— Чому ти мене раніше не розбудила?

— Ти нічого не казала, що тебе треба будити. І взагалі радій, що я вдома. Я повернулася, бо забула ноутбук. А ти куди так поспішаєш?

— Мамо, у мене іспит, невже ти забула?

— Який іспит? Перескладаєш щось?

«Так, зберігай спокій, — подумки проказала Лінка. — Тільки не нервувати. Може, моя мама і чудовисько, але зараз треба зосередитися на іспиті й лише на ньому!»

— Випускний, мамо! На атестат зрілості! Якщо погано складу, мене не приймуть до жодного ліцею.

— А до якого ліцею ти складаєш?

Лінка знизала плечима. Цікаво, невже батьки її однокласниць теж не знають, що сьогодні робитимуть їхні діти? Неймовірно! Але вирішила не нервувати. Це було нелегко, але Лінка стримувалася щосили. Мама стояла якась безпорадна, дивилася на доньку й кліпала очима.

— Мамо, я піду вмиюся. Будь ласка, виклич мені таксі за десять хвилин. І попрасуй білу блузку.

— Але…

— Мамо, прошу тебе, ти повинна мені допомогти. Інакше я не встигну.

IV

До класу Лінка влетіла незачесана і в криво застебнутій блузці. Але вона встигла, і це було найважливіше. Перелякані гімназисти сиділи по одному за партами, утупившись у спини сусідів. Лінка була страшенно невиспана, але ряди білих блузок примусили її зосередитися й вона помітно підбадьорилася. Сіла на місце, яке показав їй Ударник, що нині стежив за порядком під час іспиту. Прізвиськом учитель завдячував звичці стукати під час своїх уроків суспільствознавства ребром долоні в такт власним словам. Варто йому було захопитися темою, як він починав говорити чимраз голосніше й швидше, а розповідь супроводжували удари по столі. Проте зараз він мовчав, тримаючи в руках пачку екзаменаційних тестів.

Лінка боялася не гуманітарної частини іспиту, а природничо-математичної, яка мала бути завтра. Але й завдання з мови й літератури прочитала з певним острахом, проте вже за кілька хвилин розуміла, що вони схожі на всі ті, що вона їх розв’язувала раніше. Тож дівчина заходилася коло роботи. Трохи згодом, заспокоївшись, що напише добре, підвела голову й роззирнулася довкола. Більшість однокласників зосередилася над своїми аркушами. Дехто втупився в стелю, наче звідти на них мало зійти осіяння у вигляді спалаху розуміння або (ще краще) — готового розв’язку. Інші нервово зиркали навсібіч. Лінка помітила, що за нею відбувається щось на зразок пантоміми. Наталія вигнулася вбік усім тілом, її долоні виконували якийсь химерний танок, підсилюваний рухом губ. За мить Лінка збагнула, хто був адресатом цього безсловесного, але дуже виразного спектаклю. Трохи віддалік сидів Міхал, який буквально не зводив очей з рук і вуст Наталії, завзято нотуючи щось на аркуші. «Цікаво, — подумала Лінка. — Здається, він чудово розуміє, що хоче сказати Наталія». Сама вона ніяк не могла зрозуміти, у чому справа. Хоча… Лінка вже здогадалася, що пальці показують цифри й числа, а вуста безгучно вимовляють слова. Неймовірно. Наталія диктувала Міхалові весь іспит! Вона вочевидь сподівалася його завоювати. Лінка знову роззирнулася залою. Ударник, який досі, здавалося, дрімав, грюкнув стільцем. Зараз устане. Ані Наталія, ані Міхал не помітили цього, захоплені своєю німою розмовою. Лінка розуміла, що за мить станеться катастрофа. І лише вона може цьому запобігти. Дівчина перехилила стілець, і той упав з голосним гуркотом, а сама вона гепнула на підлогу. Ударник негайно підбіг до неї, спочатку розгнівано, передчуваючи якийсь підступ, а тоді вже співчутливо допоміг Лінці підвестися. Та аж засичала від болю.

— Пробачте, пане вчителю. Я хотіла… Мені треба до туалету, — промимрила вона. Усі, звісно, реготали, але Наталія була врятована! Залишалося сподіватися, що наступного разу вона буде обережніша. «Бо вдруге впасти зі стільця не вдасться», — думала Лінка, потираючи в туалеті забитий задок.

V

Наталія подзвонила ввечері.

— Це правда, що ти нині навмисне впала зі стільця, щоб відвернути увагу Ударника? Щоб урятувати мене? — випалила вона, навіть не привітавшись.

— Звідки ти знаєш? Я нікому такого не казала.

— Усі говорять, що на те скидалося.

— Вас би вигнали з іспиту. Ви ж узагалі не зважали на те, що відбувається довкола.

— Дякую тобі.

— Не дякуй. Я б це задля будь-кого зробила.

— Авжеж. Звісно, — Наталіїн голос ураз зробився терпким, мов щойно розрізана цитрина. — Гаразд. Так чи сяк, дякую.

І поклала слухавку. «Ну що я знову зробила не так? Знову все зіпсувала. Ну чому я не можу зізнатися, що це для мене важливо?» Як завжди, коли їй хотілося спокійно щось обміркувати, Лінка гукнула Фікуса й пішла з ним погуляти.

Був теплий вечір. Невідомо коли з’явилися перші пуп’янки й крихітні листочки. Кущі форзицій були всіяні жовтими квітами. Фікус зацікавлено нюшкував довкола, водячи носом біля самої землі. Раптом удалині побачив коричневого пуделя й рвонув так несподівано, що Лінка замалим не перечепилася. Геть забула, що поводок можна відстебнути. Хазяйкою пуделя виявилася старенька пані, чиє волосся дуже нагадувало шерсть її улюбленця, але зовсім посивілу. Лінка зітхнула. Вона хотіла вийти прогулятися, щоб побути на самоті, але добре розуміла, чим усе закінчиться. Нудними розмовами із сусідкою. Собаки гасали по траві, яка щойно встигла пробитися, щасливі, задоволені. «Може, собакам живеться краще, — подумала Лінка. — Жодних тобі докорів сумління, постійних думок про щось, навіть дружба в них виглядає значно простіше, якщо бавимося разом, значить, ми друзі».

Раптом коричнева пуделиця, яка робила викрутаси, натрапила на якийсь предмет, що перекинувся й опинився в неї під лапами. Лампадка. Лінка підняла її й недовірливо втупилася. Звідки тут лампадка? Мабуть, хтось кинув з балкону, люди тепер жбурляють різні речі задля розваги. Власне, це небезпечно так стояти під вікнами. Можна отримати гнилим яблуком по довбешці. Або тарілкою… Або й лампадкою. Лінка вже збиралася кинути її в кущі, коли помітила, що біля будинку стоїть ще одна. І букет троянд, перев’язаний стрічкою.

— Шкода дівчини, — старенька за її спиною зітхнула.

— Дівчини? — Лінка обернулася до жінки. Блакитні вибляклі очі жваво позирали з-під почервонілих повік.

— То ти нічого не знаєш, дитино? — спитала старенька.

Лінка заперечно похитала головою.

— Кинулася з останнюю поверху. Коханий зрадив. А така розумна дівчина, студентка. Невже воно того варте?

Лінку це шокувало. Одна справа — почути, що хтось десь так учинив, не можуть жити без коханого чи коханої, чи прочитати «Ромео і Джульетту», але геть інше, коли зіштовхуєшся з таким особисто. «Цікаво, чи знала я її, — подумала Лінка. — Мабуть, я її бачила. Напевне, вона була дуже мужньою». Від самої думки про те, щоб вистрибнути з вікна останнього поверху, Лінці зробилося недобре. Вона не боялася висоти, але на різних вежах чи на морському маяку почувалася незатишно. Отак стрибнути? Якого ж розпачу, якого відчаю треба зазнати, щоб подолати страх? А вона сама змогла би покохати когось так сильно, що без нього життя втратило б сенс? Мабуть, ні. Що ж, може, вона надто розсудлива й неромантична. Може, воно й на краще… Лінка задумалася. А тоді почула слова хазяйки пуделя.

— Я її знала. Така розважлива дівчина. У неї були такі люблячі батьки, купа планів на майбутнє. Усе! І якийсь дурний хлопець так її зворохобив.

— Краще, мабуть, ніколи не закохуватися, — мовила Лінка.

— Ну, для неї, певне, було би краще, а тим більше для її нещасних батьків, — знову зітхнула старенька. — Так воно буває з коханням, по-різному. Я знаю, що кажу, бо й сама кілька разів закохувалася.

Лінка із цікавістю глянула на свою співрозмовницю. Оця бабуся закохувалася, та ще й не раз?

— Першого хлопця я страшенно кохала. Він загинув під час війни. Думала тоді, що нікого більше не покохаю, мені й на думку не спадало, що таке можливо… Потім був мій перший чоловік, спочатку більше друг, він про мене турбувався, допомагав. Я вийшла за нього заміж, хоча й не любила. Думала, що більше ніколи не зазнаю кохання, та він мене дуже кохав, і цього мало бути достатньо. Але почуття прийшло згодом. Ми були щасливі разом сорок років, у нас народилися діти й онуки. Він помер від раку.