Проте всередині він інакший.

Всередині Чорний Дім величезний.

Чорний Дім фактично безмежний.

Це зовсім не те місце, куди хотілося б зайти, заблукавши. Люди, які хоча й рідко, та все ж потрапляли сюди, — безхатьки, нещасні діти, які втекли з дому, а також жертви Чарльза Бернсайда / Карла Бірстоуна, — залишили сліди свого перебування: клаптики тканини, жалюгідні каракулі на стінах дивних величезних кімнат, подекуди навіть купи кісток. Час від часу на очі гостю потрапляє череп, такий, як знаходили 1920 року на березі річки в Гановері, коли місто охопив жах Фрітца Хаармана.

Це аж ніяк не те місце, де хотілося б опинитись, заблукавши.

Давайте пройдемося цими кімнатами, закутками, коридорами і переходами, знаючи, що в будь-який момент зможемо повернутися до зовнішнього світу, світу нормального, який протистоїть невезінню (проте нам усе одно моторошно, коли ми спускаємося сходами, які здаються безкінечними, і довгими коридорами, що звужуються за горизонтом). Ми чуємо безперервне приглушене гудіння і невиразне брязкання чудернацьких механізмів. Чуємо химерний і невпинний свист вітру, можливо, знадвору, а можливо, з нижнього чи горішнього поверху. Іноді ми вчуваємо тихе валування собаки, безсумнівно, диявольського пса аббала, який вкусив бідного Мишеня. Періодично ми чуємо крюкання ворона і розуміємо, що Ґорґ теж десь тут.

Ми проходимо через вицвілі руїни та кімнати, більшість з них, здається, значно більші, ніж увесь будинок, в якому вони ховаються. І зрештою, ми приходимо до простої вітальні, умебльованої диваном з набивкою з конячої шерсті і стільцями, покритими вицвілим червоним оксамитом. У повітрі смердючий запах приготування їжі (десь поруч кухня, до якої нам іти не варто… якщо ми ще хочемо спати без нічних жахіть). Електричним світильникам тут уже щонайменше років сімдесят, ми запитаємо, як таке може бути, якщо Чорний Дім був побудований 1970 року? Відповідь звичайна: велика частина Чорного Дому — найбільша частина Чорного Дому — вже була тут набагато раніше. Штори в цій кімнаті важкі та вилинялі. Якщо не зважати на пожовклі вирізки з газет, що прикріплені до огидних зелених шпалер, то ця кімната чудово підходила б для першого поверху готелю «Нельсон». Це місце зловісне і водночас звичайне, віддзеркалення уяви старого монстра, який заховався тут і спить на дивані, наповненому кінською шерстю. Спереду його сорочка набуває зловісного червоного кольору. Чорний Дім — не його, хоча у своїй патологічній грандіозності він думає інакше (містер Маншан не позбавляє його цієї віри). Але ця кімната — його.

Вирізки навколо нього розповідають все про смертоносні захоплення Чарльза Чаммі Бернсайда.

ТАК, Я З’ЇВ ЇЇ, — ЗАЯВИВ ФІШ. Нью-Йорк Херальд Тріб’юн.

ДРУГ БІЛЛІ КАСМІ СТВЕРДЖУЄ: «БІЛЛІ ВИКРАВ СІРИЙ ЧОЛОВІК, ТО БУВ ПРИВИД». Нью-Йорк Волд телеграм.

ЖАХ ҐРЕЙС БАДД ТРИВАЄ: ФІШ ЗІЗНАЄТЬСЯ! Лонґ Ісланґ Стар.

ФІШ ЗІЗНАВСЯ «В СМАЖЕННІ І ПОЇДАННІ» ДАФНІ. Нью-Йорк Амерікен.

ФРІЦА ХААРМАНА, ТАК ЗВАНОГО М’ЯСНИКА З ГАННОВЕРА, СТРАТИЛИ ЗА ВБИВСТВО 24 ОСІБ. Нью-Йорк Ворд.

ПЕРЕВЕРТЕНЬ ЗАЯВЛЯЄ: «Я КЕРУВАВСЯ ЛЮБОВ’Ю, А НЕ ХТИВІСТЮ». ХААРМАН ПОМИРАЄ НЕ ПОКАЯВШИСЬ. Ґардіан.

ОСТАННЄ ПОСИЛАННЯ З ГАННОВЕРА: «ВИ НЕ МОЖЕТЕ МЕНЕ ВБИТИ, Я БУДУ СЕРЕД ВАС ВІЧНО». Нью-Йорк Ворд.

Венделлу Ґріну сподобалося б, чи не так?

Їх більше. Господи, спаси нас, набагато більше. Тут навіть Джеффрі Дахмер заявляє: «Я ХОТІВ ЗОМБІ».

Фігура на дивані починає стогнати і ворушитись.

— Стаф-фай, Берні! — Це, здається, надходить з повітря, а не з його губ, хоча вони в нього й ворушаться, неначе він другорядний черевомовець.

Берні стогне. Повертає голову ліворуч.

— Ні… мені треба поспати. Все… болить.

Він повертає голову праворуч, підтверджуючи заперечення, і містер Маншан говорить знову.

— Стаф-фай, фони йтуть. Ти маєш гухатись, шоб пегевести хлопшика.

Голова перекочується в інший бік. Сонний Берні думає, що містер Маншан досі в його голові, він забув, що в Чорному Домі все по-іншому. Дурненький Берні, тепер він майже ні на що не придатний! Але це ще не кінець.

— Не можу… облиште мене… болить живіт… сліпий… клятий сліпий поранив мене в живіт…

Але він повертає голову в інший бік, і голос знову говорить поруч із правим вухом Берні. Він відмахується, не бажаючи прокидатися, його обличчя виражає страшенний біль. Сліпий поранив його набагато гірше, ніж йому спочатку здавалося. Берні наполегливо стверджує, що хлопчик захований у безпечному місці, що вони ніколи його не знайдуть, навіть якщо зможуть дістатися до Чорного Дому. Що вони загубляться в цій незвіданій глибині кімнат і передпокоїв, і йому цікаво дізнатися, чи вони збожеволіють перед тим, як померти. Проте містер Маншан знає, що один із них відрізняється від будь-кого іншого, хто траплявся в цих місцях. Джек Сойєр знайомий з безмежністю, і в цьому полягає проблема. Хлопчика треба вивести через запасний вхід до Кінцевого світу, заховати в затінку величезної печі Дін-та. Маншан каже Берні, що він зможе зробити з хлопчиком все, що захоче, перш ніж віддасть його аббала, але не тут. Тут надто небезпечно. Вибач.

Берні й далі протестує, але це битва, в якій він не переможе, і знає це. Разом із голосом і запахом готового тухлого м’яса повітря починає вібрувати і кружляти, оскільки наближається власник голосу. Спершу ми бачимо чорний вир і червону пляму — аскотську краватку, — а тоді проявляється неймовірно видовжене біле обличчя, на якому домінує єдине чорне око акули. Це справжній містер Маншан — створіння, яке може жити лише в голові Берні, за межами Чорного Дому і його магічних околиць. Скоро він буде тут, він смикатиме його до цілковитого пробудження (катуватиме його до остаточного пробудження, якщо доведеться), і він використає Берні, доки ще є така можливість, оскільки містер Маншан не може перевести Тая з камери в Чорному Домі. Коли він буде в Кінцевому світі — Шеол, як каже Берні, — усе буде інакше.

Нарешті Берні розплющує очі. Його покручені руки, які пролили стільки крові, тягнуться, щоб відчути вологу своєї власної крові, яка сочиться крізь сорочку. Бачить закривавлену пляму, скрикує від жаху і лякливості. Він не сприймає те, що сліпий смертельно поранив його, як і те, що саме на це він заслуговує після стількох убивств дітей; він сприймає це, як страшенну несправедливість.

Вперше у нього з’являється неймовірно неприємна думка: а що як йому доведеться ще більше заплатити за те, що він зробив протягом своєї довгої кар’єри. Він бачив Кінцевий світ; він бачив Конґе-роуд, яка пролягає до Дін-та. Випалений, палаючий ланшфт навколо Конґе-роуд — неначе пекло і, звичайно, Ан-так, Велика Комбінація, само собою пекло. А якщо це місце чекає на нього? А якщо…

Він відчуває жахливий паралізуючий біль у животі. Містер Маншан, який тепер уже цілком матеріалізувався, простягає одну димучу, не зовсім прозору руку і торкається рани, якої завдав Генрі викидним ножиком. Берні верещить, сльози течуть старими щоками дітовбивці.

— Ви завдаєте мені болю!

— Тепех йти і зхоби, ях я хасаф.

— Я не можу, — схлипує Берні. — Я вмираю. Подивіться, скільки крові. Ви думаєте, я зможу із цим впоратися? Мені вісімдесят п’ять років, чорт забирай!

— Не рефи, Берн-Берн… з того боку є ті, хто филікують тфої гани.

На містера Маншана, як і на сам Чорний Дім, важко дивитися. Він мерехтить з різних ракурсів. Іноді це страшенно видовжене обличчя (воно приховує більшу частину його тіла, неначе надто велика голова карикатури на газетних шпальтах) має два ока, іноді — одне. Іноді здається, що стирчить рудуватий чубчик з його черепа, а іноді, що містер Маншан такий же лисий, як Юл Брінер. Лише червоні губи і білі ікла, які за ними ховаються, залишаються майже незмінними.