— Пустіть мене, — промовив я, щосили намагаючись усунути з голосу скигління. Але річ була не тільки в голосі. Якби він почув жалісливі нотки, вони могли його тільки роздраконити. Так запах поту часом розпалює злого пса, який інакше б тільки гарчав, провокує його напасти і вкусити. Це нагадало мені про репортера, який висвітлював суд над Коффі. Той репортер був жахливою людиною на прізвище Гаммерсміт, а найжахливішим у ньому було те, що він навіть не здогадувався про свою жахливість.

Та тільки замість відпустити, Долан стиснув мій зап’ясток ще дужче. Я застогнав. Мимоволі, бо не втримався. Біль був такий, що відчув я його аж у щиколотках.

— Що ти там робиш, Полику? Відповідай.

— Нічого! — Я не плакав, поки ще ні, але боявся, що розплачуся, якщо він і далі тиснутиме. — Нічого, я просто гуляю, я люблю гуляти, відпустіть!

І він відпустив, але рівно на секунду — щоб ухопити мене за другу руку. Її долоня була згорнута.

— Розгорни, — наказав він. — Дай татко подивиться.

Побачивши, що в мене в руці, він аж векнув від огиди. Там не було нічого, крім решток другого шматка грінки. Я зіжмакав його в долоні, коли він почав стискати моє ліве зап’ястя, і він побачив на моїх пальцях масло — ну, маргарин, бо справжнього масла в притулку, звісно, не водилося.

— Іди всередину, помий свої бісові руки. — Він відступив убік і відкусив ще шмат від булки. — Господи Боже.

Я рушив угору сходами. Коліна в мене тремтіли, серце гупало, як двигун із дірявими клапанами й старими дрижачими поршнями. Коли я вже вхопився за клямку, яка мала впустити мене на кухню — в безпеку, — Долан сказав:

— Полику, якщо ти комусь пробовкаєшся, що я стискав твоє жалюгідне старече зап’ястя, я скажу, що ти мариш. Що вже, певно, починається старече слабоумство. І ти знаєш, що мені повірять. А будуть синці, то подумають, що ти їх сам собі насаджав.

Так. Усе це було правдою. І знову ж таки, ці слова міг промовити Персі Ветмор, той Персі, що чомусь залишався молодим і злющим, тоді як я став старим і немічним.

— Я нікому нічого не скажу, — пробурмотів я. — Нема чого казати.

— Правильно, солодунчику старий. — Легким глузливим голосом, голосом мугирила (знову Персі, його слівце), який думає, що буде вічно молодим. — А я розвідаю, що ти там приховуєш. Це буде для мене справою номер один. Чуєш мене?

Авжеж, я чув, але казати таке йому на втіху не міг. Я зайшов усередину, перетнув кухню (там уже пахло яєшнею й ковбасками, але їсти мені перехотілося) і повісив дощовик назад на гачок. А потім піднявся до своєї кімнати, перепочиваючи на кожній сходинці, чекаючи, доки втихомириться серце, і згріб докупи матеріали для писання.

З ними я спустився на сонячну терасу і якраз сідав за столик біля вікон, коли у двері встромила голову моя подруга Елейн. Вигляд у неї був стомлений і, як мені здалося, нездоровий. Волосся вона зачесала, однак досі була в халаті. Ми, старі солодунчики, можемо не розводити китайських церемоній; більшу частину часу нам просто бракує на це сил.

— Не хочу тебе турбувати, — сказала вона. — Бачу, ти писати збираєшся…

— Не кажи дурниць, — озвався я. — У моєму розпорядженні більше часу, ніж у Картера — пігулок для печінки. Заходь.

Вона зайшла, але спинилася коло дверей.

— Річ у тім, що я не могла заснути… знову… і випадково глянула у вікно… і…

— І побачила, як ми з містером Доланом обмінювалися люб’язностями, — сказав я. Сподівання були тільки на те, що більше вона нічого не побачила; що вікно в неї було зачинене й вона не чула, як я скімлю, щоб він мене відпустив.

— Нічого люб’язного я не побачила, і дружнього теж, — промовила вона. — Поле, той містер Долан розпитує про тебе. У мене питав — минулого тижня. Тоді я не надала цьому значення, просто подумала, що він любить сунути свого бридкого довгого носа в чужі справи. Але тепер я задумалась.

— Розпитує про мене? — Я сподівався, що прозвучало це не так стривожено, як я почувався. — І що питає?

— По-перше, куди ти ходиш. І чому ти ходиш.

Я спробував невимушено засміятися.

— Оцей уже точно не прихильник спорту. Бодай це зрозуміло.

— Він думає, що в тебе є якась таємниця. — Елейн зробила паузу. — Я теж так думаю.

Я розтулив рота — а що хотів сказати, хто його зна. Однак Елейн здійняла догори вузлуватий, покручений, але чомусь гарний палець, перш ніж я встиг і слово промовити.

— Якщо це правда, я не хочу нічого знати, Поле. Твої справи — це твої справи. Так виховували мене, але про всіх інших я цього сказати не можу. Будь обережний. Ось і все, що я хочу тобі сказати. А тепер я залишаю тебе наодинці з працею.

Елейн розвернулася до дверей, але перш ніж встигла вийти, я покликав її на ім’я. Вона повернула голову, в очах було запитання.

— Коли я закінчу писати… — почав я, але враз похитав головою. Неправильно. — Якщо я закінчу писати, почитаєш?

На хвильку Елейн мовби замислилася. А потім обдарувала мене такою чарівною усмішкою, що будь-який чоловік міг легко закохатися. Навіть такий старий, як я.

— Матиму за честь.

— Ти підожди, поки прочитаєш, а тоді вже про честь говори, — застеріг я. Маючи на думці смерть Делакруа.

— І все одно я прочитаю, — запевнила вона. — Кожне слово. Обіцяю. Але спочатку ти маєш дописати.

Із цим вона мене й залишила. Проте минуло чимало часу, перш ніж я написав бодай слово. Майже годину я сидів, утупившись у вікно, постукуючи ручкою по столу і споглядаючи, як поволі розгорається сірий світанок, думаючи про Бреда Долана, який кличе мене Поликом і ніколи не втомлюється від жартів про китайоз і азійців, латиноамерикашок та ірлашок, розмірковуючи про те, що сказала Елейн Коннеллі. «Він думає, що в тебе є якась таємниця. Я теж так думаю».

Може, це й правда. Так, може, й справді вона в мене є. Звісно, Бред Долан хоче її вивідати. Не тому, що вважає це чимось важливим (та воно й не важливе, мабуть, ні для кого, крім мене), а тому, що, на його думку, такий старигань, як я, не може нічого тримати в таємниці. Не брати плащів з вішака біля кухні; не тримати секретів. Навіть не думати, що такі, як ми, досі люди. А чому нам не можна так думати? Цього він не знає. І в цьому він теж як Персі.

Тож плин моїх думок, наче річка, що робить крутий поворот, нарешті привів до того місця, на якому вони зупинилися, коли Бред Долан, ховаючись під піддашком над кухнею, простягнув руку і схопив моє зап’ястя: до Персі, бездушного Персі Ветмора, і того, як жорстоко він помстився людині, що посміла з нього сміятися. Делакруа кинув розфарбовану котушку, ту, за якою бігав Містер Джинґлз, вона відскочила від стіни камери й вилетіла в коридор. І все: Персі угледів свій шанс.

2

— Ні, кретине! — заволав Брутал, але Персі не звернув уваги. Щойно Містер Джинґлз добіг до котушки (занадто зосередившись на ній, він не зауважив близькості запеклого ворога), як Персі з силою опустив на нього підошву чорного черевика. Із відчутним хрускотом хребет Містера Джинґлза переломився, і кров зацебеніла з рота. Крихітні темні оченята полізли з орбіт, і в них я прочитав здивовану агонію, зовсім не тваринну, а людську.

Він жаху й горя Делакруа пронизливо закричав. Він кинувся на підлогу камери й простягнув руки між ґрат, тягнучись якнайдалі вперед, знову і знову викрикуючи ім’я миші.

Персі з посмішкою розвернувся обличчям до нього. До мене і Брутала.

— Ну от, — сказав він. — Я знав, що дістану його. Рано чи пізно. Справді, то була справа часу.

Він повернувся й покрокував Зеленою милею, залишивши тільце Містера Джинґлза лежати в калюжі червоної крові, що розпливалася на зеленому.

Дін за столом чергового зірвався на рівні, вдарившись коліном об бічну дошку столу і скинувши на підлогу дошку для крибіджу. Кілочки повилітали з отворів і покотилися врізнобіч. Ані Дін, ані Гаррі, котрий саме мав ходити, не звернули ні найменшої уваги на те, що гра перевернулася.

— Що ти знову зробив? — закричав Дін на Персі. — Що ти, чорт забирай, наробив, чмо пустоголове?