Досить із мене думок про те, прийде він чи ні. Я тепер просто чекаю, дивлячись собі на дерево, листя й небо. Листочки майже не ворушаться. Тобто вони взагалі нерухомі… Дивлюся на одну з гілок, і це дійсно так: жоден листочок не поворухнеться, не затріпоче бодай легенько. А ще ті маленькі хмарки: вони поволі пересувалися зліва направо, однак он та невеличка, що за гілкою понаді мною, залишається на тому ж самому місці, що й хвилину тому, і кілька хвилин тому…

Сідаю, і саме цієї миті відчиняються ворота.

Маркус бачить мене і зупиняється. На секунду мені здається, що він одразу піде геть, але батько заходить у сад і зачиняє за собою браму.

Я вже стою, хоч і не пригадую, коли це я встиг звестися на ноги.

Батько повертається до мене, але не підходить.

— Гадаю, це Ґус привів тебе сюди? — каже він. Вітає мене, як завжди, з неймовірним теплом.

— Так. Я хочу переговорити з тобою.

— У нас мало часу. Я зупиняю все довкола чарами, щоб мати нагоду пильно розвідати, перевірити, чи немає тут раптом пасток.

— Не бійся, я не пастка.

— А я й не думаю, що ти пастка, — батько наближається до мене, і я усвідомлюю, наскільки ми схожі: однаковий зріст, однакові обличчя й волосся, точнісінько такі самі очі. — Але все одно волів би з цим не затягувати.

— Не журись, я знаю, що ти не хочеш витрачати на мене свій час. Я хочу розповісти тобі про те, що діється з Радою Білого відьмацтва і групою повстанців.

— І з тобою теж?

— Якщо це тебе цікавить.

— Ти завжди мене цікавиш, Натане. Але за наших обставин, що коротші зустрічі, то миліші, — він дивиться вгору. — Я не можу ризикувати й залишатися тут надовго.

Батько прямує до брами й відчиняє її.

Не можу повірити, що це все. Привіт і до побачення. Кинув на мене оком, і з нього досить.

— Ти що, не йдеш?

— Що?

— Ти не йдеш зі мною?

— Е-е, ну так. Звичайно.

Він виходить з брами, а я аж спотикаюся, намагаючись його наздогнати. Опинившись назовні, він замикає браму таким самим ключем, що був у Ґуса, і рушає геть, кидаючи мені через плече:

— Спробуй не відставати.

Я біжу за Маркусом. Це дивовижне відчуття — бути з кимось настільки стрімким. На наступній вуличці ми проминаємо авто, що починає рухатися, і невдовзі час знову тече нормально. Ми все ще біжимо. Закінчуються будівлі, і ось ми вже в якомусь лісі, де багато виструнчених молодих дерев і папороті, біжимо пагорбом угору, аж до самого верхів’я. Потім униз схилом, який стає дедалі стрімкішим, і я майже втрачаю рівновагу, роблячи величезні кроки, щоб її втримати, не можу й не хочу зупинятися, а попереду в нас річка, і Маркус підбігає до неї, підстрибує, робить сальто в повітрі й занурюється у воду.

Я намагаюся його наслідувати і також пірнаю у воду. Вона холодна, це несподівано, але за кілька секунд я звикаю. Мій батько не пливе, тож і я цього не роблю. Нас просто відносить стрімка течія. Береги вкриті лісом, місто залишається далеко позаду, а ми просто плинемо за течією посеред темної річки, небо попереду ясно-блакитне, а сонце ховається за пагорбами ліворуч.

Тоді Маркус кількома легкими і спритними рухами підпливає до лівого берега, а я намагаюся не відстати від нього. Думаю, що батько збирається вилізти з води, проте він бере мене за руку і кладе її на ремінь, яким опоясаний, кажучи:

— Тримайся міцно. Набери повні груди повітря. Пірнаємо разом у розколину.

Занурююся під воду і пливу з ним до берега. Течія тут повільніша, а вода така чиста, що можна порахувати всі камінці на дні, завдяки яким, здається, Маркус і визначає напрямок руху, хапаючись за них по черзі руками й так пересуваючись далі. Коли ж ми дістаємося до великого плаского валуна, я бачу, як Маркус сягає рукою собі за спину і прослизає в неймовірно крихітну тріщину, а мене засмоктує вслід за ним із прозорої, сірої, холодної річкової води в темну порожнечу, де набагато холодніше. Мною починає вертіти, але я не забуваю видихати повітря так, як навчив мене Несбіт.

Стрімко обертаюсь, а розколина така довжелезна, що мені вже починає бракувати дихання, і я відчайдушно намагаюся угледіти світло наприкінці, але його не видно, і все, що мені лишається — зосередитися на тому, щоб міцно триматися за шкіряний батьків ремінь.

Мене викидає з розколини, я розпачливо хапаю ротом повітря, знову і знову.

Намагаюся вдавати, що це було не аж так погано, й випростуюся, але відчуваю, як шалено гупає моє серце. Мушу схилитися, глибоко дихати розтуленим ротом. Починаю сміятися. Це було серйозне випробування.

Я стою навколішки у річці, на мілині. Це зовсім інакша річка: набагато менша, хоча також має потужну і стрімку течію.

Маркус уже сидить на березі. Підводжуся, трохи похитуючись, і сподіваюся, що він цього не помітив. Сідаю біля нього.

— Ти й далі користуєшся розколинами, хоч їх можуть знайти Ловці?

— А як ти думаєш? Вони знайдуть оцю?

— Не знаю. Але ж ти сам казав мені, що Ловці навчилися виявляти розколини і що вони мають хист до таких речей.

— Так, є принаймні одна Ловчиня, яка це добре робить. Такий у неї Дар. Але для цього, думаю, їй треба наблизитися до розколини на певну відстань… Скільки, на твою думку? Миля? Кількасот метрів? Кількадесят? Гадаю, досить близько, проте не знаю точно. Тому сподіваюся найгіршого і щомісяця роблю нові розколини, — батько повертається до мене. — Постійно переміщаюся, постійно шукаю безпечне місце, — дивиться на річку. — Зараз я тут почуваюся як вдома, тут гарний краєвид і чиста вода. Я бував і в гірших місцях. Але, якщо я надто довго тут пробуду, прийдуть Ловці: через день, раніше, пізніше, хтозна? Я можу залишатися на одному місці три місяці, іноді менше. Але ніколи довше.

Я дивлюся на річку й дерева. Сонце і тут уже сідає.

— Ну, але тут я пробуду ще кілька тижнів, тож ми матимемо час для розмов.

— Було б добре.

— Побачимо, як воно буде.

Думаю, чи не розповісти йому про Альянс, але відчуваю, що ще зарано, і не хочу про це говорити. Я так нечасто буваю з батьком, так мало його знаю, що мені хочеться поговорити про нас, про нього… та я не знаю, чи й він цього хоче.

Роззираюся. Позаду мене височіє стіна з дерев, за якими, вочевидь, починається ліс, що пнеться пагорбом угору. Але до першого дерева ще кілька метрів, і берег порослий кущами ожини й папороттю. Тут панує відчуття безпеки, чистоти й відкритості. Я повертаюся і стаю навколішки обличчям до лісу. Навіть його затінок і запах ваблять, а річка за моєю спиною на диво спокійна.

Майже в такому місці я й мріяв мати свій дім, хоч тут і немає ні лугу, ні хатинки. Зарості ожини дуже густі, немовби з якоїсь казки; крізь них неможливо було б продертися, хіба що прорубувати собі дорогу мечем. Це безпечна перепона: ніхто не зміг би напасти на нас із цього боку. Кущі ожини нагадують ґрати моєї клітки, але щось все одно тягне мене до них, і раптом я помічаю проміжок, у який людина ледве могла б протиснутися. Підповзаю до нього й розумію, що розпочавши подорож цим тунелем, уже не зможу повернутись: одяг чіпляється за кущі й застрягає. Проте лізу далі. Тунель похилий, я спускаюся ним додолу.

Ожинова прогалина виводить до просторого й невисокого лігва. Там усередині темно, але тепло, і крізь міріади крихітних просвітів сягає трохи світла. Нагадує звіряче кубло, але це явно людська оселя. Невисока кімнатка, майже порожня. Мало не посередині — залишки вогнища. Збоку складені штабелем дрова, і всі вони сухі. Довкола вогнища гола земля, на якій, мабуть, сидить мій батько, розпалюючи багаття, готуючи і споживаючи їжу. Важко уявити найжахливішого з усіх Чорних чаклунів, який варить суп або тушкує м’ясо, а тоді їсть його металевою ложкою з простенької миски. Однак здається, саме це він тут і робить. Підозрюю, що батько нечасто буває тут у людській подобі. Здебільшого він звір. Це його життя. Самотнє. Одиноке. Лише іноді схоже на людське. І я аж мушу сісти на землю.

Маркус не хоче розповідати про своє життя. Натомість просто показує його мені, щоб я зміг усе збагнути. А збагнувши його, я зрозумію й себе. Але це не те життя, яким я його уявляв для нього. Хтозна, що саме я сподівався побачити, можливо, якесь вражаюче, грандіозне місце, наповнене скарбами, історією й могуттю, але тепер усвідомлюю, що це не був би батько, так само, як таким не міг би бути і я.