— Ти колекціонер? — запитав Дейл. — І багато часу в тебе пішло на те, щоб зібрати всі ці картини?

— Я не маю належних знань, щоб бути колекціонером, — сказав Джек. — Мій батько зібрав більшість робіт у п’ятдесятих-шістдесятих роках. Моя мати теж іноді купувала, коли їй щось подобалось. Як от ця робота з ґанком, галявиною і квітами Фейрфілда Портера.

Як зрозумів Дейл, Фейрфілд Портер — це ім’я художника картини, яку вони саме витягували з Джеком із ящика і яка його дуже приваблювала. Таку картину можна повісити у вітальні. Здається, в таку картину можна навіть увійти. Як не дивно, Дейлу здалось, що якщо її повісити у вітальні, то вона тут буде навіть непомітною.

Джек був радий, що витяг картини зі сховищ.

— Отже, — сказав Дейл, — тобі їх дали твої мама і батько?

— Я успадкував їх після смерті матері, — сказав Джек, — мій батько помер, коли я був дитиною.

— О чорт, вибач, — сказав Дейл, різко покинувши світ, у який містер Фейрфілд Портер його заманив. — Мабуть, важко втратити батька в такому ранньому віці? — Він думав, цим Джек пояснив атмосферу відчуженості і самотності, яка, здавалося, завжди огортала його.

Промайнула мить, перш ніж Джек зміг відповісти, а Дейл подумав про себе як про лайно. Він навіть не уявляє, як то опинитися в становищі, у якому був Джек Сойєр.

— Так, — сказав Джек. — На щастя, моя мати була навіть суворішою.

І Дейл ухопився за чудову нагоду обома руками.

— Чим займалися твої родичі? Ти виріс у Каліфорнії?

— Народився і виріс у Лос-Анджелесі, — сказав Джек. — Мої батьки працювали в індустрії розваг. Проте ти не думай, вони були чудовими людьми.

Джек не запросив його залишитись на вечерю — і це не сподобалося Дейлу. За півтори години вони повісили останню картину. Джек Сойєр і надалі був приязним і залишався в доброму гуморі, але Дейл, котрий все ж таки був копом, відчув у привітності друга ледь помітне лукавство і непохитність щодо його минулого. Двері відчинилися тільки на маленьку щілину, а тоді, грюкнувши, зачинились. Фразою «чудовими людьми» Джек дав зрозуміти, що його батьки — це заборонена тема.

Коли обоє чоловіків зробили перерву, щоб випити пива, Дейл помітив біля мікрохвильовки кілька сумок із бакалійної крамниці Централії. Це було вже близько восьмої години вечора, час вечері в Окрузі Кулі минув щонайменше дві години тому. Можливо, Джек подумав, що Дейл уже поїв, але він був досі у формі, і це свідчило про протилежне.

Він спробував завести розмову про найважчу справу, яку їм коли-небудь доводилося розслідувати, а сам крадькома підійшов до стійки. З найближчого пакунка стирчало два червоних біфштекси з жирними прошарками. У нього гучно забурчало в животі. Джек проігнорував цей розкотистий грім і сказав:

— Торнберґ Кіндерлінґ — мені жодного разу не доводилось стикатися зі схожою справою в Лос-Анджелесі. Я дуже вдячний за твою допомогу.

Дейл зрозумів. То інші двері зачинились, а ці не прочиняться навіть на щілину. Історія і минуле тут ховалися за сімома замками.

Вони вже випили пиво і почепили останню картину. Протягом кількох годин вони розмовляли про сотню різних речей, проте в межах, установлених Джеком Сойєром. Дейл упевнений, що його запитання про Джекових батьків значно скоротило вечір, але чому? Що він приховував? І від кого він це приховував? Після того як усю роботу було зроблено, Джек йому щиро подякував і провів до машини, зруйнувавши останню надію Дейла. «Справу закрито, гру завершено, застібни ширінку», — як сказав би безсмертний Джордж Ретбун. Доки вони стояли в чарівній темряві під мільйонами сяючих зірок, Джек зітхнув із насолодою і сказав:

— Сподіваюся, ти знаєш, який я тобі вдячний. Я чесно не хочу повертатися до Лос-Анджелеса. Ти лише глянь, яка краса.

Він повертався до Френч Лендінґа. На весь відрізок Шосе-93 світились лише його фари. Дейлу було цікаво, чи Джекові батьки були вплутані в деякі аспекти розважального бізнесу, які бентежили їхнього дорослого сина, такі, наприклад, як порнографія. Можливо, батько керував зйомкою порнографічного фільму, у якому знімалась його мати. Люди, що знімають непристойні фільми, мабуть, гроші лопатою гребуть, особливо, якщо цим займається вся сім’я. Перш ніж його одометр відрахує ще десять миль, він згадає про «милого Фейфілда Портера», стерши всі свої припущення на порох. Жодна жінка, яка заробляє гроші, займаючись сексом із незнайомцями на камеру, не витратить їх на таку картину.

Давайте заглянемо до кухні Джека Сойєра. Ранковий «Вісник» лежить розгорнений на обідньому столі; чорна сковорідка, на яку щойно налили олії, нагрівається на синьому полум’ї передньої лівої конфорки газової плити. Високий, бадьорий, дещо збентежений чоловік, одягнений у стару спортивну кофтину з написом «ПКУ», джинси, італійські шкіряні черевики типу мокасин кольору чорної патоки, у гладенькій металевій посудині збиває велику кількість яєць.

Споглядаючи, як він насупився і вдивляється в порожнечу над блискучою посудиною, ми помічаємо, що гарненький дванадцятирічний хлопчик, котрого ми востаннє бачили в номері на четвертому поверсі готелю в Нью-Гемпширі, виріс і став чоловіком. Приємна зовнішність — це лише найменша частина його харизми. Навіть коли він до нестями стурбований своїми особистими проблемами, чимось загадковим, коли його обличчя похмуре й замислене, він усе одно випромінює впевненість. З першого погляду можна сказати, що він один із тих людей, до яких інші звертаються, коли почуваються загнаними у глухий кут, яким погрожують або які перебувають у скрутному становищі. Кмітливість, рішучість і надійність настільки глибоко викарбувались у його рисах обличчя, що їхня привабливість втратила зв’язок з їхнім значенням. Цей чоловік ніколи не зупиняється, щоб помилуватися собою в дзеркалі — марнославство йому не притаманне. Цілком логічно, що він мав би бути новою зіркою відділку поліції Лос-Анджелеса, папка з його досьє аж тріщить від подяк, що ФБР ініціювало проходження ним кількох програм і навчальних курсів, створених для сприяння розвитку нових зірок. (Більшість Джекових колег і начальників особисто дійшли висновку, що через десять-п’ятнадцять років, приблизно коли досягне сорокарічного віку, він має стати комісаром поліції міста, такого як Сан-Дієґо чи Сієтл, а якщо все буде як слід, піде на підвищення і перейде до Сан-Франциско або Нью-Йорка.)

Також вражає, що ми не звертаємо уваги на його вік, так само як і на привабливість: у його виразі обличчя відбиток усіх попередніх життів, усіх відвіданих місць і всього побаченого, що виходило за межі розуміння інших людей. Тож нічого дивного, що Дейл Ґілбертсон захоплювався ним; не дивно, що Дейл прагнув Джекової присутності. Ми на його місці хотіли б того самого, але нам пощастило б не більше, ніж Дейлу. Прикро, дуже шкода, але цей чоловік пішов у відставку, він вибув із гри, збиває яйця, щоб приготувати омлет, як казав Джон Вейн до Діна Мартіна в «Ріо Браво».

— Як розповідала мені мама, — каже Джек уголос сам до себе, — вона казала: «Синку, коли Герцог починав говорити, його, чорт забирай, усі слухали, а інакше він починав розмахувати однією зі своїх політичних сокир», — саме так вона й казала, слово в слово.

Через півсекунди він додав: «Того чудового ранку в Беверлі-Гілз», — і нарешті повернувся до свого заняття.

Перед нами неймовірно самотня людина. Самотність так давно його супроводжує, що він уже сприймає її за належне, адже те, що ми не можемо виправити, стає фоном, правда ж? У світі є набагато гірші речі, ніж самотність; церебральний параліч і бічний аміотрофічний склероз — це лише дві з них. Самотність — це лишень частина програми, та й по всьому. Навіть Дейл помітив цей аспект у характері свого друга, хоча, попри чималу кількість позитивних рис нашого начальника поліції, психологом він аж ніяк не був.

Джек дивиться на годинник, що висить над каміном, і бачить, що в нього є ще сорок п’ять хвилин до того, як він має їхати до Френч Лендінґу й забрати там Генрі Лейдена після закінчення його зміни. Чудово, у нього є ще досить часу, щоб зібратися з думками: «Усе добре, у мене все добре, дякувати Богу».