Олександр раптом подумав, що він, по суті, дуже щаслива людина. Тільки не зміг зробити щасливою Віолетту. І Людмилу. Бо кохав насправді Оленку. І раптом інша думка, інша згадка обпекла — а що, як тоді, колись, Віола насправді не зрадила його, що, як вона вигадала цю зраду, бо знала, що в нього є та, яку він кохає, і мовби підштовхувала, повертала до неї? Такі божевільні, як Віола, здатні на все…

ІV

Мапа

25. Загадка мапи

Син умовив нарешті Їгона дати дозвіл на знесення його старої хати. Тепер у селі рідко хто називав хату по-старовинному — дома, а кімнату в домі — хата. Хата, то й хата. «Дому забрала солома», — казали. Була хата в Їгона хтозна колишня, як на Млинищі мовили, — шевченківська. Ніби й стара-престара, а ще міцна, постояла б, так вважав Їгон. У паспорті в нього було записано Євгеній, та по-сільському звали Їгоном. Хата то й хата, Їгон то й Їгон.

Син, Гандрій, вчепився: Віталику пора женитися, вже дівку собі напитав у Любовні, ну, дівчина не з міста, а з села за містом, у приймаки він категорично «нє», до нас не приведеш, хіба тимчасово, бо ж Ростик живе, скоро друга дитина намічається, то тре Віталику свою хату ставити. Коло нашої місце не вельми, а нащо десь місця шукати, як оно у вас — ліпше не придумаєш.

— То хай приходять і живуть, — сказав Їгон. — Хіба я бороню? Місця всім хватить. Хата просторна.

— Просторна… Не смішіть, тату. То для вас просторна. А для молодих то — на курячих лапках. Мо’ колись і вважалася мало ни куркульською, а типер пора їй на злом. Скілько вона стоїть?

— Та Бог його відає. Бабуся казали, що їхній прапрадід ще за царя Миколая, тико ни того, що большевики вбили, а давнішого, цюю хату в якоїсь баби, переказували, викупив, як з войска царського вернувся. Ну, покійний дід мій Остап ще неї, казали, перекривав, пуд бляхою хата вийшла, як дзвін, а потом черепицею перекрили, то й стоїть.

— Во-во… Точно за царя, тико не Миколая вашого, а за царя Гороха поставлена, як було людей троха. Все, тату, переберетеся до нас, а хочте — тут лишайтеся, тико в новій хаті. Сорудимо внукові вашому таку, що направду буде — як дзвін.

Їгон зрозумів, що пора здаватися. Ще як покійна жінка жива була, то опирався, і як чужі люди просили продати… типерка хай вже ламають.

Пропозицію — доки побудують нову хату, пожити в Андрія чи в дочки Ніни — відкинув. Поживе в літній кухоньці, яку літ двадцять, як поставив на подвір’ї. Як баба ще Пріська жила, закомандувала — хочу, як у людей, літню кухню, от і поставив. Там є і грубка, і стіл, і ліжко. А тоді вже й перебереться до новеї доми, куди має привести Віталик свою дівку. Ци то вже жінку.

Як ту хату розбирали, то й знайшли під кроквою, де кроква зі стелею сходиться, якийсь мішечок, наполовину струхлявілий, туди засунутий.

Віталик, внук Їгонів, і гукнув:

— Тримайте, діду, ваш скарб. Думав, червінці які царські, тільки ж легкий мішечок. О, щось шелестить. Мо’ рублики царські, то для колєкції згодяться.

У мішечку виявилися не гроші, а начеб невеличке полотенце чи шкіра. Їгон придивився й побачив на тім полотенці-шкірі якісь значки, риски, щось намальоване. І букви, тико не наші.

«Звідки й взялося цеє чудо? — подумав. — Мо’ ще той солдат заткнув туди… Що воно таке?»

Віталик у відповідь на запитання діда, що ж робити з цією знахідкою, порадив:

— Та до Павлуся Стручка сходіте. Він же грамотний та й старі монети збирає. — І по складах: — Бух-гал-тер.

Увечері Їгон і подався до Павла Борчука, що мав прізвисько Стручок. Працював він справді бухгалтером раніше в райспоживспілці, а тепер у якійсь приватній фірмі. Відзначався тим, що вже багато років дотримувався одного й того ж розкладу. Вставав рівно о шостій ранку, робив зарядку, хоч був уже пенсійного віку, поволечки снідав і рівно чверть на восьму виходив з дому, щоб за сорок п’ять хвилин, не поспішаючи, дістатися через все село із Заріччя до автостанції, яку тепер розжалували в автобусну зупинку. Притому казав, що спеціально резервує п’ятнадцять хвилин на можливі вуличні вітання й розмови.

Павло-бухгалтер глянув на шкіру, обдивився пильно, поцмокав і прорік:

— Явно карта. Чи яко типерка по-новітньому велено казати — мапа.

— Яка ще мавпа? — Їгон здивовано.

— Не мавпа, а мапа, Євгенію Онисимовичу, — пояснив Павло. — Новоє, питомо українське найменування. Да, от ніби річка, а то як вулиці. І будинки по них. А то напісаніє не по-нашому. Мли… Млиніще… Холєра ясна, Млиніще… То що ж, вроді як наше Млинище намальоване… А то… Та туди його в доску… Мережка написано… Ха-ха… То де, кажете, найшли сеє ізобретеніє человечєского ума і мислі?

— Під кроквою в старій хаті…

— Ну… Виходить, карта, тоїсть, мапа кимось нарісована… А то що написано? Анно Доміні… І цифри якісь римські…

— І що то значить?

— Та вроді доміна, тоїсть дом, дім, дома якоїсь Анни. А то, певно, рік, коли той домик зведений… Цифри, я звиняйте, не розберу та вони, певно, рік по-римські зображають, коли карта намальована. Да, історічєскоє багатство припливло до вас, дядьку Євгеній… О, ще їден напис. Паріс… Гм, може, то той, що неї намалював, так звався…

Їгон почухав потилицю, матюкнувся подумки.

— І що ж мені з цим багацтвом робити…

— У музей здайте… Або продайте… Хоча б мені… Сто рублів, тобто гривень, дам. Не вірите?

— Вірю, — одказав Їгон. — Вірю, як і всякому звіру. Тико ж охота більше трохи довідатися, що за придибенція. Вроді Млинище, кажеш, намальоване? А хто намалював?

— То вже я не відаю… Хотя пождіте… Йолі-палі, дядьку Євгеній… У нас же на кутку свій історик є. Учоний. І не просто учоний — кандідат наук. Ну? Йому, йолі-палі, й покажіть цюю карту-мапу. З вас сто грам і пончик за ідею.

— Ти про Славика Чишучкиного?

— А то про кого? До нього прямо і шмаляйте.

— Так він же десь у Києві чи що…

— Мати повинна знати, коли приїде.

Ввечері Їгон і направився до старої Чишучки. Років на три, а мо’ й штири старша за нього. Та не зігнута, як то буває, а мовби палицю проковтнула, та й досі не виплюнула. Взялася одразу на дочку скаржитися, що рідко заходить, хай вже син, той далеко, чи старша, та аж за Білорусією, ото де море живе, а Танька ж у свему селі.

— А Славик часто приїжджає?

Їгон зразу рішив узяти бика за роги.

— Та де там, раз на пару місяців, хоть і машину свою має. А невістки, то вже літ зо п’єть чи й більше, як ни бачила. Мо’ хіба на похорон приїдуть…

Видно було, що скарги на дітей — улюблений коник Чишуїхи.

Треба сказати, що її прізвище було водночас і сільським прізвиськом — Чишуїха, Чишучка, та й усе. Од неї й довідався Їгон, що син приїде, певно, типерка на Паску.

— То хай, як навідається, до мене заглєне, — сказав Їгон. — Маю до нього нагальну балачку. Вельми важну. Як то кажуть — на сто рублів.

— Що, поступати хтось із родини думає? — Чишуїха ще більше оживилася.

— Нє. З онуків хіба Леська Коліна до школи ще ходить, так вона до науки не вельми тєгниться. Ну, Славик хай зайде, я типерка в літній кухні времяно житиму. А ні, то й сам заглєну, діло для обох інтересне.

І таки прийшов на другий день Паски. З тою картою чи мапою-мавпою. Бо ж Чишуїха могла й забути, ни сказати синові.

Пояснив учоному Чишуїшиному синові, який був ще тико трохи випивши, що воно й до чого. Святослав взяв карту до рук, уважно оглянув.

— Цікаво, цікаво… То, кажете, в старій хаті за кроквою найшли?

— Тамечки… Вроді, як давно там хтось поклав. Може, й солдат царський той, що, як бабця покійні казали, в родині був. Хто ж його зна… То що мені з цією штукою діяти?

— А зараз ми й визначимось, — сказав Святослав Чишук. — Розберемося, що й до чого. То кажете, у родині царський солдат був?

— Та, казали бабця, був. Ще за Миколая-царя.

— Миколая Першого?

— Може, й першого. Ще тоді, як у рекрути на двайціть п’єть літ до войська брали служити. І його колись взяли. Хто його зна, який то прадід.