— Какашка — це ти, — прогарчав Брутал. — Сподіваюся, речі в тебе зібрані, бо ти повертаєшся у свій улюблений сральник.
І знову ми запакували Вортона в гамівну сорочку, і знову відправили охолоджуватися в кімнату з повстяними стінами. Цього разу вже на два дні. Зрідка ми чули, як він там буянить, іноді до наших вух долинали його обіцянки бути слухняним, мовляв, він уже отямився й буде хорошим, а часом чули, що йому потрібен лікар, бо він вмирає. Але здебільшого він там німував. І німував, коли ми витягли його знову, рушив до своєї камери з опущеною головою й каламутними очима, не відповів, коли Гаррі йому сказав: «Пам’ятай — усе тільки від тебе залежить». Якийсь час потім він тримався тихо, а затим пробував знову щось утнути. Нічого оригінального він вигадати не міг (ну, крім витівки з «Місячним пирогом» хіба що; навіть Брутал визнав, що це було щось новеньке), але сама його наполегливість навіювала жах. Я боявся, що рано чи пізно хтось недогледить, і тоді настане мить розплати за необережність. І вся ця ситуація могла затягнутися, бо десь там у нього був адвокат, який оббивав пороги, розказуючи всім, що не можна вбивати цього хлопчика, на чиєму лобі ще не висохла роса юності… і, між іншим, білого, мов старий Джефф Девіс[41]. Скаржитися на це сенсу не було, бо вберегти Вортона від стільця було роботою його адвоката. А нашою роботою було тримати його в надійних шорах. І врешті-решт Старий Іскрун мав його запопасти, хоч би як там той адвокат старався.
6
Того тижня Мелінда Мурз, дружина начальника тюрми, повернулася додому з Індіаноли. Лікарі поставили на ній хрест. Свої цікаві новомодні рентгенівські знімки пухлини в її голові вони отримали; задокументували кволість у руці й паралізуючий біль, що вже терзав її майже постійно, і поставили на ній хрест. Вони дали її чоловікові купу пігулок із морфіном усередині й відправили Мелінду додому помирати. У Гела Мурза назбиралося трохи відгулів — небагато, у ті часи багато й не давали. Але він узяв усе, що мав, аби допомагати їй із тим, що на неї чекало попереду.
Ми з дружиною поїхали навідати її приблизно за три дні по тому, як вона повернулася додому. Я подзвонив заздалегідь, і Гел сказав, що було б добре, у Мелінди видався непоганий деньок, тож вона буде рада нас бачити.
— Терпіти не можу таких візитів, — зізнався я Дженіс, коли ми їхали машиною до будиночка, в якому Мурзи прожили майже весь час, відколи побралися.
— Усі не можуть, любий, — відповіла вона й погладила мою руку. — Ми витримаємо цей тягар, і вона теж.
— Сподіваюся.
Мелінду ми знайшли у вітальні, на неї падало навскісне проміння яскравого й не по сезону теплого жовтневого сонця, і від шоку я спершу подумав, що вона схудла на дев’яносто фунтів[42]. Звісно, враження оманливе — якби вона втратила стільки ваги, то навряд чи б зараз ми бачили її в тій вітальні, — але то була перша реакція мого мозку на те, що повідомили йому очі. Обличчя змарніло так, що проступили обриси черепа, а шкіра була біла, мов пергаментний папір. Під очима залягли темні кола. І вперше за весь час нашого знайомства я побачив її в кріслі-гойдалці без шитва, чи клаптиків для плетеного пледа, чи ганчірок для сплітання в килимок. Вона просто сиділа. Як пасажир на вокзалі.
— Меліндо, — з теплотою в голосі промовила моя дружина. Думаю, вона була шокована не менше, ніж я (а може, й більше), але блискуче це приховала, як удається деяким жінкам. Вона підійшла до Мелінди, опустилася на коліно біля крісла-гойдалки, в якому сиділа дружина начальника тюрми, і взяла її руку у свої долоні. А мій погляд упав на синій килимок біля каміна. І я подумав, що він мав би бути відтінку прив’ялого старого лайма, бо ця кімната була тепер іншою версією Зеленої милі.
— Я привезла тобі чаю, — сказала Джен, — з тих квітів, які я сама збираю й сушу. Я поклала його на кухні.
— Дуже тобі дякую, дорогенька, — відповіла Мелінда. Старечим рипливим голосом.
— Люба, як ти почуваєшся? — спитала моя дружина.
— Краще, — Меліндин голос скреготав і сипав іржею. — Не аж так, щоб у клуб на танці йти, але сьогодні хоч не болить. Мені дали пігулки від головного болю. Інколи вони навіть помагають.
— То це ж добре, правда?
— Але я вже не можу нічого втримати. Щось трапилося… з рукою. — Мелінда піднесла її догори й подивилася, наче вперше бачила, а потім знову опустила собі на коліна. — Щось трапилося… з усім моїм тілом.
І вона розплакалася, тихо й безгучно, нагадавши мені цим Джона Коффі. В голові знову залунав передзвін його слів, того, що він тоді сказав: «Я ж поміг, правда? Я ж поміг, правда?» Як набридливий, невідчепний віршик.
Якраз тоді до кімнати увійшов Гел. Він узяв мене за комір, і ви можете повірити мені на слово, коли скажу, що я цьому зрадів. Ми пішли на кухню, і він налив мені півпорції білого віскі, свіжодобутого з самогонного апарату якогось селянина. Ми цокнулися склянками й випили. Питво було пекучим, як вугільна олія, але в животі розквітло райським теплом. Та все ж, коли Мурз перехилив трилітрову банку в мій бік, без слів питаючи, чи хочу я ще, я похитав головою й відхилив помахом руки. Дикого Білла Вортона саме випустили з гамівної (хай навіть і ненадовго), і підходити близько до місця його перебування із затуманеною від випивки головою було б небезпечно. Навіть попри те, що нас розділяли ґрати.
— Поле, не знаю, скільки ще я зможу витримувати, — тихо сказав Гел. — Вранці приходить одна дівчина, допомагає мені з нею, але лікарі кажуть, що Мел може втратити контроль над випорожненням, і… і…
Він замовк. Слова застрягли в горлі, й він дуже старався не розплакатися переді мною ще раз.
— Роби все, що у твоїх силах. — Я простягнув руку через увесь стіл і на мить стиснув його уражену парезом і старечими плямами руку. — Роби це день у день, а решту доручи Господові. Більше ти нічого зробити не зможеш, правда?
— Мабуть, ні. Але це важко, Поле. Я молюся, щоб тобі ніколи не довелося дізнатися, як це важко.
Він зробив помітне зусилля, щоб опанувати себе.
— А зараз розкажи новини. Як ви там даєте раду з Вільямом Вортоном? І як ти ладнаєш із Персі Ветмором?
Так, у розмовах про роботу, і минув наш візит. А після нього, усю довгу дорогу додому (більшу частину поїздки моя дружина просиділа мовчки, уся в сльозах, поринувши в задуму, на пасажирському сидінні) у моїй голові, як Містер Джинґлз по камері Делакруа, все бігали слова Коффі: «Я ж поміг, правда?»
— Це жахливо, — певної миті глухим голосом промовила дружина. — І ніхто не здатен їй нічим допомогти.
Я кивнув на знак згоди, а сам подумав: «Я ж поміг, правда?» Але то була якась мана, і я постарався якнайшвидше викинути це з голови.
Коли ми вже завертали на своє подвір’я, Дженіс нарешті заговорила вдруге — не про свою давню подругу Мелінду, а про мою інфекцію сечових шляхів. Хотіла знати, чи вона справді минулася. «Справді минулася», — відповів я.
— Що ж, добре тоді, — сказала Дженіс і поцілувала мене над бровою, в те моє тремтливе місце. — Може, нам варто, ну, зайнятися дечим цікавим. Якщо маєш час і бажання, звісно.
Маючи багато останнього й достатньо першого, я взяв її за руку й повів до спальні в глибині будинку, і зняв з неї одяг, поки вона погладжувала той мій орган, що набряк і пульсував, але більше не болів. І, прослизаючи в її ніжність, поволі, так, як їй подобалося — як подобалось нам обом, — я думав про Джона Коффі, який казав, що він поміг, він поміг, адже так? Як уривок пісні, що застряг у тебе в голові й ніяк звідти не вшиється, доки не затреться до дірок, хай йому грець.
Згодом, коли я вже їхав до в’язниці, мої думки перебігли на те, що незабаром уже потрібно буде розпочати репетиції страти Делакруа. А одне потягло за собою інше: Персі цього разу гратиме головну роль, і моїм тілом пробіг холодок переляку. Потім наказав собі просто йти вперед. Одна страта, і ми, швидше за все, спекаємося Персі Ветмора назавжди… та все одно я відчув той холодок, наче інфекція, що мені дошкуляла, не покинула моє тіло, а тільки змінила місце дислокації й тепер не пах мені випікала, а виморожувала хребет.