— Не переймайся, дружочку, — наказав Мекан Ґартону. — Не лізь до чужих справ, облиш у спокої цих дрібних ґеєнят. Розважайся собі деінде.

— Ви чули, як він мене обізвав? — запитав гаряче Ґартон. Тепер до нього вже приєдналися Анвін із Дубеєм — вони вдвох, унюшивши неприємності, намагалися спонукати Ґартона піти на ярмарок, але Ґартон від них відмахнувся, готовий накинутися з кулаками й на них, якби вони наполягали. Його чоловіче достоїнство потерпіло образу, за яку, на його переконання, він мусив помститися. Ніхто не пропонував йому посмоктати корінця. Ніхто.

— Я не вірю, щоб він бодай якось тебе обізвав, — заперечив Мекан. — А от у те, що ти заговорив до нього першим, я повірю. Ну а тепер катай, синку. Мені не хочеться повторювати тобі це знову.

— Він обізвав мене педиком!

— Отже, ти переживаєш, що це може бути правдою? — запитав Мекан, схоже чесно цим зацікавившись, і Ґартон огидно спалахнув глибоко червоним кольором.

Під час цього діалогу Хагарті зі зростаючим відчаєм намагався відтягнути Ейдріана Меллона звідти геть. І от нарешті Меллон зрушив з місця.

— Бай-бай, коханчику! — нахабно кинув Ейдріан собі через плече.

— Замовкни, страхопуде, — обірвав його Мекан. — Забирайтеся геть звідси.

Ґартон було ткнувся до Меллона, але Мекан його перехопив.

— Я можу тебе запроторити, друже мій, — промовив Мекан, — а з тим, як ти поводишся, це може бути не така вже й погана ідея.

— Наступного разу, як я тебе побачу, ти в мене наплачешся! — заревів Ґартон услід парі, що віддалялася, і в його бік обернулися голови здивованих людей. — А якщо ти знову будеш у тім капелюсі, я тебе вб'ю! Нашому місту не потрібні такі підари, як ти!

Меллон, не обертаючись, поворушив пальцями лівої руки — нігті лаковані вишневим кольором — і ще трохи додав вихилястості своїй ході! Ґартон смикнувся знову.

— Ще один порух чи слово, і ти в мене опинишся під замком, — м’яко проказав Мекан. — Вір мені, хлопчику мій, бо я кажу саме те, що маю на увазі.

— Нумо, Рукатий, — промовив знічено Кріс Анвін. — Охолонь.

— Вам подобаються такі парубки? — спитав у Мекана, цілком ігноруючи Кріса та Стіва, Рукатий. — Га?

— Щодо гузнопхачів я нейтральний, — відповів Мекан. — Що мені насправді до смаку, це мир і спокій, а ти порушуєш те, що мені подобається, прищавий. Ну, а тепер бажаєш прогулятися зі мною чи як?

— Ходімо, Рукатий, — тихо промовив Стів. — Пішли, десь купимо хот-догів.

Рукатий пішов, поправляючи на собі майку та змахуючи волосся з очей. Мекан, котрий також давав свідчення на ранок після загибелі Меллона, розказував: «Останнє, що я почув, коли він зі своїми приятелями йшов геть, було: „Наступного разу, як я його зустріну, він серйозно постраждає“».

6

— Будь ласка, мені треба побалакати з матір’ю, — уже втретє промовив Стів Дубей. — Я мушу попросити її остудити мого вітчима, бо інакше, коли я повернусь додому, там буде ще те пекельне побоїще.

— Трохи перегодом, — відповів йому офіцер Чарлз Аваріно.

Обидва, і Аваріно, і його партнер Барні Моррісон, розуміли, що Стіву Дубею не вдасться сьогодні ввечері опинитися вдома, а можливо, й у чимало наступних вечорів. Схоже було, хлопець просто не усвідомлює, наскільки важка сталася пригода, що Аваріно не здивувався, коли пізніше довідався, що цей Дубей кинув школу в шістнадцятирічному віці. На той час він ще навчався у молодшій середній[31] на Вотер-стрит. Згідно з тестами Векслера, які він здавав під час одного зі своїх трьох проходів через сьомий клас, рівень ай-к’ю в нього був 68.[32]

— Розкажи нам, що відбувалося, коли ти побачив, що Меллон виходить із «Сокола», — запропонував Моррісон.

— Ні, дядьку, краще я не буду.

— Ну, а чому ні? — спитав Аваріно.

— Я вже й так забагато наговорив, мабуть.

— Ти сюди й прийшов, щоб говорити, — сказав Аваріно. — Хіба неправда?

— Ну… йо… але…

— Послухай, — ласкаво почав Моррісон, сідаючи поряд із Дубеєм і тицяючи йому сигарету. — Ти вважаєш, ніби ми тут з Чіком любимо педиків?

— Не знаю я…

— По нас схоже, ніби ми любимо педиків?

— Ні, але…

— Ми тобі друзі, Стіві, — урочисто запевнив Моррісон. — І повір мені, тобі з Крісом і Рукатим саме зараз ой як потрібні всі друзі, які можуть лишень знайтися. Бо вже завтра кожна м’якосерда душа в нашому місті ґвалтом кричатиме, вимагаючи вашої крові, хлоп’ята.

Стів Дубей на вигляд нібито трохи стривожився. Аваріно, котрий майже всуціль читав мозок цього пелехатого сцикуна, запідозрив, що той знову думає про свого вітчима. І хоча Аваріно не мав жодної любові до маленької деррійської спільноти ґеїв — як і будь-який інший коп у департаменті, він би втішився, побачивши, як той «Сокіл» закривається назавжди, — він би радо особисто відвіз цього Дубея додому. Фактично, він би з радістю потримав би Дубея за руки, поки вітчим збивав цього гальмівного недоумка на вівсяне лайно. Аваріно не любив ґеїв, але це не означало, ніби він вважає, що їх треба піддавати тортурам чи вбивати. Меллон був весь розтерзаний, коли вони витягли його з-під Канального мосту, очі в нього були відкриті, вибалушені від жаху. А оцей пацан тут абсолютно не має поняття, що саме він допоміг зробити.

— Ми не збиралися завдавати йому шкоди, — повторив Стів. Така тактика була його постійним сховком, коли він почувався бодай трішки збентеженим.

— Ось тому-то тобі варто бути цілком чесним з нами, — щиро промовив Аваріно. — Виклади правдиві факти по цій справі, і, можливо, тоді очі в нас через безсоння не стануть схожими на просцяті дірки в снігу. Хіба неправильно я кажу, Барні?

— Розсудливо, як дощем викапано.

— Нумо, ще раз, що ти розкажеш? — терпляче повабив Аваріно.

— Ну… — промовив Стів, а тоді поступово почав розповідати.

7

Коли в 1973 році «Сокіл» відкрився, Елмер Кьорті гадав, що його клієнтами будуть переважно пасажири автобусів — автостанція по сусідству обслуговувала три різних лінії: «Трейлвейз», «Ґрейгаунд» і окружну Арустокську.[33] Чого йому не впадало до голови, так це того, як багато серед тих пасажирів, котрі їздять автобусами, жінок та родин з маленькими дітьми на причепі. В інших здебільшого малися власні пляшки в коричневих паперових пакетах, і вони взагалі не виходили з автобусів. А хто виходив, ті були зазвичай солдатами або моряками, які хіба що бажали тільки швидко хильнути одне-два пива — не вельми розгуляєшся протягом десятихвилинної зупинки.

Кьорті почав усвідомлювати цю гірку правду десь під 1977 рік, але тоді вже було пізно: він по пипки грудей загруз у рахунках і не бачив, яким чином йому вдалося б вилізти з виписаних у бухгалтерських книгах червоним чорнилом боргів. Думка спалити свій заклад заради страховки йому наверталася, проте з цим міг би впоратися хіба що якийсь найнятий професійний підпалювач, бо самого його, гадав він, за цим упіймають… але однаково він не мав поняття, де ошиваються професійні підпалювачі.

У лютому того року він вирішив, що почекає до Четвертого липня[34]; якщо до того часу не скидатиметься на те, що справи розвертаються в інший бік, він просто прогуляється до сусідів, сяде там на якогось «гончака» і подивиться, на що воно там схоже на півдні, у Флориді.

Але в наступні п’ять місяців дивним чином щось на кшталт процвітання прийшло до його бару, який усередині було пофарбовано чорним та золотим і прикрашено опудалами птахів (брат Елмера Кьорті був таксидермістом-аматором, що спеціалізувався на птахах, і Елмер успадкував його колекцію, коли той помер). Раптом замість націджувати за вечір шістдесят кухлів пива й наливати хіба що чарок з двадцять чогось міцнішого, Елмер почав націджувати вісімдесят кухлів, а міцного наливати сотню… сто двадцять… подеколи сто шістдесят порцій.