— Бабцю, — запитала Лінка, коли вони поверталися автобусом додому, — а в Сероцьку я ніколи не знаходила мертву пташку?

— Пташку? Авжеж, колись ти знайшла галку й думала, що вона спить і їй просто холодно, але вона була мертва. Ти поховала її в садочку. Довелося допомогти тобі копати, земля ще не відтанула після зими.

— А скільки мені було років?

— Не пригадую… чотири чи, може, п’ять. А що?

— Нічого. Просто мені здається, що я це пам’ятаю.

Лінка дивилася крізь мокру шибку на темну вулицю.

Якщо те, що їй снилося, було лише спогадом, то може, сни — це зовсім не сни, а спомини з минулого?

II

Якби Лінка не знала розкладу, їй важко було би сказати, що нині за день тижня. Першого листопада цього року швидше дощило, аніж падав сніг, проте цей день був уже провісником зими, і кожний наступний здавався коротшим і минав швидше. Лінка вставала рано вранці й начебто робила все, що треба, швидко й без зайвого галасу, завчено, машинально. Прокидалася о шостій, приймала душ, одягала Кая. Вона перестала щодня мити голову, як робила це досі, коли мама була вдома. Натягала на себе якісь лахи, досить, аби вони були більш-менш чисті. І це було неабиякою проблемою. Бо речі самі не пралися, тож найчастіше вранішні пошуки чистого одягу закінчувалися тим, що Лінка витягала з кошика для брудної білизни не зовсім свіжу футболку. Їй було байдуже. Тоді машинально робила собі бутерброди. Відводила братика до садочка, завжди тією самою дорогою, мовчки. На уроках сиділа тихенько. Робила конспекти. Якщо її викликали до дошки, іноді навіть непогано відповідала. Наталія дедалі рідше запитувала, що з нею діється, бо Лінка ніколи не відповідала. З Адамом вона теж майже не говорила. Знала, що він їй бреше, адже мусить знати, куди поділася мама. Зрештою, Лінка перестала його розпитувати. Мама жодного разу не подзвонила й не написала. Дівчині кортіло послати їй есемеску, та щоразу, коли вона збиралася це зробити, не знала, як в одному реченні вмістити все, про що хотілося, не вмовкаючи, кричати принаймні протягом години. Час від часу Лінка зиркала на свою мобілку. Сподівалася, що мама нарешті зателефонує. Але мама не дзвонила, зрештою, ніхто більше до неї не дзвонив, дівчина вже й сама не знала, нащо продовжує носити телефон.

Вийшла зі школи й побачила Каську, яка прямувала додому. «Ми ж збиралися зустрітися», — майнуло в голові. Але тепер, навіть якби вона й хотіла, на це не було часу. Та й сил теж. Гімназія, Кай, якісь хатні обов’язки висотували з неї всю енергію. Лінка щільніше застібнула куртку. Було холодно. З парку віяв неприємний різкий вітер, який ніс із собою запах мокрого листя. Дійшла додому. Нарешті. Можна ненадовго прилягти, доки бабця Ружа не привела Кая. Спершу відчує, як у голові кружляють думки, картини, уривки розмов… А потім вона засне, і коли пощастить, то їй нічого не насниться. Ключ, який вона встромила в шпарину, натрапив на опір. Удома хтось був.

На кухні стояла баба Стефа й мішала міксером тісто.

— Що ти тут робиш? Хто тебе впустив?

— То це ти отак зі мною вітаєшся? — бабця підійшла й розцілувала здивовану онуку в обидві щоки.

— Пробач. Я злякалася.

— Не переживай, виламувати двері не довелося. Адам відчинив мені й повернувся на роботу.

— Ти надовго приїхала?

— Там видно буде. Узагалі, Адам казав, що ти чудово даєш собі раду, але бачу, ти схудла, — бабця уважно глянула на Лінку.

— А твоя робота?

— Пенсія. Я тобі вже казала.

— А… тобі на ній не…

— Важко? Чи сумно? Я однаково працюватиму. Журналіст може працювати все життя. Просто тепер я не мушу бути прив’язана до одного місця.

Бабуся задоволено глянула на тісто в каструлі, вилила все до форми й поставила її до духовки.

III

Халіна відсиділа сім уроків, вийшла зі школи й попрямувала в бік галереї «Центр». Вона не збиралася нічого купувати, зрештою, навіть, якби й хотіла, то не мала грошей, проте ходіння по крамницях її заспокоювало. До того ж, тепер у неї був на це час. Величезним плюсом приїзду бабці Стефи було те, що дім знову став затишним. Перестало тхнути із пральки й раковини, кудись позникали купи одягу, порожні коробки, старі газети. Бабуся сприймала хатню роботу як священний обов’язок, готування їжі — як можливість продемонструвати власний хист, тож удома завжди був гарячий суп і друга страва, не кажучи вже про пироги, які бабця пекла зі справжньою пристрастю. Її страшенно хвилювало очікування того, що вийде з маси незрозумілого кольору й дивної консистенції. До того ж, бабця займалася Каєм. Лише за тиждень нормального життя Лінка зрозуміла, як вона насправді втомилася. Тепер уранці вже не треба було так поспішати, а після школи вона була вільна. Після тижня такої ейфорії дівчина усвідомила, що купа обов’язків забирала в неї сили думати. А тепер думки вирували в голові й ніяк не вгамовувалися. Бабуся допитувалася, чому Лінка ні з ким не спілкується. «Не маю бажання», — знизувала плечима онука. З Наталією вони майже не розмовляли. Інших друзів у неї не було, зрештою, навіть якби й були, то про що з ними можна говорити? Про маму, яка несподівано зникла? Про Мацека? Їй здавалося, що таким не можна ділитися з однокласницями. Навіть із Наталією, хоча раніше та була її найближчою подругою.

Торговий центр уже прикрасили до свят, хоча була ще тільки середина листопада. Ялинкові кулі, свічки й пластмасові Миколаї заохочували купувати подарунки. Від самої думки про Різдво Лінці ставало сумно. Може, мама до того часу повернеться? І куди вона, власне, поїхала?

Раптом у вітрині відбилося знайоме обличчя. Каська? Лінка озирнулася.

— Привіт.

— Ой, привіт. Познайомся… це мої… батьки, — Каська ледь помітно завагалася.

Касьчині тато й мама виглядали привітними.

— Це твоя однокласниця? — допитувалися.

Дивно. Лінка не могла пригадати, щоб мама чи Адам так рано пішли б із нею до торгового центру.

— Вирішили щось купити? — запитала, щоб якось підтримати розмову.

— Так… Тобто, ми хотіли купити кілька книжок… Касі зовсім немає чого читати. Ми йдемо до «Емпіку».

— Ага, то я вже собі піду.

— Ні, ні, ходи з нами, будь ласка.

В «Емпіку» вони купили Касі ледь не цілу полицю з молодіжними книжками. Потому дали доньці гроші.

— Може, запросиш подругу на якесь тістечко? А ми вже підемо додому.

Дівчата пішли не до кав’ярні, а до фастфуду. І там Каська їй сказала.

— Вони мені не справжні батьки.

— Як це? — Лінка замалим не вдавилася.

— Та так. Спершу я не хотіла нікому казати, аби ніхто не знав, що я не така, як усі, але ж я однаково вирізняюся, га? І так видко, що я із сиротинцю.

— Із сиротинцю?

— Ну, з дитячого будинку. Ти не знала?

Каська провела в дитячому будинку все життя. Маленькою вона мріяла, що колись прийде якась вродлива золотокоса пані в блакитній сукенці й з-поміж усіх дітей вибере саме її. Проте ніхто її не вибирав. Дитиною Кася дуже хворіла, невідомо було, чи вона взагалі ходитиме. Тому ніхто не хотів її брати. А потім, коли стало зрозуміло, що з нею все гаразд, дівчинка була завелика. Скільки ж вона проплакала, що не матиме батьків.

— Доки ти там, неважливо, що коли тебе хтось всиновить чи вдочерить, то це не будуть твої справжні батьки, бо справжніх або нема, або ж вони від тебе відмовилися. Мрієш про власний дім, про когось, хто належатиме лише тобі. Я вже думала, що ніколи цього не дочекаюся. Не знаю, чому вони вибрали мене.

— Може, не люблять малих дітей?

— Може й так. Моя… мама, мабуть, хотіла знайти собі подругу, з якою можна буде купувати одяг, ходити до кіно, ну, сама розумієш. Ну, і вони вже немолоді, може, боялися, що коли візьмуть малу дитину, то ніхто їм не повірить? Я оселилася в них перед самими канікулами. Разом переїхали до нової, більшої квартири. Здається, вони хотіли почати все спочатку. Тому я називаю їх мамою й татом, щоб усі думали, що це мої батьки.