пише. Якраз у тому віці, коли людина ще не знає, на що вона здатна, і ладна присвятити себе тому, що пропонує їй доля: містиці перської мови або невідомо му походженню угорської, перипетіям війни чи алгебри, пуританізму чи оргії. В університеті йому порадили вивчати індіанські мови. Таємні обряди зберегли ся в деяких племен на Заході; його професор, людина літня, запропонував йому пожити в резервації, поспостерігати обряди й розгадати таємниці, що їх чаклуни звіряють неофітам. Коли ж повернеться, він відредагує дисертацію, а факультетське начальство віддасть її до друку. Мардок охоче погодився. Один із його предків загинув у прикордонній війні, тож тепер давня родинна драма стала ніби сполучною ланкою. Авжеж, він передбачав труднощі, які його чекали;

мусив добитися, аби червоношкірі вважали його своїм. І він зважився на тривалу авантюру. Понад два роки жив у чистому полі, серед мурів з невипаленої цегли та просто неба. Прокидався вдосвіта, засинав, коли сутеніло, навіть сни вже снилися мовою, яка не була йому рідною. Ходив у дивному одязі, забув друзів і місто, піднебіння його звикло до прянощів, а думки набули спрямування, які його логіка відкидала. Перші місяці потай робив нотатки, які згодом порвав: чи то щоб не викликати підозру, чи то вже не потребував їх. Після певних вправ, що мали вдосконалити його морально та фізично, священик звелів й-ому згадувати ті свої сни й удосвіта звіряти їх. Він пересвідчився, що ночами, коли місяць уповні, йому сняться бізони. Сни повторювалися, він переповідав їх своєму наставнику, і той нарешті відкрив йому таємне вчення. А одного ранку, не попрощавшись ні з ким, Мардок зник.

У місті його охопила туга за тими первісними вечорами в полі, де колись тужив за містом. Прийшов до професора і сказав, що знає таємницю, але вирішив не розголошувати її.

— Ви зв'язали себе словом?

— Ні, не тому, — заперечив Мардок. — У тих краях я пізнав таке, чого не можу розкрити.

— Годі висловити те по-англійському? — припустив співрозмовник.

— Не в тім річ. Тепер, володіючи таємницею, я б знайшов сто різноманітних і несподіваних способів, аби викласти її. Не знаю, як це вам пояснити, але таємниця надто цінна, а наука, наша наука, видається мені тепер чистісінькою нісенітницею.

Він помовчав, а тоді додав:

— Та й таємниця не варта тих доріг, які привели мене до неї. їх треба сходити ногами.

Професор холодно виголосив:

— Я повідомлю про ваше рішення вчену раду. Ви збираєтеся жити серед індіанців?

Мардок відповів:

— Ні. Я, певно, не повернуся туди. Те, чого я навчився в них, знадобиться будь-де і за будь-яких обставин.

Такою була та розмова.

Фред одружився, тоді розлучився і зараз працює бібліотекарем в Йєльсько му університеті.

Легенда

Авель та Каїн зустрілися після смерті Авеля. Вони йшли пустелею і здалеку впізнали один одного, бо обидва були високі. Брати посідали на землю, розпали ли багаття й поїли. Помовчали, як зморені люди на схилі дня. На небі з'явилася зірка, яка тоді ще не мала назви. При світлі полум'я Каін помітив на чолі Авеля рубець від каменя і впустив шматок хліба, який збирався піднести до рота. Почав благати брата, аби той простив його злочин.

Авель відповів:

— Ти мене вбив чи я тебе? Я вже й забув, і ми сидимо тут поряд. Як колись.

— Тепер я бачу, що ти й справді простив мене, — мовив Каїн, — бо забути — і значить простити. Я теж спробую забути. Авель тихо проказав:

— Авжеж. Доки тривають докори сумління, доти триває і провина.

Молитва

Мої вуста вимовляли й вимовлятимуть тисячі разів і обома мовами, мені рідними, отченаш, та я лише почасти розумію його. Цього ранку, першого липня 1969 цоку, я хочу створити молитву свою, а не успадковану. Знаю, що йдеться пре вчинок, який вимагає надлюдської щирості. Передусім, зрозуміло, я не смію чогось благати. Благати, аби ніч не огортала мої очі, було б божевіллям; я знаю тисячі Зрячих людей, яких, проте, годі вважати щасливими, справедливими чи мудрими. Плин часу—плетиво наслідків та причин, тож благати про якусь ласку, нехай і незначну — все одно що благати розбити якусь ланку в цьому залізному ланцюгу, благати, щоб вона вже була розбита. Ніхто не заслуговує такого чуда. Я не можу благати прощення за свої помилки; прощає хтось, а врятувати себе можу тільки я сам. Прощення очищає скривдженого, а не кривдника, якого воно майже не стосується. Свобода моєї волі, можливо, уявна, однак я здатний давати або вважати, що даю. Можу додати мужності, якої мені бракує; можу сповнити надією, якої сам не відчуваю; можу надихнути вивчити те, що сам знаю частково або непевно. Я хочу, аби мене більше згадували не як поета, а як друга; аби хтось повторив ритм Данбара або Фроста, або людини, яка побачила опівночі дерево, що сходило кров'ю, й Хрест, і згадав, що вперше почув про це з моїх вуст. Все інше мене не обходить; сподіваюсь, забуття не забариться. Нам невідомі задуми всесвіту, але ми знаємо, що мислити розумно і чинити справедливо значить сприяти цим задумам, недоступним нам.

Я хочу померти й звільнитися від усього; хочу померти разом з моїм товаришем, цим тілом.

His End And His Beginning[1]

Після агонії, вже самотній, зовсім самотній, розтерзаний і забутий, він поринув у сон. Прокинувшись серед знайомих речей у знайомому місці, вирішив, що не слід надто перейматися минулою ніччю; натхнений цим рішенням, неквапливо одягнувся. У конторі так-сяк взявся до своїх обов'язків, доланий неприємним відчуттям, ніби робить те, що вже колись робив, — таке враження викликає перевтома. Йому здалося, буцімто колеги уникають дивитися на нього;

либонь, уже знають, що він помер. Вночі почалися кошмари; страх перед ними витіснив усі спогади. Страх зрештою взяв гору, стаючи між ним і сторінкою, яку повинен був списати, або книгою, яку силкувався читати. Літери роїлися, напо взали одна на одну; обличчя, знайомі обличчя стиралися; предмети й люди відступалися від нього. Його мозок з нестямною впертістю чіплявся за ці мінливі образи.

Дивно, але він ніколи не усвідомлював істини, здогад сяйнув йому зненацька. Збагнув, що годі пригадати форми, звуки й барви снів; форм, барв та звуків не існувало, і то були не сни. То була його дійсність, потойбіч безгоміння, бачення і пам'яті. Це засмутило його дужче, ніж те, що від хвилини смерті він опирався вирові безглуздих образів. Голоси, які долинали до нього, були відлунням, обличчя — масками; пальці рук — лише тінню, певно ж, невиразною та безтілесною, однак знайомою й близькою.

У нього виникло відчуття, що слід позбутися всього цього: віднині він належав новому світові, вільному від минулого, теперішнього й майбутнього. Цей світ поступово оточив його. Багато разів він знемагав у агонії, переходив межу розпачу й самоти. Ті мандри були нестерпні, бо відтворювали його колишні відчуття, спогади й надії. Жах проник в його новизну та пишноту. Він заслужив благодать і після смерті весь час перебував на небесах.

Сон Педро Енрікеса Уреньї

Сон, що наснився Педро Енрікесу Уреньї одного раннього ранку 1946 року. як не дивно, складали не образи, а спроквола сказані слова. Голос, який вимовив їх, належав не йому, однак був схожий на його власний. Тон, хоча тема й дозволяла патетику, лишався незворушним і буденним. Сон був коротким. І він знав, що Спить у своїй кімнаті, а дружина спить поряд. У пітьмі до нього долинув голос:

«Кілька днів тому на розі вулиці Кордова ти обговорював з Борхесом рядки невідомого севільського поета «О смерте, тихо прийди, як ти приходиш у саеті». Ви припускали, що те свідоме відлуння якогось латинського тексту, оскільки такі запозичення відповідали тогочасним звичаям вкрай відмінним від нашої — більш комерційної, ніж художньої концепції плагіату. Ви тільки не припускали, не могли припустити, що ваша розмова пророча. Через кілька годин ти поспіша тимеш на останній перон, що на площі Конституції, аби не спізнитися на лекцію В' університеті Ла-Плати. Ти сядеш у поїзд, покладеш на полицю портфьль, вмостишся на звичному місці біля вікна. Хтось мені не відомий, але чиє обличчя я бачу, озветься до тебе. Ти не відповіси, бо будеш мертвий. Перед тим попроща єшся, як завжди, з дружиною та доньками. І ти не пам'ятатимеш сну, бо забуття необхідне, щоб усе сталося саме так».