В дорозі зірка не раз прокляла день свого падіння з неба в цей мокрий і непривітний світ. Зверху він здавався таким спокійним і затишним. Але це було колись. Тепер вона всією душею ненавиділа землю і всі її створіння, крім єдинорога. Хоча й від єдинорога хотілося трохи відпочити, адже сидіти було незручно, а після довгої подорожі боліли м’язи.

Після цілого дня дощу вогники корчми здалися дівчині найпрекраснішим видовищем за час перебування на землі.

— Стережися, стережися, — вистукували краплі на каменях. Єдиноріг зупинився за півсотні ярдів од корчми і нізащо не погоджувався підійти ближче. З гостинно відчинених дверей корчми у сірий сутінок лилася смуга теплого золотого світла.

— Вітаю, мила, — почувся з дверей привітний голос.

Зірка погладила єдинорога по мокрій шиї і тихо сказала йому щось на вухо, але звір не зрушив з місця. Наче вкопаний, він білою примарою стояв у смузі світла.

— То ти заходиш, красуне? Чи мокнутимеш під дощем? — повторив ласкавий жіночий голос, у якому звучали співчуття й турбота; він заспокоював зірку, мовби зігріваючи її зсередини. — Якщо ти зголодніла, ми тебе нагодуємо; у печі горить вогонь, ми радо нагріємо цілі ночви води, щоб твої кісточки як слід зігрілися.

— Мені… Мені треба буде допомога, щоб спішитися, — сказала зірка. — Бо моя нога…

— Ах, бідолашка, — сказала жінка. — Зараз покличу Біллі, свого чоловіка, і він віднесе тебе на руках. А для твого скакуна у стайні знайдеться свіжа вода і сіно.

Єдиноріг дико витріщився на жінку, що наближалася.

— Не хвилюйся, дорогенький, я не підходитиму близько. Справді, я вже давно не діва, щоб торкатися єдинорога, та й взагалі давно їх не бачила у цьому краї…

Єдиноріг обережно пішов за жінкою до стайні, намагаючись триматися від неї на відстані. Опинившись усередині, він зайшов у останнє стійло і влігся на суху солому, а зірка, мокра й змучена, нарешті змогла з нього злізти.

З’явився Біллі — білобородий грубуватий дядько. Він нічого не сказав, але слухняно відніс зірку до корчми і посадовив на триногий табурет перед вогнем.

— Бідолашка, — заметушилася його дружина. — Уся змокла, мов русалка, он вже ціла калюжа натекла. А плаття, в якому воно стані… ти, мабуть, до кістки змокла…

Попросивши чоловіка вийти, вона допомогла зірці роздягнутися і повішала її мокре плаття на гачок біля каміна. Вода капала з нього на розпечену цеглу і шкварчала.

Біля вогню стояли великі бляшані ночви. Дружина корчмаря поставила навколо них паперову ширму.

— У якій воді любиш купатися? — дбайливо запитала вона. — У теплій, гарячій, чи в справжньому окропі?

— Не знаю, — відповіла зірка, — я ще ніколи не купалася.

Вона була зовсім гола — залишився тільки ланцюг з топазом, що висів у неї на поясі. В зірки аж голова йшла обертом від такого несподіваного повороту подій.

— Ніколи не купалася? — дружина корчмаря, здавалося, була вражена. — Біднесеньке каченятко! Добре, тоді воду робимо не дуже гарячою. Покличеш мене, якщо треба буде долити окропу — а я поки поратимусь біля печі; коли закінчиш, подам тобі трохи глінтвейну і солодкої смаженої ріпи.

Перш ніж зірка встигла пояснити, що не хоче ні їсти, ні пити, жінка вже зникла, залишивши гостю у бляшаних ночвах. Зламана нога дівчини залишалася в шині — вона стирчала з води, спираючись на табурет. Спочатку вода здалася зірці надто гарячою, та невдовзі вона призвичаїлася і розслабилася. Це вперше вона почувалася щасливою, відколи впала з неба.

— Ну ось, мила, — промовила дружина корчмаря, повернувшись з кухні. — Як почуваєшся?

— Дякую, набагато краще, — відказала дівчина.

— А твоє серденько? Як воно почувається?

— Серденько?

Питання було дивне, але жінка, здавалося, дуже щиро про неї турбувалася.

— Тепер воно щасливіше. Можна сказати, на серці полегшало.

— Добре. Дуже добре. Тепер зробімо так, щоб воно аж засяяло, аж спалахнуло у тобі!

— Упевнена, що завдяки вашій турботі моє серце палатиме й світитиметься щастям, — відповіла зірка.

Дружина корчмаря схилилася і ніжно полоскотала її біля підборіддя.

— Гарно, дуже гарно сказано, качечко!

Жінка улесливо всміхнулася, провела рукою по своїй зачісці з легкою сивиною, і повішала на раму ширми м’який купальний халат.

— Це вдягнеш, коли закінчиш купання — але я тебе не кваплю, ти не подумай! Цей халатик теплий і приємний, а твоє платтячко ще не зовсім висохло. Коли захочеш встати з ночов, гукни мене, і я подам тобі руку.

Вона схилилася і одним холодним пальцем торкнулася середини грудної клітки дівчини, рівно між її грудьми.

— Хороше, сильне серденько, — усміхнулася жінка.

Зірці було тепло й приємно. Їй подумалося, що навіть у цьому похмурому світі таки трапляються добрі люди. Зовні періщив дощ, в ущелині завивав вітер, але тут, в корчмі «Під знаком колісниці» панували тепло і затишок.

Через деякий час дружина корчмаря і її тупенька дочка допомогли зірці піднятися з ночов. Вогонь каміна відбивався у гранях топаза на срібному ланцюжку, що блищав на талії зірки. Потім топаз, як і тіло дівчини, покрили м’які поли халата.

— А зараз, моя солоденька, — сказала дружина корчмаря, — ходи сюди і влаштовуйся зручніше.

Вона підвела зірку до довгого дерев’яного столу, з іншого боку якого лежали два ножі, широкий і вузький, з кістяними ручками і лезами з чорного скла. Накульгуючи, зірка підійшла до столу і сіла на лаву.

У вікна вдарив сильний порив вітру. Полум’я в каміні спалахнуло зеленим, блакитним і білим. Зовні почувся потужний басовитий голос, що намагався перекричати стихії:

— Обслуго! Їсти! Вина! Вогню! Де конюх?

Ні шинкар, ні його дочка не поворухнулися — вони дивилися на жінку в червоному платті, мовби чекаючи на вказівки. Та стисла губи, і трохи подумавши, промовила:

— Це може почекати. Зовсім трохи. Ти ж нікуди не збираєшся від’їжджати, дорогенька? З такою ногою, та ще й у такий дощ?

— Навіть описати не можу, як я рада вашій гостинності, — щиро і просто відповіла зірка.

— Ще б пак, — ласкаво погодилася жінка в червоному, погладжуючи нервовими пальцями чорні ножі, мовби з нетерпінням на щось чекаючи. — В нас ще буде досить часу, коли ці настири поїдуть, правильно?

За весь час подорожі Чарівною Країною Трістран не бачив нічого приємнішого за світло у вікнах цієї корчми. Поки Праймус кликав слуг, Трістран розпріг виснажених коней і по черзі відвів їх до стайні за корчмою. У крайньому стійлі спав великий білий кінь, але хлопець не мав часу як слід його роздивитися.

Він знав, що зірка зовсім близько — відчував це тим самим загадковим чуттям, яке безпомилково підказувало напрямки і відстані до небачених місць і об’єктів. Це знання заспокоювало і водночас змушувало хвилюватися. Хлопець розумів, що коні втомилися і зголодніли сильніше за нього. А значить, його вечеря і ймовірна зустріч із зіркою могли почекати.

— Я спершу кіньми займуся, — сказав він Праймусові. — Бо ще застудяться.

Високий джентльмен поклав руку Трістранові на плече.

— Чудовий хлопець. Скажу слузі, щоб приніс тобі теплого елю.

Трістран чистив коней, а сам думав про зірку. Що він їй скаже? І що скаже вона? Коли черга дійшла до останнього коня, у стайні з’явилася дівчинка з порожнім поглядом — вона принесла кухоль гарячого вина.

— Постав сюди, — попросив хлопець. — Із задоволенням вип’ю, щойно звільняться руки.

Дівчинка поставила кухоль на скриню і пішла, так і не сказавши ані слова. Саме тоді білий кінь у дальньому стійлі підвівся на ноги і почав бити копитом у дверцята.

— Спокійно! Тихше там, — гукнув Трістран. — Зараз, друже, я подивлюся, може в нас і для тебе знайдеться трохи вівса й висівок.

Хлопець побачив, що у переднє копито чорного жеребця забився великий камінь. Обережно витягаючи його, він уявляв, як поговорить з зіркою. «Шановна панно, покірно прошу вас прийняти мої щирі вибачення», — скаже він. А вона відповість: «Від щирого серця прощаю вас, пане! А тепер ходімо до вашого селища, де ви подаруєте мене своїй коханій на знак відданості…»