь не щосекунди, проте із запалом засудженого до страти продовжував свій шлях.

— Егей, кабан! Ану стій! — несподівано почув за спиною. — Куди біжиш в такой жара?

Потап зупинився, повернувся на голос і отетерів. За кілька метрів від нього стояли троє підлітків, яких знали всі у їхньому дворі. Двом із них, Слону та Хилі, було років по п’ятнадцять. Вони «відбували термін» (так вони самі любили казати) в якомусь професійному ліцеї. І таки дійсно «відбували»! Основним заняттям цієї парочки було швендяння містом та вибивання грошей із малоліток. Увечері вони могли трясонути і якогось запізнілого перехожого у нетверезому стані.

Третім був пацан на прізвисько Сьозя, старший за Потапа на два роки. Він, як та риба-прилипала, ні на крок не відходив від своїх наставників, намагаючись у всьому їх наслідувати. Ті постійно підколювали малого, знущалися з нього, але не проганяли, бо задумали з часом зібрати цілу компанію таких, як він, і змусити їх збирати для них гроші та підставлятися під ментів.

— Ти шо оглух, жирний!? — Хиля посунув на Дениса. — Ти шо, старших не уважаєш? — погрозливо насупив брови.

— Нє, братан! — підключився Слон. — Просто свині погано чують! У них вуха смальцем позапливали!

Він підійшов до Потапа, зірвав з хлопця шапку і пожбурив її у кущі.

— А чого пика така червона? Соромно за свою поведінку? — Слон із викрутом ущипнув Дениса за щоку.

Від образи та болю в його очах зблиснули сльози. Він згадав, як Матвій учив його відбиватися від нападників і став у бойову, на його думку, стійку.

— Оба-на! — зреагував на те Хиля. — Ні фіга собі! Самі каратисти кругом! Скоро на вулицю страшно буде вийти! — удавано злякався і відійшов від Потапа. — Сьозя! Спасай мене! А то цей монстр зараз мені зуби повибиває своїми прийомчиками! — заволав на все горло.

Сьозя, котрий доти стояв осторонь, наблизився і вгатив Потапа у перенісся. Удар був не дуже сильний, але замашний. Денис відчув, що в нього з очей справді посипалися іскри. На новій куртці з’явилися червоні плямки. Розмазуючи криваву, перемішану зі сльозами юшку по обличчю, Потап відчув, як чиїсь спритні пальці нишпорять у його кишенях. Він сіпнувся, спробував вирватися. Та його схопили за комір і штовхнули. Денис перечепився за підставлену навмисне ногу і гепнувся у брудну калюжу.

— Ну скільки вас, дурбеликів, ще вчити?! — нахилився над ним Слон. — Віддай сам, дешевше обійдеться!

Підліток правою ногою стусонув Потапа, який саме намагався підвестися. Було зовсім не боляче, але Денис знову втратив рівновагу і розпластався на асфальті. «Три богатирі» дружно зареготали, хтось із них втиснув голову Потапа в грязюку. Потім раптом запала дзвінка тиша. На вулиці, крім «розтоптаного» Дениса Потапенка, не було нікого…

Розділ 3

— Вставай, синочку! До школи пора, маленький мій! — схилилася над Денисом мама і ласкаво поцілувала у вихрясту маківку.

— Скільки можна просити! Не називай мене маленьким! Який я тобі маленький?! Скоро буду вищим за вас із татом!.. — сонним голосом пробурчав Потап.

— Хеппі бьоздей ту ю! З днем народження, синку! — привітав його батько, сіпнувши за вухо.

«Чорт! Дежавю якесь! — подумав Денис. — Кожного року одне й те ж саме! Невже не можна щось інше придумати? Ще б кульок різнокольорових понадували та порозвішували по всій кімнаті! Наче я в дитсадку якомусь!» — невдоволено сів на своєму ліжку і протер очі.

Реальність підтвердила найгірші сподівання: всюди, де тільки можна було їх причепити, на стінах дійсно висіли кульки. Ще кілька коливалося на підлозі, на шафі та на письмовому столі.

А на тумбочці, як завжди, лежав запакований подарунок. Потап аж прокинувся. Хоча він вважав себе дуже дорослим, однак отримувати подарунки таки любив. Навіть на Новий рік зазирав під ялинку, сподіваючись на приємний сюрприз, хоча от уже багато років не вірив у існування Діда Мороза, а тим паче в те, що він уміє непомітно потрапляти до квартири через зачинені вікна та двері.

Але пакунок його вабив, тож Денис почав зривати обгортку, намагаючись відгадати, що цього разу поклали туди батьки. Як підказував життєвий досвід, мрії майже ніколи не збуваються. Все те, чого дуже хочеться, приходить невчасно, тоді, коли потреба в ньому вже минає і подарунок втрачає свою актуальність.

Саме так було три роки тому, коли на день народження хлопчик замість жаданого нового мобільника отримав дві залізні гантелі. Вони досі валялися під диваном, бо він до них і не торкнувся. Від довгого і непорушного лежання на них час від часу утворювався товстий шар пилюки. Тоді мама шваброю викочувала залізяки, протирала і залишала на видному місці, сподіваючись, що син візьметься якщо не за голову, то хоча б за гантелі. Однак до всього, що стосувалося спорту, Потап був абсолютно байдужим, і кляті залізяки, що нагадували йому про не зовсім приємні події, щоразу перекочовували на своє звичне місце до наступного генерального прибирання.

Саме так було і в інші роки після пам’ятного польоту в калюжу. Мріяв про портативну ігрову приставку, а отримав книжку «Тореодори з Васюківки», від якої шаленів тато. Мріяв про ноутбук, а отримав новий светр із візерунком у вигляді оленів на грудях, у якому мама намагалася вирядити його на шкільну дискотеку…

Останнім часом з Потапом щось діялося. Іноді він навіть собі не міг пояснити причини таких перемін. Хлопець дуууже давно перестав застрибувати у батьківське ліжко, його дратували татове човгання та слиняві поцілунки матері. Проте час від часу він знову ніби повертався у дитинство. Тоді йому хотілося відчути на своїй голові сильну батькову руку або ніжну мамину, коли вона погладжувала його по спині, наче кошеня.