Я згадала, як мій найстарший брат одружився з Малґосею і раптом вони обоє перестали ганяти разом із нами й почали сидіти з батьками; то була якась дуже врочиста алхімія, та, що, як я відчувала, не повинна була б мати змоги просто заскочити мене зненацька. Навіть сидіння тут узагалі не здавалося реальним, не кажучи вже про обговорення престолів і вбивств, цілком серйозне, ніби вони самі були чимось реальним, а не просто деталями з пісень.

Слухаючи, як усі вони сваряться, я почувалася ще дивніше.

— Потрібно негайно коронувати принца Сташека та встановити регентство, — продовжував Соля. — Принаймні архікнязь Ґідни та архікнязь Варші…

— Ці діти поїдуть лише до дідуся з бабусею, — сказала Кася, — навіть якщо мені доведеться посадити їх собі на спину та понести їх аж туди самотужки.

— Люба моя дівчинко, ти не розумієш… — почав Соля.

— Я вам не люба дівчинка, — відказала Кася з такою ущипливістю в тоні, що він замовк. — Якщо Сташек тепер король, то гаразд: король попросив мене відвезти його з Маришею до рідних їхньої матері. Туди вони й прямуватимуть.

— Столиця в будь-якому разі заблизько, — Саркан нетерпляче, зневажливо махнув рукою. — Я справді розумію, що архікнязь Варші не захоче, щоб король був у руках Ґідни, — жовчно додав він, коли Соля вдихнув, щоб заперечити, — а мені байдуже. У Кралії було небезпечно до цього, не буде там безпечніше й тепер.

— Але ж безпечно не буде ніде, — сказала я, ошелешена, втрутившись у їхню розмову. — Якщо й буде, то недовго, — мені здавалося, що всі вони сперечаються про те, зводити будинок на цьому чи на тому боці річки, та не звертають уваги на відмітку весняної повені на дереві неподалік, вищу за будь-які з можливих дверей.

За мить Саркан промовив:

— Ґідна на березі океану. Північні замки будуть там у вигідному положенні для організації ґрунтовної оборони…

— Пуща все одно прийде! — відповіла я. Я це знала. Я поглянула в обличчя королеві Пущі, відчула, як б’ється об мою шкіру той невблаганний гнів. Усі ці роки Саркан стримував Пущу, наче приплив за кам’яною греблею; він відвертав її силу в тисячу потоків і колодязів сили, розсіяних по всій долині. Та ця гребля не могла триматися вічно. Сьогодні, наступного тижня, наступного року Пуща прорветься. Вона поверне собі ці всі колодязі, ці потоки, з ревом полізе на гірський схил. А наснажена всією тією новоздобутою силою, вона подолає гірські переходи.

Сили, яка б їх зустріла, не буде. Армія Польні була розбита, армія Росьї обезкровлена — Пуща ж могла дозволити собі програти одну битву, дві чи десяток; вона здобуде собі плацдарми та розсіє своє насіння, а навіть якби її відкинули назад за той чи інший гірський перехід, це зрештою не матиме значення. Вона йтиме та йтиме. Королева йтиме та йтиме. Ми, можливо, і втримаємо Пущу достатньо довго для того, щоб Сташек і Мариша виросли, зістаріли, навіть померли, але як щодо онуків Бориса й Наталі, що бігають із ними в садку? Чи їхніх дітей, які зростатимуть у тіні, що ставатиме чимраз довшою?

— Ми не можемо стримувати Пущу далі, коли в нас за спинами горить Польня, — заявив Саркан. — Росьяни перейдуть Ридву заради помсти, щойно дізнаються, що Марек мертвий…

— Ми взагалі не можемо стримувати Пущі! — сказала я. — Саме це спробували зробити вони — саме цим займався ти. Ми маємо зупинити її назавжди. Ми маємо зупинити королеву.

Він зло глянув на мене.

— Так, яка чудова ідея. Якщо вже її не зміг убити Алошин клинок, то не зможе ніщо. Що ти пропонуєш робити?

Я подивилася на нього у відповідь і побачила, як у його очах відображається страх, який зав’язувався вузлом у мене в животі. Його обличчя застигло. Він перестав дивитися сердито. Відкинувся назад у кріслі, не відводячи від мене погляду. Соля спантеличено позирав на нас обох, а Кася спостерігала за мною з тривогою на обличчі. Та робити було більше нічого.

— Не знаю, — відповіла я Сарканові; голос у мене тремтів. — Але щось зроблю. Підеш у Пущу зі мною?

Нещасна Кася нерішуче стояла разом зі мною на перехресті біля Ольшанки. Небо й досі було забарвлене у блідий рожево-сірий колір досвітку.

— Нєшко, якщо ти думаєш, що я можу тобі допомогти… — тихо сказала вона, проте я хитнула головою. Я поцілувала її; вона обережно охопила мене руками та потихеньку зміцнила обійми, доки не обняла мене по-­справжньому. Я заплющила очі й пригорнула її до себе, і на мить ми знову стали дітьми, знову стали дівчатками, у далекій тіні, та все одно щасливі. Потім дорогою пройшло сонце й торкнулося нас. Ми відпустили одна одну та відступилися: вона була золотою і строгою, практично надто красивою для живої людини, а в моїх руках були чари. Я на мить охопила долонями її обличчя; ми схилились одна до одної чолами, а потім вона відвернулася.

Сташек і Мариша сиділи на возі, тривожно виглядаючи Касю, а поруч із ними був Соля; один із вояків був за візника. До містечка забрело ще кілька людей, ті, хто втік від бою та вежі, перш ніж усе скінчилося, строката компанія вояків із Жовтих Боліт і Марекових бійців. Усі вони вирушали в ролі почту. Вони вже не були ворогами — власне, і не були ворогами по-справжньому. Навіть Марекові люди гадали, що рятують королівських дітей. Просто королева Пущі розставила їх на протилежні боки шахівниці, щоб самій мати можливість сісти збоку та подивитись, як вони знищують одне одного.

Віз був навантажений запасами з усього містечка, речами, які б надійшли до Саркана як данина того ж року. Він дав Борисові золота за коней і віз.

— Тобі заплатять ще й за їхній проїзд, — мовив він, вручаючи йому гаманець. — І візьми з собою родину: тобі вистачило б грошей, щоб розпочати все заново.

Борис поглянув на Наталю. Вона злегка хитнула головою. Він повернувся назад і сказав:

— Ми залишимося.

Відвернувшись, Саркан забурмотів, не терплячи того, що видавалось йому безумством. Але я зустрілася поглядом із Борисом. У мене під ногами стишено мугикала свою співанку долина, домівка. Я навмисне вийшла надвір босоніж, щоб можна було вплести пальці ніг у м’яку траву й багнюку і всотати ту силу в себе. Я знала, чому він не їхав, чому не поїхали б мої мати й батько, якби я прибула до Дверніка й попросила їх поїхати.

— Дякую, — сказала я йому.

Віз зі скреготом поїхав геть. Вояки посунули за ним. Із зад­ка на мене дивилася Кася, яка обіймала дітей, доки курява від ходу не здійнялася за ними непрозорою хмарою, а я не втратила можливості бачити їхні обличчя. Я повернулася назад до Саркана; він оглянув мене із суворим, похмурим обличчям.

— Ну? — сказав він.

Ми пройшли дорогою від великого будинку Бориса до дерев’яного свисту й гепання водяного колеса млина, яке розмірено крутила ріка. У нас під ногами дорога поступово перетворилася на розсип камінців, а потім ковзнула під прозору, тільки з баранцями, воду. На березі було прив’язано кілька човнів. Ми відв’язали найменший і випхали його в річку (я для цього підібрала спідниці, а він закинув свої чоботи у човен); усередину ми залізли не надто граційно, та ми зуміли це зробити, не намочивши себе, і він узявся за весла.

Він сів спиною до Пущі й сказав:

— Задавай мені ритм.

Доки він веслував, я стишеним голосом співала пісеньку Яги для пришвидшення, а береги, розпливаючись, проходили повз нас.

Веретено текло чисто й прямо під пекучим вранішнім сонцем. Воно виблискувало на воді. Ми хутко ковзали річкою, долаючи по півмилі з кожним змахом весел. Я миг­цем побачила жінок, які прали на березі біля Понєца, сидячи в оточенні стосів білих полотен і дивлячись, як ми несемося повз них, наче колібрі, а минувши Вьосну, ми на мить опинилися під черешнями; на них лише з’являлися невеличкі ягоди, а на воді досі плавали опалі пелюст­ки. Дверніка я не побачила, хоча здогадалася, коли ми його минули. Я впізнала вигин річкового берега за півмилі на схід від села, озирнулась і побачила яскравого півника з жовтої міді на шпилі церкви. Вітер був попутний.

Я і далі тихо співала, доки попереду не стало видно темну стіну дерев. Саркан поклав весла у човен. Він повернувся й подивився на землю перед деревами, а лице в нього при цьому було похмурим. За мить я усвідомила, що смуги випаленої землі вже не було видно — лише густу зелену траву.