— Тримайся, любеньке, миленьке, я тебе прошу, — шепоче дівчинка. — Я тобі допоможу.

Дівчинка простягає руки до води.

Спробувала дістати кошеня палкою, яку знайшла на березі.

До води було далеко.

Надто далеко, а палка надто коротка.

У нашій річці доволі брудна вода.

Як і скрізь. Брудна, сіро-зелена, завжди перемішана з відходами, листям, гіллям, уламками хтозна-чого.

Вода брудна в річках, ставках і озерах.

Як і в морях і вже в цілих океанах.

Прісноводна риба, яку продають на базарах і просто на вулиці, смердить хтозна-чим. Люди все ж її купують. Наші люди і довірливі, і підозріливі. Мішанина цих рис виявляється і в ставленні до котів і псів. Іноді здається, що коти розуміють, чому людям не можна довіряти. І все ж не завжди, але довіряють. Цим вони чимось схожі на людей. Серед останніх найдовірливіші діти. І трапляються такі, як ця дівчинка, про яку мені розповів Інтеграл, яка йшла й благала, щоб нещасне кошеня не потонуло, щоб випливло. Сентиментально, еге ж? Місту, яке розкинулося обабіч річки, байдуже до долі, до існування й дівчинки, і тим більше кошеняти. Воно живе своїм життям. Люди, котрі, можливо, теж ідуть обома берегами або кидають з мосту мимовільний погляд на дівчинку, котра простує невідомо чого берегом, не бачать кошеняти, котре борсається у воді. Що станеться, якщо воно, ніким не помічене, окрім маленької дівчинки, яка ще шкодує не тільки це кошеня, але й все живе, так от, що станеться, якщо кошеня потоне? Нічого. Хіба що дівчинка ще більше поплаче й на її серці лишиться маленький, ледь помітний рубчик. А може, й рубчика не буде, точніше він буде, але не фізичний, а моральний. Кошеня ж піде на дно, де й зогниє його малесеньке тільце. І все ж з ослячою впертістю я думаю про те, що й місто, і світ в цілому щось втратили б. На тлі великих, куди більших трагедій це як ледь чутний зойк, що долинає десь із нічної тиші, безгоміння, що існує навіть серед денного шарварку й гуркоту. Невідомо, хто його чує і чи чує взагалі, але, пригадайте — такі зойки долинають час від часу. Навіщо, звідки? Бажаючі можуть посміятися над наївністю автора.

Кошеня таки пристало до берега, далеко від того місця, де його прирекли на смерть. Хлопець, який це зробив, ще матиме сім’ю й дітей, яких по-своєму любитиме.

Дівчинка взяла на руки мокрий тремтливий клубочок. Як могла, витерла хустинкою. Для неї головною світовою проблемою, яка вселила надію, було те, що кошеня житиме. Хоча вона не знала, що з ним робити. Додому, де вже жили двійко котів, причому взяти другого вона впросила з плачем, взяти не могла. Тато сказав: «Не здумай принести ще одне, тоді я й цього викину». Дівчинка тата (а його союзником була й мама) і любила, й боялася. Вона прилаштувала кицю в картонній коробці, яку знайшла неподалік від їхнього будинку, у закутку біля якогось складу. Кілька днів навідувалася, принесла вкраденого вдома молока й маленький шматочок сиру. Вона доглядала її, поки одного разу не застала коробку порожньою. Кошеня, яке дівчинка назвала Зірочкою, зникло. Дівчинка трохи його пошукала, потім приходила ще й ще, але Зірочки не було. Вона побажала, аби хтось добрий забрав її собі. Але швидше за все справа була інакшою. Кошеня висохло, оговталося, воно росло й не могло всидіти на місці, чекаючи на дівчинку, свою рятівницю й новітню господарку. Кошеня помандрувало шукати ліпшої кошачої долі.

У ненаписаному романі воно зазнавало багатьох пригод і злигоднів, доки не зустрічало іншого, дволапого безхатька — Інтеграла. У реальному житті я навіть не певен, що Нява — то те саме кошеня (Зірочка), якого врятувала й пригріла дівчинка. Хіба мало на світі котів і кішок — сірих, чорних, рудих — з білими плямами на мордочках, лапках, навіть хвостах чи, як у цьому випадку — на грудці… Дівчинці здалося, що побачена нею через кілька років сіра кішка з білою плямкою — то і є врятоване колись нею кошеня. Ну й слава Богу, якщо це так. Якщо ні, то у Няви могла бути своя історія, як і в сотень інших бездомних котів. Якщо так, то Зірочка-Нява справді двічі народилася під щасливою зіркою. І двічі зустріла чулих людей, а це вже неабищо.

Інтеграл випадково надибав її, коли під час неприкаяних своїх походеньок Луцьком присів відпочити на лавочку… Тут і почув нявчання. Подивився й побачив сіру кішку. Сказав, що, на жаль, немає чим пригостити. Простяг руку, і кішка далася погладити. Коли встав, щоб іти далі, кішка пішла за ним. Двічі озирався й бачив, що кішка йде й собі, при тому наполегливо нявчить.

Нарешті він спинився й сказав, коли вона підійшла зовсім близько:

— Ну добре, підемо разом, тільки попереджаю — ситого й теплого життя в тебе не буде.

І взяв майбутню Няву на руки.

Тут варто сказати не тільки про особливість поведінки, але й особливу інтуїцію котів. Будучи істотами вкрай самостійними, вони все ж якимось чином вловлюють потребу конкретних людей у спілкуванні з ними. Ці пухнасті гарні істоти відчувають, коли їхнім господарям, а особливо господаркам стає зле, болить серце, ноги, руки, інші частини тіла, коли, зрештою, болить така невидима субстанція, як душа. Вони приходять і вмощуються на колінах, а то й залазять, якщо людина лежить, на живіт чи груди. І справді заспокоюють, а то й виліковують. Деякі люди це дуже люблять, а деякі котів проганяють. А ще є ті, які теж відчувають: вони потребують саме котячого лікування. І ще я чув і читав про те, що коти якимось чином розуміють, коли до людини наближається смерть, і в останні дні, часом і тижні, лежать поруч, мовби зігрівають, перш ніж людину огорне вічний холод. Довелося читати про котів, котрі живуть при лікарнях і хоспісах й особливо ластяться з якоюсь печальною ніжністю до тих, хто доживає останні дні. Одні називають їх «посланцями смерті», інші «останніми піклувальниками й утішальниками». Такий кіт, зігрівши чи провівши того, хто відходить в інші світи, блукає собі коридорами чи палатами лікарні або геріартричного будинку, доки не відчує: ось цей (ця), пора йти до нього. Як вони розуміють страшну енергетику чи холод смерті? Або, навпаки, те, що саме цей чоловік або жінка потребують останнього тепла в житті, хоча б котячого… Чи саме котячого?

Я тричі в житті бачив Няву. Вона врешті-решт гордовито дозволила погладити її.

Звичайна сіра кішка, яка чомусь вирізнила Інтеграла серед інших й уперто йшла за ним. Відчула його вселенську самотність чи щось інше? Скільки довелося їй пережити і що, доки пристала до цього…

У Надії Гуменюк є дуже гарний поетичний цикл «Кіт і пані». Він про котів і людей. Він про часом дивну поведінку цих пухнастих істот, їхню загадковість й відчуття людської самотності і біди. Про певну спорідненість людей і котів, різницю між ними. І про те, що котики потребують спілкування саме з пані й панянками, теж загадковими істотами.

Під час останньої нашої зустрічі Інтеграл сказав, що Нява, очевидно, вагітна, скоро приведе котенят, а що він з ними робитиме? Хіба довіритися Няві…

Нява ж довірилася йому, як рідко довіряють людям представники котячої породи. Вже саме по собі рідкісне (може, я й помилюся) неприйняття їжі від інших, окрім господаря… Вдячність і вирізнення його чи щось інше?

Відомо, що ті, хто не хоче мати від своїх кішок чи сучок приплоду, стерилізують їх. Втім, як і котів чи псів. Але деякі з власників не підозрюють, що таке можливо.

Деякі ж вважають зайвим для себе отак турбуватися про братів наших менших.

А ще я знаю чоловіка, який сказав:

— Та щоб я дав стерилізувати свою кицьку… Нізащо… Досить того, що люди з людьми виробляють… Коти мають право на своє життя.

Раптом він мав рацію?

5

Інтеграл сказав:

— То ви той самий журналіст і письменник, який підходив до моєї дочки…

Я пожартував:

— То що, таких убивати треба?

Почув:

— Навіщо? Я навіть мишу чи муху не можу вбити… Алергія.

Я не зрозумів — на миш і мух чи на вбивство…

Тоді він наважився дати мені старий засмальцьований зошит. Сказав при цьому: