Десь за місяць Ґертруда отримала листа від Флоренс, слідом за яким прийшла велика коробка у відсіку з дипломатичною поштою: «там була ціла ювелірна крамниця з різноманітними брошками та підвісками — найрозкішніші коштовності — як вам обом вдалося домовитися зі своєю совістю, щоб піти на таке марнотратство? Нехай Господь оберігає вас обох; прикраси просто неймовірні, і я сподіваюся, що з їхньою допомогою мені вдасться приголомшити індійські експедиційні війська „Д”».

Індійські експедиційні війська «Д» відтіснили турків з Багдада та південної частини Месопотамії. Однак усередині 1917 року армії довелося пройти через п’ятсоткілометрове поле бою на півночі; їхнім завданням було прогнати ворога з вілаєту Мосула та з кордону з Сирією. Протягом наступного року турки вели ар’єргардний бій, зачищаючи землі від продовольства та всього іншого, що могли відібрати, відступаючи територією історичної житниці Іраку. Наступ британців піддавався атакам з боку їхніх комунікаційних і зрошувальних систем, а турки були готові завалити до будь-якої провінції, яку британська армія не змогла достатньо захистити.

У Кербелі місцевих шейхів, які займали тимчасові керівні посади, спіймали на, як це назвала Ґертруда, «жвавій торгівлі продовольством» з ворогом на території пустелі. Цих людей зняли з посад або ж переконали більше так не робити, а Ґертрудин товариш Фахад Бег разом зі своїм бедуїнським племенем Аназех стежив за пустельними постачальниками. В іншому святому місті, у Наджафі, гніт через нестачу продовольчих продуктів призвів до громадського обурення, спровокованого турецьким урядом. Однак ситуацію обернули на користь британців завдяки шиїтам, які розгнівалися через те, як турецький уряд поставився до їхніх священних місць. Одного офіцера з питань політики, капітана Маршалла, було вбито, однак британці відреагували дуже делікатно: у місті не прогриміло жодного пострілу, а жоден з монастирів і священних місць не були потривожені. Мир відновили, однак міста Кербела та Наджаф залишалися центром політичного неспокою.

По всій центральній і південній частині Месопотамії британська армія створювала велику кількість ринків робочої сили й товарів місцевого виробництва — і, на відміну від своїх попередників, за це платила. Два південні вілаєти Багдада та Басри досягли процвітання, не відомого за часів правління Османської імперії.

Серед усього штату багдадського відділку лише Ґертруда могла ідентифікувати велетенську кількість рас і віросповідань на територіях північніше, східніше та західніше від Мосула. У горах на задіну арабським племенам приходили курди, а на заході з боку пустелі жили єзиди — дияволопоклонники — дивна секта, яка дуже подобалася Ґертруді. Їхні шейхи мали надзвичайну силу піднімати змій, а їхні віщуни, як казали, могли передбачувати майбутнє. «Дияволопоклонники піддатливі та слухняні, незважаючи на їхній розбещений норов», — написала Ґертруда після зустрічі з ними, зазначаючи, що в 1915 році вони переховували велику кількість вірменських біженців. Крім курдських племен, була ще велика кількість християнських сект, серед яких переважали халдеї, якобіти, несторіани та туркмени, які стверджували, що були нащадками Тамерлана. На лівому березі річки Тигр, серед великого різноманіття дивакуватих громад, жили шабаки й сарлі, прихильники таємничого віросповідання, алі-ілахі, таї та єврейська спільнота. Серед арабських племен найбільше було представників родових ворогів аназехів — шаммари, які служили турецький армії і були готові нападати на каравани, підривати головні вузли каналів, здійснювати набіги та розкрадати все, що лише зможуть знайти.

Британський уряд Месопотамії був настільки ретельно продуманий і втілений, що до кінця війни залишався досить успішним, але прийшов час, що він от-от міг розвалитися через нескінченні затримки, чекаючи на рішення питань не лише щодо свого майбутнього в Іракові, а й значно суттєвіших, як, наприклад, де проходитимуть кордони Іраку. Лише після того, як переможці зібралися для встановлення миру, можна було закласти основу для того, щоб іракський народ міг сам керувати своєю державою, спираючись на незмінні перспективи їхньої незалежності. Без цієї перспективи велика кількість голосів інакодумних меншин, часто-густо спровокованих турками, виросла б до розмірів повномасштабного повстання, що загрожувало б усім досягненням, здобутим за останні три роки. У 1920 році Ґертруда напише:

«Правда, на якій ґрунтується вся критика — саме через це на критику дуже важко реагувати, — це те, що ми обіцяли самоврядні організації, а самі не те, що не просунулися в цьому напрямку, а діловито встановлювали дещо геть відмінне від обіцяного. В одній з газет написали, цілком справедливо, що ми обіцяли побудувати арабську державу з британськими радниками, а побудували британську державу з арабськими радниками, І це надзвичайно влучне зауваження».

У вересні 1918 року Кокса, як найбільш здібного представника уряду, відправили з Багдада в Тегеран. І в цей найбурхливіший час історії Іраку Ґертруду прикріпили до його колишнього заступника А. Т. Вілсона, призначеного виконувачем обов’язків громадського комісара, начальника, свавільні тактики, караючі дії стосовно дисидентів і схиляння в бік імперіалістичної політики якого за останні двадцять чотири роки дали зрозуміти жахливу правду: він не підтримував політики самовизначення і був готовий піти на все, щоб підірвати її й запобігти її встановленню. Але що ж тепер буде з Ґертрудиною мрією?

Розділ 13

Гнів

Проникливий Т. Е. Лоуренс написав, що одним із Ґертрудиних недоліків було її захоплення людьми, які їй подобалися, лише для того, щоб потім, після сварки, ставитися до них зневажливо, їй надзвичайно подобалися їхні добрі робочі стосунки з А. Т. Вілсоном, коли вони обоє працювали під ґречним керівництвом неупередженого Кокса. На посаді заступника А. Т. займався повсякденними справами та розвитком уряду, а Ґертруда допомагала йому, забезпечуючи виконання обов’язків перед місцевими мешканцями та формуючи новий режим на основі реалій. Однак А. Т. завжди хотів самостійно керувати своїм парадом. Він не залучав її до вирішення політичних питань, як це робив Кокс, і не радився з нею, приймаючи рішення. Більше того, їхнє ставлення до арабів було зовсім різним. А. Т. поводився з арабськими представниками досить грубо, а до їхніх лідерів, якими б знатними вони не були, не виявляв належної поваги. Ґертруді було надзвичайно ніяково від такої його поведінки, більше того, вона зрозуміла, що її принципи радикально відрізняються від тих, які керують тим колоніальним динозавром (так А. Т. охрестив Лоуренс), який був її начальником. А. Т. обурювало навіть саме слово «самовизначення», натомість Ґертруда леліяла це поняття у своєму серці: «Можливо, мені вдалося б допомогти втримати все у правильному руслі — якби дали таку можливість... Заразу нас тут досить напружена ситуація стосовно самовизначення... Я дуже хотіла б, щоб сер Персі був тут», — написала вона в січні 1919 року.

Нарешті Перша світова війна закінчилася, і Ґертруда, одужуючи після вчергове підхопленої малярії, дозволила собі трохи розвіятися. Вона попливла вниз річкою Тигр на розкішному човні, який належав одному з генералів, читаючи під час вояжу романи; побувала на лекції з історії аббасидів; у супроводі тридцяти двох вершників з племені Бані Тамім поїздила верхи пустелею, роздивляючись руїни. А ще вона вперше в житті політала на літаку: «Першу чверть години я все думала, що ще ніколи в житті не відчувала такої сильної тривоги... погода була вітряною, і літак дуже гойдало. Однак згодом я до цього звикла, почала радіти й розглядати все довкола. Мені слід підніматися в небо щоразу, коли матиму нагоду, щоб краще призвичаїтися до польотів».