— Парасоля, — прошепотіла вона, і мала слушність.

Парасоля, яка може захистити її родину від сонця й сховати від дощу. Усе було гаразд, і поки не здійметься сильний вітрище і виверне цю парасолю навиворіт, усе й далі буде о’кей. Та й чому це має трапитись?

«Цього не трапиться. Не може трапитись. Не поки я приглядаю за пультом. Я мушу це робити. Зараз це мій пульт».

8

Увечері четверга, на початку серпня, Ґвенді несе сміттєву урну до кінця доріжки, коли до тротуару підкочується Френкі Стоун у своєму синьому «ель каміно». З програвача в машині волають «Роллінг Стоунз», і Ґвенді вловлює запашок марихуани, що лине з відчиненого вікна. Він вимикає музику.

— Хочеш покататися, лялю?

Френкі Стоун виріс, але не в хорошому розумінні. На голові в нього жирне каштанове волосся, обличчя подлубане слідами від акне, ніби від пострілу з дробовика, а на одному плечі — саморобне татуювання «AC/DC». До того ж від нього страшенно смердить потом, гіршого випадку Ґвенді не пам’ятала. Ходять поголоси, ніби він підсипав снодійного дівчині-хіпі на концерті, а тоді зґвалтував її. Може, воно й неправда — вона знає, які ниці чутки розпускають дітлахи, та він уже точно схожий на когось, хто б підсипав снодійного у склянку дівчині.

— Не можу, — каже Ґвенді, шкодуючи, що не вдягла чогось іще, крім шортів, зроблених із джинсів, і майки. — Треба робити домашку.

— Домашку? — супиться Френкі. — Та ну, хто ж, блядь, робить домашку влітку?

— Це… у мене літні курси в громадському коледжі.

Френкі висовується з вікна, і хоча він усе ще за добрі десять футів від неї, Ґвенді чує запах його подиху.

— Ти ж не обманюєш мене, правда, красунечко?

— Я не обманюю. Добраніч, Френкі. Треба йти додому й сідати за книжки.

Ґвенді розвертається і починає йти доріжкою, почуваючись добре через те, як відшила його. Не встигла зробити чотири-п’ять кроків, коли відчула, як щось важке б’є її ззаду по шиї. Вона викрикує — не від болю, а від несподіванки, і повертається до вулиці. Біля її ніг ліниво крутиться пивна бляшанка, випльовуючи піну на тротуар.

— Ти така ж, як і решта зарозумілих сучок, — каже Френкі. — Я думав, ти інша, але це не так. Вважаєш себе аж надто хорошою для будь-кого.

Ґвенді здіймає руку й потирає шию. Там уже встиг з’явитися болючий набряк, і вона здригається, торкнувши його.

— Тобі треба забиратися, Френкі. Поки я не привела батька.

— Та пішов твій батько нахуй, і ти пішла нахуй. Я знав тебе ще коли ти була нічим іншим, як сраною гидкою пампушкою. — Френкі наставляє на неї палець, ніби пістолет, і всміхається. — Воно ще повернеться. З товстих дівок виростають товсті тітки. Так завжди стається. Бувай, Ґуд’їр.

Із тим від їде геть, вистромивши з вікна середній палець, палячи гуму на шинах. І лише зараз Ґвенді дозволяє сльозам виступити і біжить до будинку.

Тієї ночі їй сниться Френкі Стоун. Уві сні вона не стоїть на доріжці безпорадна і з клубком у горлі. Там вона підбігає до Френкі і, поки той не злиняв, простягає руку крізь водійське вікно і хапає його за ліве плече. Викручує, поки не починає чути — і відчувати, — як під її руками тріщать кістки. А поки він верещить, вона приказує: «То Френкі Стоун — крутий пацан? Закладаюсь, ти й свого хуя знайти не можеш. Не треба було нариватися до Королеви Пульта».

Вона прокидається зранку і, з дрімотною посмішкою, згадує той сон, але, як це буває з більшістю снів, він щезає разом зі сходом сонця.

Дівчина більше не згадує його аж до одного випадку двома тижнями пізніше, неквапного недільного ранку під час розмови з батьком за сніданком. Містер Пітерсон допиває каву і кладе газету.

— Твій приятель Френкі Стоун потрапив у новини.

Ґвенді перестає жувати.

— Він мені не приятель, ненавиджу його. Чому він у газеті?

— Потрапив в аварію вчора на Генсон-­роуд. Імовірно, п’яний, хоча там про це не говорять. Врізався в дерево. Живий, але добряче побитий.

— Наскільки побитий?

— Зашивали голову і плече. Усе обличчя порізане. Зламана рука. Численні переломи, якщо вірити статті. Буде відходити довго. Хочеш глянути сама?

Він підсуває до неї газету. Ґвенді відштовхує її, тоді обережно кладе виделку. Вона знає, що більше не зможе з’їсти бодай шматочок, як і знає, навіть не питаючи, що зламана рука Френкі Стоуна — саме ліва.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, намагаючись приспати розбурхані думки, що рояться в її голові, Ґвенді рахує, скільки залишилось днів літніх канікул до її повернення в школу.

Надворі 22 серпня 1977 року. Рівно три роки від того дня, коли в її життя увійшов містер Ферріс і пульт.

9

За тиждень до початку десятого класу в касл-рокській старшій школі Ґвенді йде на пробіжку Сходами самогубців уперше за майже рік. День прохолодний і вітряний, і вона досягає вершини не надто спітнівши. На якийсь момент витягується в повний зріст і дивиться уздовж тіла: бачить свої кросівки повністю, хай йому.

Ґвенді підходить до поруччя і дивиться на краєвид. Це один із тих ранків, коли хочеться, щоб смерті взагалі не існувало. Вона оглядає озеро Дарк-Скор, тоді повертається до дитячого майданчика — зараз на ньому немає нікого, окрім молодої матері, яка гойдає на гойдалці малу дитину. Зрештою її погляд падає на лавку, де вона познайомилась із містером Феррісом. Підходить до неї й сідає.

Віднедавна все частіше й частіше голос усередині неї ставить питання, на які вона не має відповіді: «Чому ти, Ґвенді Пітерсон? З усіх людей у цьому великому світі чому він обрав саме тебе?»

І є ще одне, страшніше питання: «Звідки він узявся? Чому він за мною стежив? (Він так і сказав!) Що це, в біса, за пульт такий… і що він зі мною робить?»

Ґвенді довго сидить на лавці, розмірковуючи і дивлячись, як пропливають хмари. За деякий час вона встає й біжить Сходами самогубців додому. Та питання залишаються: «Скільки в її житті сталося через власні вчинки і скільки — завдяки пульту з його гостинцями і кнопками?»

10

Другий рік старшої школи починається шикарно. За місяць після першого дня занять Ґвенді обирають президентом класу, призначають капітаном команди з сокеру, а на балу її запрошує на танець Гарольд Перкінс, симпатичний старшокласник з футбольної команди (проте, на жаль, їхні стосунки не складаються, бо Ґвенді відшиває бідолашного Гарольда по тому, як на першому побаченні той постійно намагається облапати її під час сеансу «Бріоліну» в авто­кінотеатрі). Ще буде вдосталь часу на чуттєві любощі, як любить казати її мама.

У жовтні, на свій шістнадцятий день наро­дження, вона отримує плакат з «Іґлз», які стоять навпроти готелю «Каліфорнія» («Виїхати завжди встигнеш, та з тобою він навік»), нову стереосистему з восьмидоріжником[20] і звичайним магнітофоном, а також обіцянку від тата навчити її кермувати, бо вона вже досягла законного віку.

Шоколадні цукерки не закінчуються, ще жодного разу не траплялося двох однакових, деталі завжди вражають. Крихітний шматочок раю, який Ґвенді смакувала сьогодні зранку, перед школою, був жирафом, і вона навмисне не почистила після нього зуби. Хотіла насолодитися дивовижним смаком якомога довше.

Ґвенді вже не тягне за інший важіль так часто, як колись, із тієї лише причини, що їй уже ніде зберігати срібні монети. Поки досить і шоколаду.

Вона й досі думає про містера Ферріса, уже не так часто і, зазвичай, у довгі порожні нічні години, намагається точно пригадати, як він виглядав чи як звучав його голос. Вона майже певна, що якось бачила його в натовпі на касл-рокському гелловінському ярмарку, але в той момент була на самому вершечку оглядового колеса, а поки її поїздка скін­чилася, його вже не стало, він розчинився у зграях людей, що сновигали шляхом. Іншого разу вона поїхала з одним зі срібних доларів до нумізматичної крамниці у Портленді. Його вартість зросла: чоловік у магазині запропонував 750 доларів за одного з її Морганів 1891 року, сказавши, що ще ніколи не бачив кращого. Ґвенді відмовилась, сказавши (не вагаючись), що це подарунок від дідуся, і вона лише хоче дізнатися його вартість. Йдучи звідти, вона помітила чоловіка через дорогу, який дивиться на неї, чоловіка у маленькому охайному чорному капелюсі. Ферріс — а це був Ферріс — винагородив її побіжною посмішкою і зник за рогом.