Залишивши Тур-Абдин, Ґертруда трохи відхилилася від маршруту, щоб відвідати археологічну пам’ятку Каркемиш, стародавню південну столицю Хеттів. Тут вона сподівалася зустріти свого наставника і друга Девіда Гоґарта, але він уже поїхав, не дочекавшись. Натомість Ґертруда познайомилась із молодим чоловіком, який у майбутньому стане частиною її життя так само, як вона стане частиною його. Вісімнадцятого квітня 1911 року Ґертруда написала про нього: «Цікавий юнак. З нього вийде мандрівник». Звали того чоловіка Т. Е. Лоуренс; і Ґертруда справила на нього сильне враження, так само як і він на неї. У листі додому, до матері, він описував знамениту мандрівницю як милу жінку років тридцяти шести (а їй тоді було сорок три), але не красуню.
«Минулої неділі приїздила міс Ґертруда Белл, ми показали їй наші знахідки, а вона розказала нам про свої. Ми обмінялись оцінками: вона сказала Томпсону, що його методи розкопок — доісторичні; довелося обвалити на неї шквал нашої ерудиції. За 5 хвилин ми пройшлися по візантійській, римській, хетській, французькій архітектурі, замках хрестоносців... грецькому фольклору, ассирійській архітектурі й месопотамській етнології... доісторичній кераміці й телеоб’єктивах для фотокамер, технологіях виплавки металу в епоху бронзового віку, творчості Мередита й Анатоля Франса, російському руху „октябристів”... Руху младотурків, нюансах арабської граматики, цінах на їздових верблюдів, поховальних традиціях ассирійців і німецьких технологіях земляних робіт на багдадській залізниці... Після такої „легкої закуски”... вона почала ставитися до нас з трохи більшою повагою».
Девіду Гоґарту він писав трохи інше, значно схвальніше: «Ґерті пішла до свого намету спати. Який успіх і яка сміливість!».
У кожній експедиції буває момент, що концентрує її сутність і надовго вкарбовується в пам’ять. Для Ґертруди в 1911 році це сталося в Ашурі, у Північній Месопотамії, миль за бо на південь від Мосула. Вона десь годину сиділа на самоті на вершині пагорба, а в уяві перед нею промайнула історія цивілізації:
«Увесь світ сяяв, мов коштовний камінь. Зелені трави, сині води, а далі — блиск снігів на горах, що підпирають Месопотамію з півночі... Наче вся історія Азії була переді мною як на долоні. Тут Мітридат убивав грецьких воєначальників, тут Ксенофонт прийняв командування, а відразу за [річкою] Заб греки розвернулися й розбили лучників Мітридата, а звідти вирушили на Лариссу, до кургану Німруда, де Ксенофонт побачив велике ассирійське місто Калах у руїнах. Німруд був біля моїх ніг, серед полів кукурудзи. Ще трохи далі — і можна було побачити Ербільську рівнину, де Александр підкорив Азію.
Ми, західні люди, можемо постійно завойовувати Азію, але ми ніколи її не втримаємо — ось що, здавалося мені, було написано поверх цього краєвиду».
Вона дивилася вниз на територію, що стане Іраком, країною, в якій Ґертруда буде некоронованою королевою. Дивовижно, але вона передбачила й майбутнє Іраку, що чекало на країну за багато років після того, як сама Ґертруда закінчила свій земний шлях.
Розділ 7
Дік Доті-Вайлі
Незламний герой...
Ніколи ще не виймав шаблі хоробріший солдат...
Улітку 1907 року, коли вийшла друком остання книжка міс Белл, вона працювала разом із сером Вільямом Ремзі в Конії та Бінбіркіліссе, у Туреччині — втілити цей спільний проект вони обіцяли одне одному в 1905 році. Ґертруда добровільно взяла на себе каторжну роботу обмірювань і креслень, працюючи по 24 години на добу, тимчасом як сер Вільям аналізував отримані дані й здійснював загальне керівництво. Результатом стала книга «Тисяча й один храм», що вийшла друком 1909 року і яку досі вважають однією з еталонних робіт з ранньої візантійської архітектури в Анатолії. Винагородою Ґертруді стали престиж і визнання, яким позаздрили б чимало археологів і які вона ніколи не заслужила б без років наполегливого навчання.
Як археолог Ґертруда мала перевагу над іншими. Цю перевагу давала її готовність і бажання проникати на небезпечні території; свобода, яка давала їй змогу здійснювати незалежні й недешеві експедиції; її енергія та ентузіазм. Щойно вона захоплювалась якоюсь ідеєю, її не могли зупинити ні високі гори, ні спека з москітами, ні хащі з павуками і зміями, ні далека відстань.
У передмові до книги й у листі до Флоренс Ремзі писав, що та сама дата, яку Ґертруда помітила за два роки до того в Бінбіркіліссе, була накреслена на стіні крихітної печери, і всі попередні дослідники просто проходили повз неї. Він писав про своє захоплення Ґертрудиними «скрупульозністю й уважністю» і додав, що навколо цього знайденого Ґертрудою напису «будується хронологія Тисячі й Одного Храму». Порівняно з Ремзі Ґертруда була обдарованим новачком. Коли Девід Гоґарт виявив бажання попрацювати з професором, той відправив його в Грецію вивчати епіграфіку. Ґертруду ж Ремзі від себе не відпускав, хоча, можливо, його мотиви були не зовсім безкорисливі. Адже вона уже мала за спиною кілька знакових експедицій, та ще й була багатою спадкоємицею, а отже, могла надавати фінансову підтримку у його розкопках.
Ґертруда прибула в Малу Азію у квітні й зустрілася зі своїм улюбленим служником із Алеппо, Фаттухом. 28 числа вона написала:
«Між морями й пагорбами витають легенди, по долинах розкидані руїни великих заможних грецьких міст. Це сторінка історії... яка вкарбовується в мозок сильніше за будь-яку книжку... Не знаю, чи є у світі хтось, щасливіший за мене, чи є місця, прекрасніші за Малу Азію. Я просто згадую ці факти по ходу, щоб вони закарбовувалися у (вашій) пам’яті».
У Мілеті вона отримала телеграму від сестри Ельзи про те, що та заручилася з Гербертом Ричмондом. Лист від Флоренс наздогнав її на місці давнього карійського міста Афродисіас, де Ґертруду заворожили дверні арки, прикрашені вирізьбленими в камені ґронами фруктів і квітів, переплетеними з фігурами птахів і тварин. Вона їхала берегами озер, уздовж рядів абрикосових і вишневих дерев, під укритими снігом горами, розбитими дорогами, убрід через гірські річки, де особливо важко було в’ючним тваринам. Біля озера Еґридир вона купила ще одного коня за десять турецьких фунтів і вмовила якогось рибалку перевезти її на маленький острівець: «Він був оточений зруйнованими візантійськими стінами, від яких відколюються й падають прямо у воду величезні шмати кам’яної кладки; то там, то там стирчить уламок старої колони... а змій там — тьма-тьмуща». Розглядаючи дно озера, Ґертруда побачила у воді уламок каменя з якимось написом. Розкидаючи змій, вона спустилася вниз до води: « Чого я тільки не робила, щоб розгледіти той напис... я зішкрібала з каменя мул, але... він припливав назад, і я зрештою здалася, мокра й досить роздратована».
У супроводі Фаттуха римськими дорогами вона дісталася Азії, насолоджуючись розмаїттям метеликів, і зупинилася в Конії. Ґертруда вже працювала в Бінбіркіліссе, коли у таратайках, запряжених віслючками, прикотило подружжя Ремзі з сином, який приїхав туди за завданням Британського музею. Місіс Ремзі приготувала чай, а професор, «забувши про все на світі», одразу ж занурився у роботу разом із Ґертрудою, неначе продовжуючи розмову, перервану якусь хвилину тому. «Ми вважаємо, що знайшли хетське поселення!— писала вона додому 25 травня. — Як же це захопливо! Бачили б ви, як я ганяю своїх підручних — 20 турків і 4 курдів!».
Хоча Ґертруді виповнилося вже тридцять вісім, вона була у самому розквіті. Окрім кохання, вона реалізувала себе в усьому, але досі — як зазначала Дженет Гоґарт в Оксфорді — щодо всього була гарячою натурою. Їй було так добре, що Флоренс не могла не вловити фальші у надто пафосній приписці, похапцем надряпаній у кінці листа: «Я жахливо засмучена тим, що не зможу бути на весіллі Е[34]». Щаслива й захоплена роботою, Ґертруда й гадки не мала, що от-от зустріне чоловіка, який стане коханням усього її життя.
34
Ельзи (прим. пер.).