Челядь, що зібралася довкола, заворушилася, зашуміла. Анджа просунувся між кількох псарів, аби бачити краще. Ну, і краще б він цього не робив. Він знав того бранця. Ба більше — то був заледве не єдиний його чорнобурівський приятель, Рем Кухель. І яка холера потягла нещасного полювати в баронському лісі? І не просто щось там — оленя... Цього живого уособлення священного Дворога? Гаплик тобі, Ремку, ой, такий гаплик...

— Вайлаку, в підвал його! — підсумував барон. — Ну?!

Вайлак, — хоч і кажуть, що самого Темного не боявся, — кивнув. Анджа бачив, як у того злими вітрилами злітають закрилки носа... Але що ж, Темний — там, а барон — тут, і ще не знати, що гірше.

— Звісно, в підвал, — мовив Вайлак, обернувшись, і Анджа на мить перехопив його погляд — чорне знамено люті. — До підземелля, куди ж іще...

Тієї ночі Анджа не зміг заснути. Він просидів під стайнею від першої свічки і аж доки не згоріла третя; весь час йому вчувалися голоси, зойки і стогони звідкись ізнизу — з підвалу... Він трусився, немов у пропасниці, здригаючись від кожного поруху вітру. Але ніч, зрештою, минула.

Зранку Анджа знайшов голову гарнізону і попросив його дозволу вчитися володіти зброєю. Вайлак глипнув іронічно на його розкреслене безсонням лице і, кинувши загадкове «дозрів, еге ж?», відправив Анджу до казарми шукати вояка на ймення Март Мідяк.

«... серед людей не існує того, хто має право визначати за інших їхню долю, не існує того, хто може встановлювати зразки поводження і вимагати їхнього дотримання. Музика всесвіту не підкоряється людській волі, бо вона сама — єдиний закон. Імовірність виникнення світу з хаосу така ж, як імовірність виникнення музики з шуму, і ніхто ніколи не керуватиме тим, що має таку малу ймовірність, але виникло до існування. Адже ніхто не має влади над дивом. Таким незбагненним дивом, яким є життя.

Утім, попри всю неймовірність існування всесвіту, він нині є нашою єдиною дійсністю, а отже, ми самі — частина порядку, який сильніший за жагу небуття. Наше життя — лише впорядкований шум, тобто — музика. Доки ми слухаємо її відгомін і чинимо так, як вимагає наша природа, музика звучатиме. Коли ж ми робитимемо те, що йде супроти власного єства, ми створюємо шум. Коли ми змушуємо інших чинити супроти власної природи, ми множимо шум, який одного дня може поглинути музику і занурити світ у безлад...»

Казарма була довгою низькою спорудою, що тяглася вздовж північного боку захисної стіни. Тут завжди панувала півтемрява, запах знуджених людей і зношеного реманенту. Час від часу барон брав свій гарнізон «у поле», що означало — до хутору з виховною метою або ж на кордони графських володінь — переставити розмітку, і якщо хто надумає чинити опір, зав'язати мляве прикордонне побоїще. Одного разу барон їздив на справжню війну — бити єретиків в Альбігоні, ось лише з усього гарнізону тоді повернулося хіба десяток калік. Відтоді, щоправда, барон надолужив втрати — в основному за рахунок полонених, котрих ніхто так і не зібрався викупити. Та хай би там що, а гарнізонні вояки вважали себе за вищу касту і не горіли бажанням пособляти усіляким брудним конюхам, котрим наразі був Анджа. Отож, знайти Мідяка було не так і просто. Ну, справді, не зазирати ж під кожне ліжко, де, затиснувши в натруджених долонях фляжки, дрімала честь і гордість гарнізону.

Та, зрештою, Мідяк таки знайшовся. То був кремезний вояк із розсіченою бровою, котрий мав повне право зватися Мідяком — його шкіряні обладунки, зняті з якогось єретика-чепуруна, були посилені мідними лусочками й широкими мідними пластинами на грудях. Мідь, правда, не вельми захищала від залізних мечів та пік, але ветеран беріг свій трофей, прикипівши до нього тому, либонь, що обладунок належав першій людині, якій він укоротив віку. Такий був у Мідяка оберіг — незбагненний, але дієвий.

Нині Март Мідяк спав на скирті соломи в дальньому кутку казарми. Тамуючи вагання, Анджа наважився його розбудити, обережно поторсавши за плече. Наступної миті хлопець усвідомив, що притиснений до стіни казарми, а вістря кривого меча-фолчена — у небезпечній близькості від горлянки.

— Ти чого, Йоргів дрин?!! — незрозуміло прохрипів вояк.

Анджа, який і дихнути боявся, аби не напоротися на скошений край меча, лише кліпнув у відповідь.

— Ну, якого чумного щура тобі, бовдуре?

— Мене до вас Вайлак відправив... — прошепотів Анджа.

Мідяк поволі опустив меча.

— Ну?! А нащо, га? — здивувався він.

— На... на навчання. Вайлак сказав, щоб ви мене навчили меча тримати, якщо ваша ласка.

Мідяк замислено почухав потилицю.

— Геть схибнувся той Вайлак, чи що? Який з тебе боєць? Так, дрином крутити, аби, цеє, свині не бешкетували...

Ветеранові, певна річ, було ліньки панькатися з хлопчиськом, та пообідній сон однак було перервано, і слід хоч якось збавити негадане пообіддя. А з цього навчання, збагнув Мідяк, може бути хай і не користь, та бодай розвага.

Отож, Анджине навчання почалося з того, що Мідяк його просто відлупцював.

— Невже тобі, хлопче, ніхто досі писка не чистив? — поцікавився вояк.

— Та чого ж, було, — мовив Анджа, витираючи заюшеного носа. — Тільки досі мені вдавалося бачити, куди який стусан цілить. А ви, даруйте, б'єте якось кручено...

— Кручено... Ач, який знавець! — гмукнув Мідяк. — Ну, добре, битиму дуже повільно. Дивися сюди.

І ось під оком у хлопця — свіжий синець. А Мідяк мало за живота не хапається від реготу.

— Синець — то дурниця, — потішив він Анджу. — А якби мечем? Пошматувало б тебе, хлопче, на цурки. Ну, давай ще. Дивися уважно.

За якийсь час Анджа збагнув, чого саме хотів від нього Мідяк. Не одразу, але він таки навчився ухилятись від ударів і зустрічати штурхана на півдорозі. Ціною тому був розбитий ніс, «ліхтар» під оком і незліченні синці всюди, де лише пришилася наука. Мідяк удоволено реготнув і наказав приходити завтра.

Дядько Клеч, побачивши свого помічника, мало не вдавився шматком вечірньої пайки.

— Де тебе пси ганяли, хлопче? Га? Ти собі десь кулаки чешеш, а мені — морочся за двох? Онде в другому стійлі — кінь заїжджий. Сказано — помити й вичесати, щоби був назавтра як ляля. Ну, чого став чумним стовпом?

Анджа пошкутильгав до стайні. Мідякові уроки озивалися болем, — а тут ще й конина ця, тонконога валдарська кобила, оком косить і хекає. Здалеку, видно. І герби незнайомі.

— А хто це приїхав, дядьку? — гукнув Анджа до Клеча.

— Гербів, йолопе, не бачиш? Вістовий із самого Дол-Друа.

— Ой, невже від князя?

— Ти, хлопче, ґав не лови. Бач, ледве дихає конячина. Бігла, бідака, мов на пожежу... не просто так, кажу я, не з дурної голови то все...

Анджа кивнув. Якесь негайне повідомлення від князя... Невже щось надходить — війна, холера, чи ще які державні справи?

Вивільнивши кобилу з упряжі, Анджа повів її гуляти. Пани не жаліють коней. Пани взагалі нікого не жаліють... Бо милосердя є гріх... Нібито якось так, — пригадав собі Анджа. Але щось тут купи не тулиться, — насупився він. Проте далі роздум наразі не йшов.

Іса, пастир ненароджений, мовив так, звертаючись до храмовників:

«Ваша доля — вести братів ваших крізь терни сумнівів до світла горішнього. Ви повинні навчити братів своїх чеснот, необхідних для торування шляху до спасіння. Але Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не викуєте у власному серці найвищі чесноти.

Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота — страх. Лише глибокий, правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх — це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота — нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного — джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота — зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братів та Небесних прелатів.