«Скапарені... нудні... страшенно бляклі» — тут Ґертруда була вже зовсім нещирою. Вона знала, що її роботу вже як належне цінують у керівництві Єгипту, Судану та Лондона завдяки її яскравим і часто-густо гумористичним роз’ясненням політичних ситуацій та надзвичайно захопливим описам людей, які фігурують у справі. У своєму наступному листі додому вона вже це визнала: «Я з радістю хочу поділитися з вами однією новиною: кажуть, що в Лондоні мої висловлювання привертають до себе неабияку увагу».

Частину своїх звітів Ґертруда була зобов’язана писати для арабського бюро, а частину надсилала в редакцію газети Arab Bulletin як статті. Усі її роботи примножували її славу як, напевно, найвидатнішої британської особистості на Близькому Сході. Ще деякі з її рапортів зібрали разом для видання The Arab of Mesopotamia, що вийшло друком як посібник для британських офіцерів, які вперше приїжджали до Басри. Статті з малоприємними заголовками «Пакс Британіка на окупованих територіях Месопотамії» чи «Основи правління турецької Аравії» виявилися надзвичайно простими та цікавими, завдяки ним новоприбулі офіцери могли швидко ввійти в курс справи. Узявшись за статтю «Шанувальники зірок», читач дізнавався, що до основних положень цієї дивної секти входили такі принципи: життя біля проточної водойми, багатоженство й віра в те, що світ — це насправді велике яйце; ще вони вигадали книжку, яку можуть читати одночасно два священики, сидячи по обидва боки струмка. «Цікаво, як розвиватиметься ця чудна верства населення під покровительством британського уряду», — зазначила Ґертруда.

«Офіційний тон документів, — писав сер Кінаґан Корнвалліс, керівник арабського бюро з 1916 року, — не може зіпсувати оригінальності та насиченості її стилю чи лаконічних описів. У цих статтях чітко проглядається високий рівень її обізнаності, а також співчуття та розуміння тих людей, яких вона так любить». Виснажені державні діячі та офіцери з питань політики, які працювали під величезним тиском, перевіряючи вхідну пошту, зітхали з полегшенням і приємним передчуттям, коли бачили блискучі нариси, підписані «Г.Л.Б.». Вона була неповторною, коли описувала уряд турецької Аравії як вигадку: «Жодна країна, яка демонструвала світу свої встановлені правила й централізовану форму правління, не була такою вигадливою, як Османська імперія»; чи детально розповідала про заплутаність внутрішньої політики в Маскаті: «Султан Саїд Фейсал Ібн Туркі зумів побачити свою особисту вигоду у виданому британським урядом наказі про заборону торгівлі зброєю: повсталий народ більше не може забезпечувати себе зброєю, щоб іти проти нього », або ж коли роз’яснювала війни племені Шаміях, які насправді означали: «захопити ворога способом неочікуваного набігу... втрати під час таких набігів бували більшими, а іноді й меншими, ніж під час футбольного матчу».

Ґертрудині листи до Флоренс, Г’ю та решти членів її сім’ї були такими ж захопливими та далекоглядними, але більш особистими. Писати додому двічі або й тричі на тиждень було її священним обов’язком, який заміняв проведений з ними час, це було почасти вибаченням за те, що Ґертруда навряд чи повернулася б назад. Можливість навідатися додому стала ще більш недосяжною через складність самої подорожі та довгий відрізок часу, який для цього потрібно було десь узяти, не кажучи вже про різні досягнення та втрати східної війни, які за цей час їй доведеться пропустити.

Спілкування з людьми, яких Ґертруда любила, особливо з батьком, було для неї справжньою втечею з пустельного, самотнього, чоловічого світу роботи та війни.

Листи, які вона отримувала з дому у відповідь, нагадували їй, ким вона була і звідки родом. Ґертруду завжди цікавили справи батька, чи то політичні, чи комерційні, однак іноді вона усвідомлювала, що інтереси Флоренс, Ельзи, Моллі і навіть Моріса та Г’юґо надзвичайно сильно відрізняються від її власних. Нам відомо, що Ґертруда часто прикрашала або оминала деякі факти, щоб уберегти близьких від хвилювання; а ще вона старалася поменше розповідати про події в Месопотамії, боячись не знудити рідних. Крім того, коли вона працювала у відділенні поранених і зниклих безвісти, їй досить часто доводилося дізнаватися про жахливі звірства та різню на фронті, і Ґертруда мусила тримати це при собі, не маючи нікого, з ким можна було б цим поділитися і хто міг би відволікти її думки від страхітливих насильницьких сцен, що спалахували у неї в голові. На той час Ґертруда як ніколи відчувала сильну нестачу чоловіка та родини. Удома Моллі та й Ельза, хоч і дещо меншою мірою, зі своїми сім’ями та постійними домашніми клопотами, усміхалися, кажучи про значущість сестри, і з любов’ю називали її «Ґертрудою Великою». А тоді вона відписувала їм щось про їхні клопоти так, ніби вони були для неї такими ж важливими, як державні справи. Лише у своєму листі до Чирола Ґертруда припідняла завісу правди: «Єдині цікаві листи, які я отримую — крім ваших — надходять з єгипетського арабського бюро. Я пишу їм раз на тиждень, і вони тримають мене в курсі подій у Хіджазі та Сирії... Моя родина пише лише про свої особисті справи, про що мені теж цікаво читати, бережи їх Боже».

Ґертруда з Коксом тепер працювали пліч-о-пліч, долучивши до своєї команди Вілсона та інших співробітників бюро; ця команда доклала чималих зусиль, щоб навести лад у вілаєті Басри, проводячи політичні реформи в сферах сільського господарства, фінансів, законодавства й освіти. Вони залучили місцевих шейхів до органів правління, заплативши їм за те, щоб кожен керував своїми районами. На жаль, перша спроба арабського самовизначення провалилася через корупцію та зловживання службовим становищем. Тож команда мусила направляти представників британського уряду співпрацювати з шейхами на більш віддалених територіях.

Зимова кампанія під керівництвом генерала Мода включала в себе повернення міста Ель-Кут і наступ на Багдад, який британські військові сили захопили 11 березня 1917 року. Центр подій перемістився на північ, і Ґертруда чекала повідомлення від сера Персі, який мав викликати її до себе в Багдад, щоб разом утворити ядро системи його нового секретаріату. Ґертруда написала додому:

Ґертруда отримала виклик і попливла на переповненому пароплаві річкою вгору: дев’ять днів подорожі за підвищеної вологості і спеки з декількома медсестрами і шістьма сотнями солдатів. У Раунтоні родина Беллів отримала телеграму з двома словами «Пишіть [в] Багдад».

Багато хто, як і Арнольд Вілсон, залишалися переконаними в тому, що лише цілковитий контроль Британії гарантуватиме поставку нафти британському військово-морському флоту та самій Британській імперії. Однак багато було й таких, як Гардинґ, хто вірив, що будь-яка форма арабського партнерства призведе до хаосу на Близькому Сході й позбавить Велику Британію її зв’язків з Європою, Індією та рештою країн Сходу. Та всі вони помилялись. На основі британського управління в поєднанні з арабським самовизначенням і гордістю от-от мала постати прекрасна держава. Стабільність триматиметься майже непорушно до 1920 року, поставки нафти не припинятимуться, а британських великодушних інтересів дотримуватимуться. Чутливе ставлення до світогляду та намірів мешканців Близького Сходу, яке Ґертруда донесла до свого уряду, дасть їй змогу досягнути того, що всі вважали неможливим. Це була важлива місія, яка чекала на неї в Багдаді.

Розділ 12

Правління Ґертруди

Протягом декількох тижнів Ґертруда з нетерпінням чекала на свій приїзд до Багдада, вона дуже хотіла знову пожити у тому прекрасному місті, де вже мала багато друзів. Зітхнувши з полегшенням, вона зійшла із залюдненого пароплава й почала пробиратися крізь натовп, рухаючись причалом туди, де чекав автомобіль Кокса. У бюро Ґертруду тепло зустрів її начальник і декілька його підлеглих. Вона ще не знала, де зможе оселитися, але після дванадцяти місяців життя в одномісній кімнаті штаб-квартири в Басрі сподівалася на щось просторіше й прохолодніше. Ґертруді пообіцяли, що тут мандрівниця матиме у розпорядженні цілу квартиру, тож вона знову сіла в автівку й вирушила за адресою, папірець з якою тримала в руці.