— Привіт, — сказав він. — Дзвоню привітати тебе з Новим роком. Сподіваюся, я тебе не розбудив.

— Ні.

— Що трапилося? У тебе якийсь дивний голос.

— Нічого.

— Як це нічого, я ж чую.

Дівчина невідь-чому раптом розлютилася. Адріан, певне, розважається десь у класній компанії, і раптом собі згадав про Лінчине існування!

— Нічого. У мене немає часу розмовляти з тобою. Я опинилася у якійсь дірі, невідомо де, не знаю, як повернутися додому. І взагалі, мушу закінчувати.

І роз’єдналася, але телефон майже відразу знову задзеленчав.

— Скажи, де ти, я по тебе приїду.

На мить Лінці закортіло сказати, щоб він не пхався не у свої справи, але здоровий глузд таки переміг, і вона назвала йому вулицю.

— Я зараз буду.

Адріан справді приїхав миттєво.

— Здається, ти побив рекорд швидкості, — недовірливо похитала вона головою. — Зізнайся, я тебе зірвала з якогось святкування Нового року?

— Я святкував, якщо це можна так назвати, у себе вдома. Сідай, бо замерзнеш.

Лише в машині вона помітила, що в Адріана почервонілі очі й він дуже мовчазний. Лінка зніяковіла.

— У тебе щось сталося, — мовила вона радше ствердно, ніж запитала.

— Моя мама в лікарні. Інфаркт.

— О Боже! Коли це сталося?

— Позавчора. Вона житиме. Принаймні батько так каже. Але я дуже переживаю. Сидів біля неї вчора весь вечір, але потім мене попрохали піти. Добре, що це татове чергування і коли щось, то він зможе простежити й побути з нею.

— Гарний у тебе Новий рік, нічого не скажеш.

— Так. Але схоже, у тебе він теж не надто вдалий?

Лінка мовчки кивнула. Адріан зупинив машину біля її будинку.

— От ми й приїхали.

— Так, справді.

Чомусь дуже не хотілося виходити. Лінка й досі була розлючена, прикро вражена цією вечіркою, а тут ще й цей інфаркт Адріанової мами… Хотілося комусь виговоритися.

— Слухай, на цій вечірці… Але не знаю, чи захочеш ти слухати…

— Звичайно, тільки… Знаєш, що? Ти тільки нічого собі не думай, але я хотів би запросити тебе на каву. З кардамоном. От лише до кави в мене нічого немає, кажу відразу.

— Чудово. Звичайно!

— Тоді поїхали.

Адріан запустив двигуна й розвернув машину.

Лінка із цікавістю піднімалася стрімкими сходами кам’яниці. Вона ніколи не була в Адріана й віддавна хотіла побачити, як він живе. Контраст між довоєнним помешканням із високими стелями й будинком, з якого вона щойно повернулася, був приголомшливий. У квартирі панував симпатичний розгардіяш. Скрізь лежали книжки й диски.

— Зачекай, краще не йди до кухні. Я піду, зварю каву. Моя кімната отам, почувайся як удома.

Лінка слухняно попрямувала до білих дверей. Кімната була простора, а за вікном височіли вкриті снігом ялини. Меблів у Адріана було небагато: просте ліжко, сосновий письмовий стіл. Усю стіну займали полиці з книжками. Лінка із цікавістю підійшла й побачила численні мистецькі альбоми. Деякі імена на корінцях вона явно бачила вперше. У ніші, призначеній, певне, для шафи з одягом, стояли картини. Дівчина знала, що чинить погано, зрештою, дивитися чужі картини — це майже як читати листи, проте втриматися не могла. Підійшла й почала переглядати полотна. Їй страшенно подобалося, як малює Адріан: хоча все це було виконане олійними та акриловими фарбами, картини здавалися такими тендітними, немов акварелі. Адріанові подобалися вулиці під дощем, повні розмитих парасольок. На багатьох полотнах був куточок вулиці Хмельної, Лінка здогадалася, що хлопець малював це на заняттях у ліцеї. Раптом у неї вихопився здивований вигук: вона побачила картину, на яку Адріана явно надихнула її фотографія. Лінка посміхнулася, подумавши, що він справді використав позичене фото. Та це була не остання несподіванка. Перегорнувши кілька наступних робіт, на яких видніли різні вулиці й будинки, Халіна побачила на картині чиєсь обличчя. У дівчини були каштанові кучері, гарні сіро-блакитні очі, повні вуста. Це було її обличчя! Адріан намалював її портрет! Скрипнули двері, Лінка відскочила від картин мов обпечена. Адріан обережно ніс дві чашки.

— Пробач, що так затримався. Електричний чайник зіпсувався, а у звичайному вода страшенно довго не закипає.

Глянув на неї. Лінці здалося, що він удає, ніби не помічає її хвилювання. Чи бачив він, як вона роздивлялася його роботи? А може, сам їй покаже? Цікаво. Кава з кардамоном смакувала чудово. Розігрівала й додавала сил. Якраз те, що треба в новорічну ніч.

— А може, покажеш мені якісь свої картини?

— Е-е-е… вони переважно слабкі, більшість незакінчена, — спершу хлопець відмовлявся, та за мить підійшов до ніші й витягнув кілька полотен. Як Лінка й сподівалася, серед них опинилася картина за її фотографією. Зате не було портрета. Лінка захоплено вигукнула.

— Ти й справді намалював картину за моєю фоткою! Неймовірно!

Вона не вдавала, робота їй справді дуже подобалася, зараз навіть більше, ніж коли дівчина побачила її вперше, бо ж тепер можна було роздивитися все при доброму освітленні. Халіна здивувалася, що Адріанові вдалося відтворити настрій фотографії, та водночас він додав чимало свого. На знімку кольорові будки китайців з яскравими неоновими вивісками дуже гарно контрастували із сірістю Палацу культури. На картині Адріан підкреслив кічуватість будівлі, зобразивши її надзвичайно чітко й виразно окреслюючи контури, зате будки дещо розмив, намалювавши їх в імпресіоністичному стилі. Нечіткий перший план цілковито змінив композиційний задум. Лінка справді була вражена.

— Картина краща, ніж фото, чесно!

Пригадавши собі про портрет, Лінка вирішила ризикнути.

— А портретів ти не малюєш?

Їхні погляди зустрілися. Адріан напружено вдивлявся в неї. Вона зрозуміла, що хлопець хотів сказати зовсім не те, що нарешті видушив.

— Ні-і-і… Вони мені чомусь не вдаються.

Лінка подумала, що Адріан, можливо, збирався зробити їй сюрприз, але не був задоволений результатом роботи й вирішив залишити картину собі. Дівчина губилася в здогадах, чи портрет був намальований з пам’яті. Якщо так, то в Адріана справді був неабиякий талант. Лінка бачила полотно лише кілька секунд, але воно справило на неї незабутнє враження. А якщо Адріан користувався фотографією, то звідки він її узяв?

— Що ж, бажаю тобі в Новому році кращих портретів! — засміялася вона.

— А я, щоб ти зробила супер-фотографії й виграла на конкурсі!

Цокнулися чашками.

— За Новий рік!

— За Новий рік!

СІЧЕНЬ

Вона йде за ручку з бабцею по садку. У ньому є колодязь, вода хвилюється, легенько дрижить, наче її сколихнула невидима сила.

— Бабцю, давай поглянемо, — просить мала.

— А що там дивитися? — каже літня жінка, витираючи носовичком піт із чола.

— Там живе маленька дівчинка, така, як я, — серйозно говорить дитина.

— Що за дурниці ти плетеш? — сердиться бабуся. — Дивися, там нікого немає, сама вода.

— Є! — наполягає мала. — Послухай! — і вмовкає над водою. Чується тихий шепіт. — Ти там?! — кричить. Усміхається. — Я теж тебе люблю! — каже дитина.

Бабуся тягне її за руку.

— Та ходи-бо, самі дурощі тобі в голові.

Але дівчинка опирається й підстрибує біля колодязя.

— Я їй обіцяла, буду її провідувати! — говорить вона тоненьким голоском. — Ти знаєш, бабцю, що вона там живе, бо ії мама не хотіла? Чесно! Казала, що це тому, що вона негарна. У неї темне волосся, а мама хотіла білявеньку.

— Щo за дурниці ти вигадуєш?! — знову сердиться бабуся. — Як можна не хотіти дитини, бо вона негарна, це точно не тому.

— Може, вона була неслухняна, — мала на мить засмучується. — А я їй сказала, що моя мама теж мене не хотіла, але не знаю, чому.

Бабця присідає й міцно пригортає дівчинку до себе.

— Це неправда, — каже вона. — Твоя мама тебе дуже хотіла. І хоче. Мама повернеться, от побачиш. Обіцяю.