Окрім тривоги Флоренс щодо тяжкого життя робітничих жінок, окрім суфражеток, агресивна діяльність яких компрометувала саме поняття емансипації, у Беллів були й суто раціональні причини опиратися шумній кампанії з надання виборчого права всім жінкам. Попри те що Реформа виборчої системи 1832 року й ухвалені за нею закони збільшили кількість виборців від мізерних 500 тисяч до 5 мільйонів 1884 року, голосувати могли тільки чоловіки, які мали якусь приватну власність. Таким чином, право голосу було лише у чверті британських чоловіків. За такої кількості чоловіків без права голосувати парламент не міг навіть розглядати питання про виборче право для всіх жінок.

Рішення, здавалося б, просте: надати виборче право всім повнолітнім, не зважаючи на стать і статок. Однак це наповнило б систему виборцями, які не платили б податків, але вимагали б для себе більшість благ. Була ідея надавати право голосу лише жінкам зі статками. Проте за тодішніми законами все, чим володіла жінка, у момент заміжжя автоматично переходило у власність її чоловіка. Таким чином заміжня жінка не мала б права голосу, зате виборцями стали б удови, старі діви й навіть проститутки!

Незалежні й раціональні жінки, як-от Флоренс Найтінґейл, вважали, що жіноче виборче право навіть не варте обговорення перед проведенням реформи майнового законодавства. Усі бунти суфражеток здалися б дитячою забавкою, якби на вулиці вийшли 20 мільйонів працюючих чоловіків з вимогою закріплення своїх майнових прав.

У 1908 році Ґертруда приєдналася до руху проти жіночого виборчого права й стала членом Антисуфражистської ліги. Це була її перша робота, а така особистість, як Ґертруда, нічого не робила впівсили. Вона поринула в дебати з палкістю й відпрацьованою в Оксфорді звичкою брати гору в суперечці. Враховуючи її талант, можна припустити, що саме вона організувала збір перших 250 тисяч підписів під антисуфражистською петицією в 1909 році. Однак у її діях проглядає відсутність «месіанства», і є підозра, що Ґертруда взялася за цю роботу не так із власних переконань, як заради Флоренс. Про це може свідчити, наприклад, лист, написаний у день перших зборів Ліги:

Пізніше, в Іраку, вона цілком щиро працювала на ниві поліпшення життя жінок-мусульманок. Вона допомогла відкрити першу в Багдаді школу для дівчаток, збирала кошти на жіночий шпиталь й організувала першу серію лекцій лікаря-жінки для жіночої аудиторії. Озираючись назад, Ґертруда дивилася на свої «антисуфражистські» дні зі змішаними емоціями: її давня подруга Дженет Гоґарт зазначала, що Ґертруду «забавляли її власні погляди» минулих часів.

Активність Ґертруди в антисуфражистському русі зійшла нанівець до кінця першого десятиліття XX сторіччя. Вона повністю занурилась у нове коло інтересів: захопилась археологією, з якої почалися її пустельні пригоди; а невдовзі серйозно закохалася. Незграбна студентка стала високоцивілізованою й вправною жінкою; вона була багата, незаміжня, не обтяжена дітьми. Ширина спектра її здібностей вражала: від написання поезії — до адміністративної роботи, від спорту й мандрів незвіданими землями — до археології. Глибоке знання світової історії й орієнтування в тогочасній політичній ситуації поєднувались у ній з любов’ю до вишуканого одягу. Вона знала шість мов: могла ними говорити, писати й вести серйозні дискусії. І не слід забувати про чудові людські якості: відданість родині, відчуття краси природи й архітектури — любов до самого життя як такого. Мало знайдеться людей, які б зрівнялися з нею. Як «Особистість» вона втілила найсміливіші сподівання, що їх Джон Стюарт Мілль пов’язував із роллю жінки.

Розділ 5

Альпінізм

З дитинства Ґертруда була активною і душею, і тілом. Навіть маленькою дівчинкою вона була сильною й тренованою; що важчими видавалися тренування, то краще. Вона полювала, танцювала, їздила на велосипеді, стріляла, рибалила, каталась на ковзанах і поралася в саду, а в поїздках невтомно оглядала все, що могла. Ґертруда не могла терпіти, якщо її вважали легковажною, тому, коли їй виповнилось тридцять і більшість її ровесниць уже присвятили себе заміжжю й материнству, вона була готова до нового виклику, який довів би, що вона не марнує життя. Тоді Ґертруда відкрила для себе альпінізм. Про своє перше серйозне сходження у 1899 році вона писала: «Це було жахливо — надзвичайно страшно! Я висіла на краю стрімкої скелі; я ще ніколи не бувала так високо в горах. Думаю, якби я знала, що на мене чекає, ніколи не наважилась би.... Однак, я не виказала цього».

Під час сімейної поїздки у Французькі Альпи за два роки до того вона дала обіцянку повернутися й зійти на гору Ля Мейж, засніжений хребет якої височів над селищем Ля Грав і маленьким гірським готелем, де зупинилися Белли. Родичі поглядали на Ґертруду скоса. Гору Ля Мейж підкоряли серйозні скелелази; сходження на неї не йшло у жодне порівняння з тим, що Ґертруда робила раніше. Коли дійшло до підкорення цього «тритисячника», з’ясувалося, що жінці найзручніше робити це у спідньому. На той час не існувало «спеціального одягу» для альпіністів-жінок. Ґертруда знімала спідницю, коли група збиралась у «зв’язку», і вдягала її знову, коли група спускалася назад на льодовик.

Для заможних родин пізньої вікторіанської епохи літня поїздка в Альпи була романтичною екзотичною пригодою, яку можна порівняти з сучасною зимовою відпусткою на тропічних островах на кшталт Барбадосу чи Сент-Бартельмі. Оздоровчі гірські пішохідні й велосипедні прогулянки, здорова їжа, катання на човнах на озерах та ігри в карти перед сном — ось і весь розклад відпочинку. Белли, хоч і подорожували багато, мало чим відрізнялися від інших заможних туристів. І хоча Ґертруда влаштовувала свої гірські походи у зовсім не «прогулянкових» місцях, це було найбільше, на що вона наважувалась аж до закінчення двотижневого сімейного відпочинку у французькій місцевості Ля Ґрав.

Для Англії 1897 рік був позначений «діамантовим» ювілеєм правління королеви Вікторії, а для Беллів — сумною подією — смертю Мері Ласелль, сестри Флоренс. У Мері на очах пройшла вся юність Ґертруди; саме Мері навчала її бути більш жіночною, зануривши молоду оксфордську випускницю у вир світського життя Бухареста; саме вона співчувала Ґертруді в її романі з Генрі Кадоґаном. Мері померла всього за місяць після останнього візиту Ґертруди в Берлін, де сер Франк служив послом Британії. Чотири місяці жалоби однак не відбили у Беллів смак до життя, і Г’ю з Флоренс вирішили, що родині потрібен відпочинок. Поїздку призначили на серпень. Флоренс була у Ласеллів у Потсдамі і звідти збиралась їхати в Париж. Г’ю, Ґертруда, Г’юґо, Ельза й Моллі виїхали з Лондона, зустріли Флоренс у Парижі і звідти всі разом вирушили у культурно насичену подорож до підніжжя гірського масиву Екрен у французькій місцевості Дофіне, відвідавши по дорозі галереї в Ліоні й собори в Ґреноблі.

По приїзді Г’ю і Ґертруда кожен ранок починали з пішої чи велосипедної прогулянки. Флоренс із сильною застудою перші дні не вставала з ліжка. Решта приймали сонячні ванни й пили гарячий шоколад. Батько й донька однаково насолоджувалися прогулянками та екскурсіями, милувалися краєвидами й квітами, годинами розмовляли, залишаючись удвох у найвіддаленіших куточках. Г’ю погодився приєднатися до Ґертруди у сходженні на відносно невисокий пік Бек де Л’Ом. Вони піднялися по стрімкому, вкритому едельвейсами схилу до підніжжя льодовика, а там зв’язалися між собою мотузками й півгодини дряпалися нагору. На гострому гребені батько й дочка влаштували собі сніданок, насолоджуючись краєвидом, і спустилися вниз. Для Г’ю цього було достатньо, але Ґертруда прагнула гостріших відчуттів і на досягнутому не зупинилась. Вона організувала власну експедицію за участю місцевих провідників Матона й Маріуса на сусідню з Ля Мейж вершину — Пік де Ля Ґрав (1118 м. або 3669 футів), нижчу за пік Ля Мейж і майже по всьому схилу набагато легшу для сходження. 7 серпня Ґертруда записала у щоденник: «Ельза з Татом зосталися на перевалі, а я з провідниками піднялася на Пік де Ля Ґрав, три з половиною години вирубаючи східці в крижаній стіні.. Тато з Ельзою не дочекалися мене й повернулися в альпіністську хижку самі».