Схожими є й інші оповіді цієї збірки — в цілому правдиві, вони то тут, то там інкрустовані іронічними іскрами вигадки. І обов’язково яка-небудь зблисне яскравіше, відкриє свою оманливу, насмішкувату природу, й після цього до кожної дати, до кожного імені й факту придивляєшся пильно й недовірливо, так, як намацуєш наступну сходинку на непевній дерев’яній драбині. І поки ти зайнятий принижуванням, розгляданням та намацуванням, маестро Борхес підсуває тобі наступний жарт — посеред фіктивних історій про відомих людей він вміло ховає правдиву історію про людей невідомих. Той, хто знайомий зі змістом «Автобіографічного есею», згадає, що скромно прилаштоване в самому кінці збірки оповідання «Чоловік із рожевого перехрестя» було написане Борхесом під впливом смерті дона Ніколаса Паредеса, «колишнього політичного боса та професійного картяра Північної околиці». Письменнику захотілося зберегти щось почуте від цієї людини, в її колоритній оповідній манері, — і ось перед нами трохи простомовна байка, що аж сочиться аргентинською екзотикою, відчайдушним життям та безглуздою смертю. Ось перед нами правда, так гарно замаскована серед вигадок, що й сама стає просто барвистою фантазією. Ще одне тонке кепкування маестро над своїм читачем.

Збірка ж «Історія вічності» демонструє нам трохи інший спосіб іронізувати та вводити в оману. Однойменний есей, який відкриває цей цикл, — цілком серйозний філософський нарис, справді вартісний для кожного, хто небайдужий до найнеосяжнішої з наук та наважується пускатися в ризиковані міркування про вічність і час. У ньому аналізуються й щедро цитуються Платон і Плотін, св. Августин із цілою плеядою інших християнських мислителів та Шопенгауер, якого так ніжно любив автор, а завершує нарис доволі сентиментальне й поетично-надривне бачення вічності самим Хорхе Луїсом Борхесом. Подальші есеї схожі на перший: читабельні та глибокі водночас, вони розглядають такі проблеми, як метафора, цикли та циклічний час, і хизуються цілим феєрверком гучних та відомих імен із розмаїтих країн та епох, в якому знайшлося місце для Аристотеля й Бодлера, Гомера й Стівенсона, Юма й Кантора, Расела й Ніцше (перелік цей можна продовжувати аж до цілковито неперетравлюваної каші в голові ошелешеного читача). Особливої уваги, на мій погляд, заслуговує нарис «Перекладачі “Тисячі й однієї ночі”», який дуже детально й цікаво висвітлює історію перекладу цього надвідомого арабського збірника, зі смаковитою вишуканістю та елегантною легкістю іронізуючи над багатьма неоковирностями в перенесенні східного колориту на західний ґрунт. І от, коли серед цієї буйної учти докладних цитат, солідних імен та дотепних і водночас цінних своїми філософськими аспектами роздумів нарис про казки «Тисячі й однієї ночі» зміняється рецензією на сучасну авторові книгу з містичним східним колоритом, читач, у якого назва «Наближення до Альмотасима» не викликає ніяких тривожних передчуттів, продовжує радо вчитуватися в імена, дати й цитати, не менш докладні та серйозні, аніж у попередніх есеях. І в того, кому заздалегідь не відоме походження цього псевдонарису, немає ніяких шансів запідозрити в ньому майстерну підробку. В світлі цього не просто тонким, а й дещо насмішкуватим натяком виглядає розташована після «Наближення до Альмотасима» (остання в збірці) стаття — «Мистецтво образи», нарис про сутність і форму сатири. Цей заключний есей автор починає словами: «Натхненне й ретельне вивчення багатьох літературних жанрів наштовхнуло мене на думку, що образа й насмішка заслуговують, либонь, на більшу увагу». І тут у читача, якому відомо, що він сам щойно став жертвою вишуканого літературного кпину, неодмінно виникає враження, що Борхес не просто приділив цим жанрам більшу увагу, але й оволодів ними вельми досконало.

Втім, треба із сумом констатувати: у читача, який не знає, що за наругу над ним учинили, ніякого такого враження не виникне. Він просто з насолодою прочитає дотепний нарис про сатиру й відкладе собі книжку, навіть не підозрюючи, що його пошито в дурні. В цьому-то й полягає виклик Борхеса любителям інтелектуального читання: навіть найбільш начитаний ерудит не почувається в безпеці з ним наодинці. Загадувач загадки в будь-якім разі перебуває у вигіднішому становищі, ніж її відгадувач, і не тільки тому, що знає відповідь, але й тому, що може конструювати складність загадки на власний розсуд, інколи геть не жаліючи того, кому доведеться розв’язувати цей хитрий вузол. Борхес мав безмежний матеріал для загадування, бо все життя мандрував від бібліотеки до бібліотеки. Від домашньої книгозбірні батька до філії міської бібліотеки (де Борхес працював з 1937 по 1946 рік і написав чимало своїх шедеврів, але стверджував, що провів у її стінах «дев’ять глибоко нещасливих років»), а потім, після повалення режиму Перона, — до почесної посади директора Національної бібліотеки Аргентини. Щоправда, остання дісталася письменнику вже після того, як він цілковито осліп; в одному зі своїх віршів Борхес відзначив розкішну іронію Господа, який водночас подарував йому вісімсот тисяч книг — і вічний морок.

Ось тут уже саме час обговорити природу ошуканства, яким наповнена постать великого Борхеса і про яке було нахабно заявлено на сторінках цього тексту вище. Борхес і справді видається мені найграндіознішим облудником в історії світової літератури. Але це не є облудність афериста — це радше шляхетна брехливість таємного агента. Хорхе Луїс Борхес виявився блискучим таємним агентом читацького світу, що проник за священні лаштунки письменства. Він не вмів нічого, крім як читати, але доля змусила його навчитися писати. Борхес не міг робити цього як письменник: Господь не наділив його письменницьким талантом — таким, яким його розуміли в доборхесову добу. Але він був неперевершеним читачем, він жив у бібліотеці, у прямому й переносному значенні цього слова, його світ був бібліотекою, і бібліотека була його всесвітом — саме таким він зобразив його у Гмому оповіданні «Вавилонська бібліотека», яке й досі гіпнотизує будь-якого книгомана в будь-якому куточку світу. Цей всесвіт зовсім не був осередком щастя й затишку: дев’ять років бібліотечної роботи, як пам’ятаєте, митець назвав «глибоко нещасними», а в дитинстві соромився своєї книжності. Але світ тексту однаково був єдиним, що піддавався його розумінню, і весь інший світ став для Борхеса просто текстом.

Отож він винайшов шлях перетворення читання в писання — і, сам того, певно, не бажаючи, відкрив кожному читачу шлях до творення літератури, зруйнував кордони між читацьким і письменницьким існуванням. Нагромаджуючи в текстах свої бібліофільські загадки, Борхес фактично запросив кожного свого читача до співавторства, адже кожен розуміє його есеї в тій мірі, в якій спромагається розв’язати авторські головоломки. Звідтоді минуло багато десятків років — і нині без співавторства читача й письменника літературний твір просто не уявляється.

Певна річ, нововідкритим шляхом подались юрмища книголюбів — підкорювати фортецю красного письменства, що безславно впала завдяки бездоганній агентурній роботі Хорхе Луїса Борхеса. Але подальші десятиріччя продемонстрували, що хоч механізм цитування, компіляції та містифікації загалом зрозумілий і легко відтворюваний, писання більшості послідовників Борхеса виглядають на тлі його оповідань приблизно так, як фартушки, зшиті дівчатами на уроках праці, — поруч із колекціями haute couture з Паризького тижня моди. Для того, щоби вдало компілювати і перекручувати, посилатися та недоговорювати, треба не просто прочитати величезну кількість книжок — треба все життя читати один-єдиний, нескінченний текст. Текст, розділами, абзацами, реченнями якого є і безсмертний роман далекого Сервантеса, й філософські труди Шопенгауера, й чужі, але жадані європейському серцю казки винахідливої Шахразади, й вірші відчайдуха Вітмена, й життя аргентинських ґаучо, й бесіди з вірними, освіченими, талановитими друзями, яких у житті Борхеса виявилося чимало. Тих, хто навчився цитувати й натякати, після цього геніального облудника з’явилося чимало, а от тих, хто справді бачить світ як текст і все життя читає його як товстелезну книгу, — і досі одиниці.