— Чому? — безпорадно запитала її я. Я мала знати, та майже відчувала, що не хочу відповіді; я не хотіла знати, що їх до цього довело.

Вона показала вбік, туди, куди текла річка.

— Вони йдуть, — сказала вона своїм глибоким голосом. — Поглянь, — і я опустила погляд на річку. Замість відображення неба я побачила прибуття чоловіків у різьб­лених човнах; вони несли із собою ліхтарі, пойняті вогнем смолоскипи й величезні сокири. Спереду першого човна майорів прапор, а на носі стояв молодик, який був серед весільних гостей, він став старшим, а його суворе обличчя вже сформувалося; це був той, хто замурував королеву Пущі. Тепер він сам був у короні.

— Вони йдуть, — сказала Лінайя знову. — Вони зрадили мою сестру та ув’язнили її там, де вона не могла рости. Тепер вони йдуть по нас.

— Хіба ви не можете з ними битися? — запитала я. Я відчувала в ній глибоко застиглі чари, не потік, а колодязь, який ішов усе вниз і вниз. — Хіба ви не можете втекти?..

— Ні, — сказала вона.

Я зупинилася. У її очах були лісові глибини, зелені й нескінченні. Що довше я на неї дивилася, то менше вона скидалася на жінку. Та її частина, яку бачила я, була лише половиною: вершина стовбура, розлогі гілки, листя, квіти та плоди; внизу була широчезна мережа довгих коренів, які тягнулися навсібіч, заглиблюючись у дно долини. У мене теж було коріння, та не таке. Мене можна було обережно викопати, витрусити й пересадити в королівському замку або побудованій із мармуру вежі — можливо, і нещасливо, та вижити я могла. Викопати її було неможливо.

— Вони навчилися не того, що було потрібно, — знову сказала Лінайя. — Та якщо ми залишимось, якщо ми битимемося, ми згадаємо не те, що потрібно. А тоді ми стали б… — вона зупинилися. — Ми вирішили, що нам краще не згадувати, — нарешті сказала вона.

Вона нахилилась і знову наповнила чашу.

— Зачекай! — промовила я. Я схопила її за руку, перш ніж вона змогла попити, перш ніж вона змогла мене покинути. — Можеш мені допомогти?

— Я можу допомогти тобі змінитися, — сказала вона. — Ти достатньо глибоко, щоб піти зі мною. Ти можеш зростати разом зі мною та перебувати у спокої.

— Не можу, — сказала я.

— Якщо ти не прийдеш, ти будеш тут сама, — сказала вона. — Твій жаль і твій страх отруять моє коріння.

Я стояла мовчки й боялася. Я почала усвідомлювати: саме звідси походила зараза Пущі. Дерев’яні люди змінилися добровільно. Вони ще жили, вони бачили довгі глибокі сни, але це було ближче до життя дерев, а не до життя людей. Не можна було сказати, що вони не спали, були живі та сиділи в пастці, були людьми, замкненими за корою, які ніколи не могли втратити бажання вибратися.

Та якби я не змінилась, якби я залишилася людиною, самотньою та нещасною, моє нещастя замучило б її серцедерево, зовсім як ті страхітливі дерева за межами гаю, тим часом як моя сила підтримувала б у ньому життя.

— Хіба ти не можеш мене відпустити? — у відчаї запитала я. — Вона вклала мене у твоє дерево…

Її обличчя втягнулося від скорботи. Тоді я зрозуміла, що вона більше нічим не могла мені допомогти. Вона зникла. Та її частина, що ще жила у дереві, була глибоко, була дивною та повільною. Дерево знайшло ці спогади, ці моменти, щоб вона змогла показати мені вихід — свій вихід, — але вона не могла зробити більш нічого. Це був єдиний спосіб, який вона знайшла для себе та всіх своїх людей.

Я ковтнула й відступила. Зронила руку з її руки. Вона подивилася на мене ще мить, а тоді випила. Стоячи там, край озерця, вона почала вкорінюватися; темне коріння розгорталось, а сріблясті гілки розросталися, здіймаючись, підіймаючись усе вище й вище, на висоту того бездонного озера всередині неї. Вона здіймалася, росла і росла; квіти розквітали білими гірляндами, а стовбур під попелясто-сріблястою корою злегка морщився.

Я знову була в гаю сама. Але тепер голоси птахів затихали. Крізь дерева я побачила, як кинулися геть кілька наляканих оленів: майнули білими хвостами та й зникли. З дерев злітало листя, сухе та брунатне, і хрускотіло під ногами, тим часом як його краї обкушував мороз. Сонце сідало. Я охопила себе руками, холодна й налякана; дихання різко виходило з мене білими хмаринками, а мої голі ноги смикалися від промерзлої землі. Пуща змикалася довкола мене. І виходу не було.

Проте за мною зажевріло світло, різке, блискуче та знайоме — світло «Виклику». Я повернулася в раптовій надії, опинившись у гаю, що тепер був заметений снігом: час ізнову пересунувся вперед. Мовчазні дерева були голі й застиглі. Світло «Виклику» лилося донизу одним-єдиним стовпом місячного світла. Озерце сяяло розтопленим сріблом, і з нього хтось виходив.

Це була королева Пущі. Вона посунула вгору берегом, лишаючи за собою чорну борозну оголеної землі, що йшла крізь сніг, і звалилася, не рухаючись, на березі, усе ще у своєму змоклому білому жалобному платті. Вона лежала, зігнувшись, на боці, переводячи дух, а потім розплющила очі. Вона повільно піднялася на тремтливих руках і роззирнулася по гаю, поглянувши на всі нові серцедерева, що там стояли, і на її обличчі відобразився жах. Вона ледь-ледь зіп’ялася на ноги. Її сукня була брудною та примерзала до шкіри. Вона стояла на кургані, дивлячись на гай, і повільно повернулася, щоб підняти погляд на величезне серцедерево над собою.

Вона піднялася курганом на кілька непевних кроків крізь сніг і поклала руки на широкий сріблястий стовбур серцедерева. Якусь мить вона простояла там, тремтячи. Потім вона схилилася й повільно притулилася щокою до кори. Вона не ридала. Очі в неї були розплющені та порожні, незрячі.

Я не знала, як Сарканові вдалося самотужки зачитати «Виклик» чи те, що я бачила, та я стояла в очікуванні, напружена, сподіваючись, що видіння покаже мені вихід. Довкола нас падав сніг, який виблискував у морозному світлі. Моєї шкіри він не торкався, проте швидко летів на її сліди, знову вкриваючи землю білим. Королева Пущі не рухалася.

Серцедерево тихо зашурхотіло гілками, а одна низька гілка злегка опустилася до неї. На гілці, незважаючи на зиму, розпускалася квітка. Вона зацвіла, а тоді пелюст­ки відпали, і набух невеличкий зелений плід, який позолотів, доспівши. Він звисав із гілки в її бік ласкавим запрошенням.

Королева Пущі взяла плід. Вона стояла, охопивши його долонями, і в тиші гаю річкою пройшов важкий знайомий стукіт: сокира вгризалася в дерево.

Королева Пущі зупинилася, майже донісши плід до губів. Ми обидві стояли, заскочені зненацька, та слухали. Стукіт пролунав знову. У неї опустилися руки. Плід упав на землю та зник у снігу. Вона підібрала з ніг заплутані спідниці, збігла назад із кургану та вбігла в річку.

Я побігла за нею; моє серце билося в унісон із регулярними ударами сокири. Вони привели нас до кінця гаю. Сіянець тепер виріс у міцне високе дерево з розлогими гілками. До берега був прип’ятий один із різьблених човнів, і двоє чоловіків зрубували інше серцедерево. Вони радісно працювали разом, по черзі орудуючи своїми важкими сокирами, і кожна глибоко вгризалась у дерево. У повітря летіли сріблясто-сірі тріски.

Королева Пущі видала крик жаху, що відлунився між деревами. Лісоруби вражено зупинилися, міцно тримаючись за сокири та озираючись навкруги; тоді вона кинулася на них. Вона хапала їх за горлянки руками з довгими пальцями та жбурляла їх геть від себе, у річку; вони, кашляючи, кидалися вгору. Вона впала на коліна поруч із зігнутим деревом. Натиснула всіма пальцями на вологий надріз, неначе могла його закрити. Але дерево було надто важко поранене для порятунку. Воно вже сильно схилялося над водою. За годину, за день воно впаде.

Вона підвелася. Вона й досі тремтіла — не від холоду, а від люті, — а земля тремтіла разом з нею. Перед її ногами раптово відкрилася тріщина та розбіглася в обох напрямках край гаю. Вона переступила через розколину, що ширшала, і я якраз устигла перейти за нею. Човен упав у безодню, що відкривалася, та зник, коли водоспадом дико загриміла річка, коли гай осів новою схованкою-скелею у хмари туману. Один із лісорубів послизнувся у воді, і його з криком понесло за край, а другий скрикнув, запізнившись зі спробою впіймати його за руку.