Що може статися, якщо губка буде сухою.

Персі з силою гепнув шолом Делові на голову. Коротун підскочив і знову застогнав, цього разу вже гучніше. Деякі свідки стривожено заворушилися на складаних стільцях. Дін зробив півкроку вперед, хотів допомогти з ремінцем під підборіддям, але Персі різко махнув йому, щоб відійшов назад. Дін відступив — і зіщулився та скривився, бо комору знову струсонув удар грому. І цього разу вслід за ним по даху забарабанили перші бризки дощу. Тверді, наче хтось люто жбурляв жмені арахісу об пральну дошку.

Ви ж чули, як іноді люди кажуть: «У мене кров похолола в жилах»? Усі ми таке чули. Але єдиним випадком за всі роки мого життя, коли я по-справжньому відчув це на собі, була та грозова ніч у жовтні 1932 року, приблизно через десять секунд після півночі. І спричинився до цього не вираз підступного тріумфу на обличчі Персі Ветмора, коли він зробив кілька кроків назад від фігури в шоломі, масці й хомутах, яка сиділа на Старому Іскруні; річ була в тому, що я мав побачити, але не побачив. По Делових щоках з-під шолома не стікала вода. І тоді я врешті збагнув.

— Едуарде Делакруа, — промовляв Персі, — зараз ваше тіло буде піддано дії електричного струму, який проходитиме крізь нього, поки ви не помрете, згідно з законом штату.

Я нажахано подивився на Брутала, охоплений такою мукою, що порівняно з нею біль від інфекції сечових шляхів здавався не серйознішим за біль від забитого пальця. «Губка суха!» — самими губами проказав я до Брутала, але він лише головою похитав, не розуміючи, і знову перевів погляд на обличчя француза, де останні подихи цієї людини втягували маску всередину і знову її напинали.

Я потягнувся до ліктя Персі, але він відступив на крок, нагородивши мене неприязним поглядом. Він був лише побіжний, той погляд, але сказав мені все. Згодом Персі буде викручуватися й відбріхуватися, і люди, від яких щось залежить, переважно віритимуть йому. Але я знав інший варіант історії. Коли Персі робив щось цікаве для нього, він був хорошим, здібним учнем, ми самі бачили на репетиціях. Тож він уважно слухав, коли Джек Ван Хей пояснював, як просочена соляним розчином губка проводить струм, розподіляє його, перетворює заряд на своєрідну кулю для мозку. О, так, Персі чудово розумів, що він робить. Здається, пізніше я йому повірив, коли він виправдовувався, що сам не знав, до чого все це може призвести. Але це навіть у стовпчик добрих намірів записати не можна, правда? Думаю, не можна. І все ж, я нічим не міг зарадити — хіба що заверещати перед заступником начальника в’язниці та всіма свідками, щоб Джек Ван Хей не чіпав рубильника. Та якби в мене було ще п’ять секунд, я б заверещав. Але Персі не дав мені п’яти секунд.

— Нехай Господь змилується над вашою душею, — проказав він до задиханої нажаханої фігури на електричному стільці й подивився на затягнутий сіткою прямокутник, за яким чекали Гаррі та Джек, і Джек тримав руку на рубильнику з підписом «ЕЛЕКТРИЧНИЙ ФЕН МЕЙБЛ». Праворуч від того віконця стояв лікар, непорушним поглядом втупившись у чорний саквояж під ногами, мовчки тримаючись у тіні, як завжди. — Позиція два!

Спершу все відбувалося, як зазвичай. Гудіння порівняно з початковим запуском трохи погучнішало, але не сильно, бездумна сила вигнула тіло Дела дугою вперед, коли його м’язи охопив спазм.

А потім усе пішло шкереберть.

Гудіння втратило рівномірність і задрижало. До нього доєднався тріскучий звук, наче хтось жмакав у руці целофан. Я відчув, що приміщенням пливе бридкий запах, але не розумів, що його спричиняє горіння волосся й натуральної губки, аж поки не побачив, як з-під шолома виповзають сині завитки диму. З отвору в маківці маски, через який проходив дріт, уже теж підіймався дим — наче крізь димар в індіанському вігвамі.

Делакруа на стільці почав смикатися й вигинатися в різні боки. Його закрите маскою обличчя розверталося то ліворуч, то праворуч, наче він знавісніло щось заперечував. Ноги поршнями підривалися вгору й падали вниз, стримувані затискачами на щиколотках. У небі бахнув грім, і злива подужчала.

Я подивився на Діна Стентона; він відповів мені переляканим поглядом. Під шоломом щось притлумлено луснуло, наче в багатті вибухнула галузка. І після цього я побачив, що з-під маски теж просочується дим, пролазить маленькими завитками.

Я кинувся до сітки, що відділяла нас від щитової, але не встиг розтулити рота, як Брутус Говелл ухопив мене за лікоть. Потиск його руки був такий міцний, що я відчув поколювання ліктьових нервів. Брутал був білий, мов парафін, але не панікував — на його обличчі не видно було навіть сліду паніки.

— Не кажи Джеку вимикати струм, — тихо промовив він. — Хай там що, не кажи йому цього. Запізно вже вимикати.

Коли Дел почав кричати, свідки спершу його не почули. Стугоніння дощу на даху переросло в рев, гроза теж не збиралася вщухати. Але ми на платформі добре його почули — здушене голосіння від болю з-під задимленої маски. Так може вити тварина, що втрапила в сінний прес і заплуталася в ньому.

Гудіння з-під ковпака стало нерівномірним і шаленим, його раз у раз переривали вибухи, схожі на статичний шум у радіоприймачі. Делакруа заборсався на стільці, як дитина в істериці. Платформа затряслася, і його з такою силою кинуло на обмежувальний ремінь, що від напруги той ледь не луснув. Струм викручував Делове тіло з боку в бік, і я почув хрускіт його плеча — від перелому чи вивиху. А водночас лунали такі звуки, наче хтось гатить кувалдою по дерев’яному ящику. У паху штанів Делакруа, що тепер мигтів розмитою плямою, бо ноги рухалися швидко-швидко, як поршні, виникла темна пляма. А тоді Делакруа завищав: лячно, високим пронизливим голосом, по-щурячому. Цей вереск пробивався навіть крізь шквал зливи.

— Що це з ним?! — закричав хтось із глядачів.

— Ті затискачі витримають?

— Господи, смердить! Фу!

А тоді котрась із двох жінок:

— А це нормально?

Делакруа кинуло вперед, відтягло назад, жбурнуло вперед, забрало назад. Персі витріщався на нього з жахом, аж рота розкривши. Він очікував чогось лихого, авжеж. Але не цього.

Маска на обличчі Делакруа вибухнула полум’ям. До смороду від підсмаженого волосся й губки долучився тепер запах горілої плоті. Брутал ухопив відро, в якому була губка (тепер, звісно, порожнє), і кинувся до глибокої раковини в кутку.

— Поле, вирубати струм? — гукнув крізь сітку Ван Хей. З голосу відчувалося, що він тяжко вражений. — Може…

— Ні! — крикнув я у відповідь. Брутал збагнув це першим, але і я від нього не сильно відстав. Ми повинні були закінчити почате. Усе, що нам потрібно було зробити в подальшому житті, блякло перед цією однією потребою: довести до кінця страту Делакруа. — Не вимикай, заради Бога! Не вимикай!

Я розвернувся до Брутала, краєм свідомості розуміючи, що люди за нашими спинами розмовляють. Хтось уже підвівся, двоє кричало.

— Ти що! — заволав я на Брутала. — Яка вода? Яка вода?! Ти здурів?

Брутал обернувся до мене, і в його отетерілих очах я побачив проблиск розуміння. Облити водою людину, крізь яку проходить електричний струм. О так. Дуже розумно було б. Він роззирнувся навколо, побачив вогнегасник і зірвав його зі стіни натомість. Молодчина.

Маска подекуди злущилася з обличчя Делакруа, і під нею проступили риси — чорніші, ніж у Джона Коффі. Очі, тепер спотворені кулі з білого плівчастого желе, викинуло з очниць, вони лежали на щоках. Вій більше не було. На моїх очах зайнялися й почали горіти самі повіки. З відкритого коміра сорочки клубами валив дим. А електрика все гуділа й гуділа, виповнювала мою голову, вібрувала в ній. Думаю, такий звук або щось подібне чують божевільні люди.

Дін рушив уперед, мабуть, від потрясіння вирішивши, що зможе загасити руками полум’я на сорочці Делакруа, але я потягнув його назад із такою силою, що ледь не збив з ніг. Бо якби він тієї миті торкнувся, то нічим би не відрізнявся від Братика Кролика, який лупив кулаками Смоляне Опудалко. В цьому випадку — електрифіковане Смоляне Опудалко.