Аби бодай ненадовго відволіктися від думок, які її переслідували, Лінка вирішила зробити фотографії на конкурс. Почувалася ніяково. У неї було стільки часу, а вона за все береться в останню мить… До кінця червня залишалося не так багато. Лінка не сподівалася, що це має якийсь сенс, але вирішила все-таки спробувати. Принаймні протягом тижня вона не муситиме думати про дитячий будинок і пана Печерицю. Якщо не спробує, Адріан на неї сердитиметься. Він увесь час доводив, що це для неї шанс, і їй неодмінно треба узяти участь у конкурсі, а вона лише притакувала. Якщо Лінка цього не зробить, Адріан подумає, що вона справжня ідіотка. Щоправда, не варто перейматися тим, що собі подумає Адріан, це ж лише друг, але… Здається, їй усе-таки залежало на тому, щоб він не думав про неї погано. Хоча й не розуміла, чому.

Суботній ранок — чудова пора пофоткати. Напередодні Лінка вирішила встати раніше, щоб застати ще нерізке освітлення. Ранок і пообіддя вона любила найдужче. Високе сонце псувало фотографії, робило картину пласкою. Доведеться поквапитися. Вона сфотографує свої улюблені місця. Це було нескладно й відповідало запланованій раніше темі. Отож, по-перше, мости. Лінка їх обожнювала. Міст Понятовського, який аж гудів від машин, та особливо Свентокшиський, з білими арками, які утворювали ажурну павутину. По-друге, будинок бібліотеки Варшавського університету з ботанічним садом на даху. Саський сад з таємничими статуями, які загадково біліли в сутінках..: Поклала свій улюблений фотоапарат, до рюкзака вкинула пляшку мінералки й пакунок пряників, і вийшла.

Зробивши за кілька годин сотні фотографій, вона вже розуміла, що тут щось не так. Може, фотки були й непогані. Лінка багато навчилася під час пленеру, і композиційно знімки були бездоганні. З освітленням теж було все гаразд. І все-таки чогось бракувало. Вона навіть не дійшла до всіх місць, куди хотіла потрапити. Утім, після невдалих фоток, зроблених у Саському саду, можна було спокійно повертатися додому. Бо це не були фотографії, що могли перемогти на будь-якому конкурсі, якщо вони навіть самій Лінці не подобалися.

Вона собі місця не знаходила. Навіть апетит пропав. Лише перекусила нашвидку. Адам поїхав на якусь конференцію, мама пішла з Каєм до парку. На щастя, останнім часом вона більше ним займалася. Після кількаденної майже безперервної сплячки до мами у вихідні раптом повернулася енергія, і вона вирішила більше приділити часу малому. Лінка трохи потинялася порожніми кімнатами, почистила зуби, намастила руки рум’янковим кремом, тоді знову помила їх і знову намастила кремом. Відчувала нервозність, яка так і кипіла всередині неї, ніби чайник, що підстрибував на кухонній плиті. Закинула фотоапарат на плече, рюкзак на спину й зачинила за собою двері. Ноги самі звернули в бік Адріанового будинку.

Вона й не подумала про те, щоб його попередити, зателефонувати або надіслати есемеску. Просто подзвонила у двері й потрапила на сімейний обід. За столом сиділи не лише Адріанові батьки, а ще й якісь елегантні тітоньки.

— Перепрошую… — Лінка знітилася, побачивши крізь прочинені двері, як літня пані накручує на ложку спагеті. — Я до Адріана… Прийду пізніше.

— Зачекай, — Адріан підхопився й повів її до передпокою.

— Я невчасно прийшла… якось не подумала, що треба подзвонити.

— За годинку я звільнюся. Може, зустрінемося?

— Добре. Я прогуляюся. Мені треба зосередитися. Подзвони, коли вийдеш з дому, то я скажу, де мене шукати.

Лінка була втомлена. Її весь час не полишало відчуття необхідності прийняти якесь рішення, щось зробити з отриманою інформацією. Крім того, дівчина страшенно хвилювалася. Невдовзі оголосять результати іспитів. Лінка боялася, що її не приймуть до жодного ліцею. Вона більше не сподівалася зробити гарні фотографії на конкурс. Щось у ній наче зламалося. Вона знову опинилася в Саському саду, хоча поступово почала ненавидіти це місце. Хотілося впасти на лавку й розплакатися. Білі статуї більше не здавалися такими гарними, тепер вони наче глузували з Лінки, коли та не бачила. Дівчина проминула фонтан, потім Могилу Невідомого Солдата й рушила в бік вулиці Новий Світ. Прогулянки на неї завжди впливали гарно, швидка сягниста хода заспокоювала. Лінка звернула в стару частину міста, та за мить передумала. Цього місця вона ніколи не любила, центр її дратував, нагадуючи кічовий макет. Спустилася вниз, до Вісли й сіла біля Сиренки. І тоді подзвонив Адріан. За мить він уже під’їхав машиною.

— Що з тобою? — спитав хлопець, стурбовано дивлячись на Лінку.

— Не знаю, — зізналася вона. — Знаєш, а цей міст — моє улюблене місце у Варшаві.

— Я теж його люблю.

— Та отож. Я від самого ранку фотографувала. Була в кількох місцях, але тут — ні, хоча воно перше в списку.

— Не розумію. Чому?

— Я була в Саському саду, у бібліотеці Варшавського університету й на мосту Понятовського, але прийти сюди не наважилася. Не змогла, бо я більше не вмію фотографувати. Я не переможу на цьому конкурсі. Навіть знімків не подам, бо це безглуздо.

— Почекай. Не хвилюйся так. Давай прогуляємося.

Уранці було спекотно, проте зараз здійнявся вітер. Вони ледве чули одне одного. Лінчині кучері тріпотіли, свавільно падали на обличчя, а коли дівчина намагалася їх відгорнути, уперто поверталися на своє місце. Адріан ішов, утупившись не в міст чи річку, а у власні черевики. І мовчав, доки Лінка ділилася з ним своїми невдачами, пов’язаними з фотографіями. За білою павутиною мосту збиралися чорні хмари, які віщували дощ.

— Одна з тіток, яких ти бачила, мешкає в Лондоні. Вона пропонує мені оселитися в неї. Батьки вважають, що це чудова ідея. Тітка влаштує мене до ліцею, я вивчу мову набагато краще, ніж тут. Я міг би там вступити до університету.

— Почекай. Але ж це випускний клас, іспити і все таке…

— Знаю. Але я можу собі організувати міжнародний атестат. Ця тітка в молодості малювала, і тепер у неї виникла ідея-фікс, що вона ходитиме зі мною по галереях, і таке інше. Я ще не вирішив остаточно, але…

— Ага. Ну, тоді їдь. Я б теж хотіла поїхати до Лондона, якби в мене була така нагода.

Запала мовчанка. Небо хмарилося дедалі дужче.

— Не фотографуєш?

Лінка відчула в його запитанні якийсь незнайомий досі тон. Гіркий, і водночас глузливий. Вражено глянула на хлопця.

— Я ж тобі сказала, що мені не вдаються фотографії. Дивися.

І розстебнула футляр. Адріан мовчки роздивлявся кадри. Десь удалині загриміло.

— Зараз буде злива. Ходімо? — ця розмова почала їй набридати.

— Знаєш, що? Я скажу тобі, чому ці фотографії такі невдалі.

Лінка здивовано глянула на нього. У його очах спалахували лиховісні вогники, і він більше не дивився на неї так ніжно, як завжди.

— Вони безнадійні, бо ти взагалі позбавлена емоцій. Скажи, ти відчуваєш бодай щось до кого-небудь? Чуєш? У тебе була подруга, але ти швидко її забула. Бо з’явилася інша. І колишня перестала для тебе існувати. Ти конче хочеш з’ясувати справу своєї сестри, але хіба ти подумала, як почуватиметься твоя мати? Що ти взагалі думаєш про власну маму? Я цього не розумію, довкола тебе таке відбувається, а тобі до всього байдуже. Як з гуски вода. Воно й не дивно, що на цих фотографіях немає жодної людини, самі якісь кляті кам’яні статуї! Мене це не дивує, бо ти до всіх ставишся однаково, усі, наче кам’яні боввани в парку. Господи, і що в тобі мені так подобалося? Я так тебе кохав! Збирався через тебе не їхати до Англії! Мені здавалося, що ми близькі одне одному, навіть, якщо були просто друзями! Але для тебе те, чи поїду я, чи ні, не має жодного значення, тобі просто начхати!

Ніколи досі Лінка не бачила Адріана таким схвильованим. Дівчина стояла, мов заціпеніла, дозволяючи словам шмагати себе, мов батогом. Раптом небо розпанахала блискавка, і за мить на міст ринув дощ.

— Ходімо, — сухо наказав він. — Пішли, відвезу тебе, бо змокнеш!