Изменить стиль страницы

Бемоль забрела сюди, коли морози стали зовсім злими, і на цвинтарі можна було примерзнути хвостом до огорожі або склепу; на базарі серед живих людей та собак холоди давалися легше. Переживши зиму в картонних коробках, базарні собаки зустріли весну зі стриманим оптимізмом, одним жорстоким ворогом – холодом – стало менше. Проте інші вороги не дрімали.

Бемоль на власні очі бачила, як страшно помирав Маленький Принц, і це не мало нічого спільного з її уявленням про смерть – легку і безболісну, наповнену розважливими коментарями дітлахів про ритуали і свіжі квіти. Вона завмерла, піджавши хвоста, поміж ящиками та товстими старими, вонючими ногами бабусь у товстих панчохах і дірявих шкарпетках, і трусилася там від страху.

Поки Маленький Принц, блюючи і пускаючи піну, повз через міст у вічність, шерсть у неї на загривку стояла дибки – вона лише дивом не з’їла той шматок м’яса, лише дивом: Маленький Принц, на її щастя і своє горе, схопив його першим, як він завжди то звик робити, і чкурнув у натовп, тішачись майбутнім сніданком. А вона залишилася голодна. І жива. А потім Маленького Принца скрутило, і він побіг, кружляючи і кусаючи себе за хвіст, намагаючись зригнути, через весь базар помирати на місток. Вона обережно, на тремтячих лапах, трюхикала за ним, метрів десять позаду, і нарешті впала, безсила-перелякана, за ящики і ноги, забилася подалі від смерті, від жахливої смерті свого товариша, такого молодого і такого наївного, зовсім як колись рудий і смішний Боні. А потім Маленький Принц зістрибнув у річку і вічність, а люди, вгамувавши свою пристрасть до фотофіксації, потихеньку розійшлися, і вона роззирнулася і побачила перед собою сивого чоловіка в синій бейсболці з червоними літерами USA, довгих шортах кольору хакі і капцях на босу ногу, сірій футболці з надписом «Good morning, Vietnam!», на спині висів невеличкий наплічник, з якого стирчала ручка тенісної ракетки. Чоловік нахилився і почухав її за вухом. Від нього приємно пахло безпекою і домашнім молоком, певне, щойно вийшов із молочного павільйону. Сірі прозорі, дуже втомлені очі з червоною сіточкою на білках, але давно вона не бачила такого ясного погляду, останній раз – у дітей, у Олі; сиве довге волосся, зчеплене на потилиці в прокурений хвіст, але головне – руки, впевнені руки, впевнені акуратні ніжні рухи, такі приємні, начебто він працює все життя гладильником собак.

– Що, мала, страшно тобі? – запитав чолов’яга, і собака жалібно заскиглив, начебто і дійсно відповідав на запитання. – Ходімо, дам тобі трохи спокійного життя, – і пішов, а вона попленталася за ним. А хіба мала кращий вибір?

Ось так вона і оселилася тут, на веранді, і стала моделлю для художника. «Тепер я розумію Буніна, – казав той своєму колезі, що заскочив на коньячок, – який читав нові оповідання наприкінці життя тільки псу! Бо тільки пси розуміють нас по справжньому!» – «А коти?» – уточнював колега, гучно всмоктуючи з довгих вусів залишки лимона. – «Про котів мені нічого невідомо. Проте, точно можу сказати, що у чоловіка існує три стадії життя: на першій ми цікаві жінкам, на другій – своїм дітям, а на третій – хіба що домашнім тваринам».

Спочатку вона не мала якось одного постійного імені, він кликав її всякий раз інакше – то Тузиком, то Сірком, то Долорес, то Софією, що приходило в голову, так і називав, незважаючи на стать, яка різниця, зрештою, беручи до уваги, наприклад, класичний випадок Кундери (суку, якщо пам’ятаєте, звали Каренін у «Нестерпній легкості…»), але якось техпрацівниця на ім’я Михайлівна, що прибирала в майстерні і дуже не полюбила собаку за шерсть, що з нього ліз, особливо у перші тижні, накричала і назвала «більмом на оці», після чого жбурнула ганчіркою. Художник почув і розгнівався спочатку не на жарт, але тут же розвеселився, бо праведний гнів Михайлівни допоміг, нарешті, придумати псині справжнє ім’я – Бемоль, і в цьому художник побачив одразу декілька символів, бо бемоль в музичній грамоті означає необхідність понизити на півтону наступну ноту, і так воно і потрібно зробити йому зараз у власному житті – понизити наступну ноту, яку він хотів узяти; обов’язково, інакше все – височенна стіна, Китайський мур, довгий і міцний, далі і вище нікуди, край можливостей, а перед стіною – фальш, брехня, творча смерть. Під час безкінечних сеансів малювання, особливо коли Бемоль спала, художник із задоволенням зауважував: якщо ввімкнути фантазію, собака й дійсно схожа на знак бемоль – лежить, підтягнуввши передні лапи під тулуб, а задніми утворюючи півколо, наче зашморг (b). «Дивина, – насолоджувався щастям, можливо, останнього спалаху справжньої творчості художник, – просто дивина!»

Хоча, в принципі, не такий він уже був і старий. Просто трохи здався за останні роки; хто не бачив його давно, дивувалися такій тужливій переміні, але нічого дивного насправді не сталося, все напрочуд закономірно: він залишився самотнім, перший раз у житті – без родини, без дружини, без коханок, але самотність допомогла нарешті зрозуміти. Осягнути. Усвідомити. І усвідомлення примножило печалі, звісно. Художник вірив у свою країну завжди, навіть в роки, коли країна не була де-факто державою, мала чужий прапор і чужий герб, не кажучи вже про гімн, ходив у дисидентах і неблагонадійних, мав неприємності з органами, однак такі специфічні неприємності мають і інший бік, бо згодом завдяки розголосу він отримав європейську славу, де вважався національно свідомим борцем за незалежність, інакомислячим, дисидентом. У кінці 80-х – на початку 90-х, після багатолюдних мітингів і емоційних газетних статей раптом сталося диво, і країна юридично стрімко оформилася в державу, а він навіть сходив у народні депутати, щоб законодавчо окреслити і обґрунтувати щасливе майбутнє, на яке мала право країна і люди, які в ній так довго потерпали. Проте дуже швидко зрозумів: не варто, немає ніяких сил і можливостей змагатися із пройдисвітами та шахраями, не його фах. Та й самі по собі незалежність, свобода не означали, що не потрібно працювати, навпаки, потрібно навіть удвічі більше, ніж раніше – створювати нову реальність, нову енергетику, новий простір, і головне – не красти, а це на всіх соціальних щаблях суспільства виявлялося значно складнішим, ніж відправити першого власного космонавта до зірок; та ні, не значно складнішим – нездійсненним! Він повернувся в майстерню до мольберта і глини; роки дисидентства і депутатства швидко воздалися йому визнанням і гучною славою, пишними ювілеями, увагою влади, щедрими замовниками, закордонними каталогами та численними виставками. Він вірив: якщо працюватиме сумлінно, якщо всі навкруг працюватимуть сумлінно, то шахраї від політики вимруть як клас, і життя налагодиться, і наші переможуть, бо не може прагнення до добра і справедливості не перемогти апріорі. Але йшли роки, а країна не ставала ані більш справедливою, ані більш вільною, ані більш солідарною. Торжествували фарисейство і обман, багаті багатшали, бідні біднішали, але насправді – це лише наслідки, наслідки колективної (під) свідомості й поведінки (апатії) співгромадян, так він тепер вважав. Художник раптом відкрив для себе цей секрет – чому ніколи його країна не стане такою, якою йому мріялося – простою і чесною. Раптом очі широко відкрилися, і стало зрозуміло, чому країна нічого не може створити, не може організуватись, налагодити хоча б якесь більш-менш достойне життя. Винні не політики, не олігархи, не москалі, не комуністи, не націоналісти, не президенти, – осягнув він, – не селяни, не шахтарі, не домогосподарки, не студенти; навіть хтось один окремо – не винен, бо всі ми – невід’ємні частини єдиного організму, який тяжко хворий. А організм не може бути винним, організм має лікуватися комплексно. Художник навіть діагностував цю хворобу, назва її – особисті стосунки. Точніше, погані, нікуди не годящі особисті стосунки між людьми. В тому числі, в родинах, точніше, в першу чергу – в родинах. Ми перестали бути здатними і здібними до гарних стосунків: чесних, беззаздрісних, простих. Вся наша енергія, розмови, всі дії направлені на міжособисту боротьбу, яка, наче пекельне полум’я, пожирає людей, їхні добрі наміри, таланти, бажання. Любов, а також все те інше гарне і світле, що є в людині, сварки висмоктують, наче вампіри висмоктують кров. І, ще нічого не зробивши, не встигнувши навіть втомитися фізично, з самого ранку плентаються втомлені і роздратовані люди на роботу, де їх зустрічають такі ж втомлені і роздратовані колеги і керівники. Знесилені, зневірені люди наче всю ніч вони не відпочивали, а їх терзали біси і бісенята, а насправді то вони з самого ранку сварилися одне з одним, думали гидотні думки про навколишній світ та людей, поспішали, дивилися на годинник, заздрили та бубоніли собі під ніс, зле поглядали на телевізор та покрикували на дітей, своїх маленьких персональних рабів. Не дивно, що коли підростають, ті зчиняють бунт, хіба ні?