«Було вже не помогти, — сказав Джон Коффі. — Я пробував усе повернути, але було запізно».

І цього разу, уві сні, я його зрозумів.

8

О дев’ятій наступного ранку, коли я пив третю чашку кави на кухні (дружина спостерігала за цим мовчки, але я бачив несхвалення, великими літерами написане в неї на обличчі), задзеленчав телефон. Я пішов у вітальню, щоб відповісти, і Центральна сказала комусь, що їхній абонент на лінії. Потім побажала мені прекрасного дня й від’єдналася… мабуть. Із Центральною ніколи не можна було сказати напевне.

Голос Гела Мурза шокував мене. Тремтячий і хрипкий, він звучав, наче голос вісімдесятирічного дідугана. Мені спало на думку, що напередодні в тунелі дуже добре все вийшло з Кертісом Андерсоном, добре, що він так само ставився до Персі, як і ми. Бо цей чоловік, з яким я розмовляв по телефону, скоріше за все, більше жодного дня не працюватиме в «Холодній горі».

— Поле, я так розумію, вчора були проблеми. Також я розумію, що наш друг містер Ветмор був до них причетний.

— Так, були, — визнав я, тісніше притискаючи трубку до вуха й нахиляючись до звукоприймача, — але ми все зробили. Це головне.

— Так. Авжеж.

— А можна спитати, хто тобі сказав? — Щоб я міг прив’язати йому до хвоста бляшанку, так і крутилося на язиці.

— Спитати ти можеш, але тобі це знати не обов’язково, тому я краще помовчу на цей предмет. Та коли я зателефонував до свого кабінету, щоб спитати, чи нема там якихось повідомлень чи термінових справ, мені сказали одну цікаву річ.

— Он як?

— Так. Здається, на мій стіл лягла заява про переведення. Персі Ветмор хоче якомога швидше перевестися у Браяр-Рідж. Напевно, він її написав ще до закінчення вчорашньої нічної зміни. Тобі так не здається?

— Дуже на те схоже, — погодився я.

— За звичних обставин я б дозволив Кертісу розібратися з цим. Але враховуючи… якою була атмосфера в блоці Е останнім часом, я попросив Ханну завезти мені цю заяву в обідню перерву. І вона люб’язно погодилася. Я ту заяву завізую і простежу, щоб уже сьогодні по обіді її передали до столиці штату. Розраховую, що спину Персі ти проводжатимеш поглядом із дверей не більше, ніж за місяць. А може, й менше.

Він очікував, що ця новина мене порадує. І мав на це повне право. Зрештою, він приділив дорогоцінний час догляду за дружиною, щоб посприяти справі, яка інакше могла забрати з півроку чи й більше. Навіть із хваленими зв’язками Персі. Та, попри це, у мене все обірвалося всередині. Місяць! Але, можливо, це не мало особливого значення. Бо усувало цілком природне бажання почекати й відкласти ризиковану спробу до кращих часів. А те, що я задумав, справді було дуже ризикованим. Часом у таких випадках краще стрибнути до того, як утратиш мужність. Якщо нам доведеться в будь-якому разі давати раду Персі (звісно, за умови, що я зможу переконати інших піддатися на моє безумство, — іншими словами, за умови, що є «ми»), той вечір був нічим не гірший за інші.

— Поле? Ти ще там? — Голос у нього трохи стишився, наче він подумав, що розмовляє тепер сам із собою. — Чорт, я вирішив, що зв’язок урвався.

— Ні, Геле, я тут. Чудова новина.

— Так, — погодився він, і мене знову вразило те, яким старечим став його голос. Шелестким, як папір. — О, я знаю, про що ти думаєш.

«Ні, начальнику, ти не знаєш, — подумав я. — І за мільйон років ти б не вгадав, про що я зараз думаю».

— Ти думаєш, що наш юний друг ще ошиватиметься поряд, коли настане час для страти Коффі. Напевно, це правда. Коффі піде ще задовго до Дня подяки, так я думаю. Але ти можеш відправити його в щитову. Ніхто й слова проти не скаже. Включно з ним, я гадаю.

— Так і зроблю, — пообіцяв я. — Геле, як Мелінда?

Запала мовчанка, така довга, що цього разу вже я міг подумати, що нас роз’єднали, — якби не його дихання в трубку. А коли він заговорив, то вже набагато тихішим голосом.

— Вона тоне, — сказав він.

Тоне. Те дурне слівце, яке вживали старожили, описуючи людину, яка помирала, безперечно, і почала відокремлюватись від світу живих.

— Головний біль наче не такий сильний… принаймні поки що… але вона не ходить без допомоги, не може підіймати речі, не контролює свій сечовий міхур уві сні… — Знову запала мовчанка, а потім ще тихішим голосом Гел промовив щось подібне до «вона мається».

— Чим вона мається, Геле? — зсунувши брови, спитав я. У дверях вітальні з’явилася моя дружина. Вона стояла там, витираючи руки об рушник, і дивилася на мене.

— Ні, — голосом, що тремтів на межі злості та сліз, сказав він. — Вона лається.

— О. — Я все ще не розумів, що він має на увазі, але тиснути на нього не хотів. Хоча й не довелося; він пояснив сам.

— Ось із нею все гаразд, вона цілком нормальна, говорить про свій квітник чи сукню, яку побачила в каталозі, чи, може, почула Рузвельта по радіо й розказує, як він гарно говорить. І раптом, зненацька, починає вимовляти найжахливіші речі, найжахливіші… слова. Але голосу не підвищує. Та краще б підвищувала, бо тоді… розумієш, тоді…

— Здавалося б, що це говорить не вона.

— Саме так, — вдячно сказав він. — Але чути, як ллються ті словесні помиї, вимовлені її милим голосом… пробач мені, Поле. — Його голос віддалився, і я почув, як він шумно прочищає горло. А потім Гел повернувся й заговорив трохи впевненіше, але так само згорьовано. — Вона хоче, щоб до нас приїхав пастор Доналдсон. Я знаю, він може її втішити. Але як я його запрошу? Що, як він сидітиме тут, читатиме з нею Святе Письмо, а вона зненацька обізве його поганим словом? А вона може; учора ввечері вона обізвала мене. Сказала: «Подай мені журнал “Ліберті”, членососе, будь ласка». Поле, де вона могла набратися таких слів? Де їх чула?

— Не знаю. Геле, ви сьогодні ввечері будете вдома?

Коли Гел Мурз був при доброму здоров’ї й володів собою, не був розшарпаний турботами чи горем, то його сарказм різав незгірш за лезо гострого ножа. Гадаю, підлеглі боялися цієї риси його вдачі більше, ніж гніву чи презирства. Сарказм Гела, зазвичай непримиренний і часто різкий, міг бути ядучим, як кислота. І трохи цієї кислоти вихлюпнулося зараз із телефонної слухавки на мене. Та, попри несподіванку, загалом я був радий це почути. Схоже, він ще не повністю втратив войовничий запал.

— Ні, ти знаєш, я поведу Мелінду танцювати кадриль. Виконаємо до-за-до, аллеманд ліворуч, а потім скажемо скрипалю, що він мазефакер, хер йому в сраку.

Я затулив рота рукою, щоби втриматися від сміху. Та, на щастя, цей приступ швидко минувся.

— Пробач, — сказав він. — Я мало спав ці останні дні. Тому такий буркотливий. Авжеж, ми будемо вдома. А чому ти питаєш?

— Та це, мабуть, неважливо, — сказав я.

— Ти ж не думав заїхати? Бо якщо ти чергував учора вночі, то чергуватимеш і сьогодні. Хіба ти з кимось помінявся?

— Ні, не помінявся. Сьогодні чергую.

— Все одно не варто було б. Вона в такому стані…

— Може, й так. Дякую тобі за новину.

— Нема за що. Помолися за мою Мелінду, Поле.

Я пообіцяв, що помолюся, а сам подумав, що можу зробити трохи більше, ніж помолитися. Господь помагає тим, хто помагає собі сам, як кажуть у Церкві Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній. Повісивши слухавку, я поглянув на Дженіс.

— Як Меллі? — спитала вона.

— Погано.

Я переказав їй нашу розмову з Гелом, включно з тією частиною, де йшлося про лайку. Хоча подробиці про членососа й мазефакера, хер йому в сраку, я опустив. А завершив словом Гела — «тоне». І Джен зажурено кивнула. А потім уважніше придивилася до мене.

— Про що ти думаєш? Я бачу, ти щось задумав, і це «щось» небезпечне. У тебе це на обличчі написано.

Про те, щоб збрехати, навіть і мови не було; ми не пускали брехні у свої стосунки. Тому я просто сказав, що краще їй не знати, принаймні поки що.

— А це… у тебе можуть бути неприємності?

Здавалося, її не надто стривожила ця думка — радше зацікавила. Саме цю здатність, серед іншого, я завжди в ній любив.