Він стояв там, із холодним нетерпінням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що він зробить; я не могла ні думати, ні ставити собі запитання. Світ був дуже сірим і нерухомим.

— Ні, — сказав він за мить, — ні, ти аж ніяк не можеш бути шпигункою.

Він повернувся й залишив мене там на якийсь час — я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, і тиждень, і рік, хоча згодом я дізналася, що минуло лише півдня. Потім він нарешті повернувся з невдоволено стисненими вустами. Він тримав невеличку пошарпану річ, яка колись, до того, як я протягала її за собою лісами перші сім років свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

— Отже, — промовив він, — ніяка не шпигунка. Дурепа та й годі.

Далі він поклав руку мені на голову та вимовив:

— Тезавон тагож, тезавон тагож ківі, канзон лігуш.

Він не стільки зачитав слова, скільки проспівав їх, майже як пісню, а доки він говорив, до світу поверталися колір, час і дихання; у мене звільнилася голова, і я вислизнула з-під його руки. З моєї плоті поступово зникав камінь. Звільнилися мої руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомі ноги тим часом утримували мене на місці. Він упіймав мої зап’ястки, тож коли я нарешті повністю звільнилася, він тримав мене за руку, і можливості втекти не було.

Утім, я не намагалася бігти. Мої думки, раптом звільнившись, бігали в десятку напрямків, так, ніби надолужували згаяний час, але мені здавалося, що він міг просто залишити мене каменем, якби хотів скоїти зі мною щось жахливе, і він принаймні перестав думати, ніби я — якась шпигунка. Я не розуміла, чому він гадав, ніби комусь може захотітися за ним шпигувати, а тим більше — королю; він же королівський чаклун, хіба не так?

— А тепер ти мені скажеш, що ти робила? — промовив він. Його очі й досі були підозріливими, холодними та блискучими.

— Я лише хотіла книжку, аби почитати, — сказала я. — Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

— І сталося так, що ти взяла з полиці, аби трохи почитати, «Виклик Люта», — промовив він з дошкульним сарказмом, — і геть випадково… — а тоді його, можливо, переконав мій насторожений і спантеличений вигляд, і він зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. — У тебе справді незрівнянний дар приносити лихо.

Потім він, насупившись, опустив очі, а я простежила за його поглядом до уламків скляного глека довкола наших ніг; він із сичанням видихнув крізь зуби й різко вимовив:

— Прибери це, а тоді йди в бібліотеку. І більше нічого не торкайся.

Він подався геть, лишивши мене полювати за якимось ганчір’ям із кухонь, яким можна було б зібрати склянки, та відром; я ще й помила підлогу, хоча на ній не було ані сліду від якогось розливу, неначе чари вигоріли, як спиртне на пудингу. Я раз у раз зупинялася та підіймала руку з кам’яної підлоги, щоб крутнути нею вперед-назад, упевнюючись у тому, що камінь не повзе назад кінчиками моїх пальців. Я мимоволі замислилася, чому в нього на полиці стоїть глек із такою речовиною та чи застосовував він її хоч раз до когось — до того, хто десь перемінився на статую, стоячи з нерухомими очима, доки повз нього пролітає час; я здригнулася.

Я намагалася бути напрочуд обачною й не торкатися більше нічого в кімнаті.

Книжка, яку я взяла, знову стояла на полиці, коли я нарешті набралася духу й пішла до бібліотеки. Він ходив туди-сюди; його книжка лежала на окремому маленькому столику відкинута і знехтувана, а коли я прийшла, він знову насупився на мене. Я опустила погляд; на моїй спідниці після миття підлоги залишилися мокрі смуги, та й узагалі вона була надто короткою — ледве закривала мені коліна. Рукави в моєї сорочки були ще гіршими: того ранку я трохи забруднила їх кінці яйцем, готуючи йому сніданок, а ще злегка обпалила собі лікоть, знімаючи грінки, доки не підгоріли.

— Отже, почнемо з цього, — сказав Дракон. — Мене не конче має ображати кожен погляд на тебе.

Я не стала розкривати рота, щоб вибачитись: якби я почала вибачатися за неохайність, довелося б вибачатися до кінця життя. Усього кілька днів у вежі навели мене на думку про те, що він обожнює прекрасне. Навіть серед легіонів його книжок не було геть однакових; їхні шкіряні палітурки мали різні кольори, а застібки та петлі в них були із золота й часом навіть всіяні маленькими скалками коштовного каміння. На що не глянь, чи то невеличка чашка з дутого скла на підвіконні тут, у бібліотеці, чи то картина в моїй кімнаті, все було прекрасним і перебувало на своєму місці, де могло сяяти без перешкод. Я була жирною плямою на цій досконалості. Та мені було байдуже: мені здавалося, що я не мушу бути красивою для нього.

Він нетерпляче прикликав мене до себе жестом, і я обережно ступила до нього; він узяв мене за руки та схрестив їх у мене на грудях, поклавши кінчики пальців на протилежні плечі, та промовив:

— А тепер: ванасталем.

Я витріщилася на нього в німій непокорі. Це слово, коли він його вимовив, задзвеніло у мене у вухах, як і інше заклинання, для якого він скористався мною. Я відчувала, що воно хоче залізти мені в рот, висотати з мене силу.

Він упіймав мене за плече, і його пальці схопилися до болю сильно; я відчула, як жар кожного з них проникає крізь мою сорочку.

— Може, мені й доведеться миритися з бездарністю, але безхарактерності я не потерплю, — заявив він. — Скажи це.

Я згадала, як була каменем; що ще він міг зі мною зробити? Я затремтіла й сказала, дуже тихо, ніби шепіт міг перешкодити слову заволодіти мною:

— Ванасталем.

Моя сила зануртувала моїм тілом і фонтаном забила у мене з рота, а коли вона мене полишила, у повітрі розпочалось якесь тремтіння, що закрутилося вниз довкола мого тіла по спіралі. Я опустилася на долівку, задихаючись у дивовижно широких спідницях із шурхітливого шовку, зеленого та червонясто-брунатного. Вони, нескінченні, розлилися довкола мого стану та поглинули мої ноги. Моя голова опустилася, шия зігнулася вперед під вагою звивистої перуки, а по спині в мене текла вуаль із мережива, обсипаного вишитими золотою ниткою квітами. Я тупо витріщилася на Драконові чоботи, на їхню вичинену шкіру; на них були витиснена химерна лоза.

— Подивись на себе — і знову заклинання абияке, — сказав він наді мною; в його голосі відчувалося роздратування власною роботою. — Принаймні твій вигляд покращився. Подивимось, чи можеш ти відтепер зберігати пристойний стан. Завтра спробуємо інше.

Чоботи повернулися та відійшли від мене. Гадаю, він сів у своє крісло та повернувся до читання — точно не знаю. За якийсь час я виповзла з бібліотеки на чотирьох у тій прекрасній сукні, жодного разу не піднявши голови.

Наступні кілька тижнів злились у єдине ціле. Щоранку я прокидалася незадовго до світанку та лежала в ліжку, поки моє вікно світлішало, намагаючись вигадати якийсь спосіб утекти. Щоранку, зазнавши невдачі, я несла тацю з його сніданком до бібліотеки, а він вимовляв разом зі мною ще одне заклинання. Якщо мені не вдавалося зберегти достатню охайність (а зазвичай так і було), він спершу піддавав мене дії «ванасталем», а тоді — ще й іншого заклинання. Всі мої домоткані сукні зникали одна за одною, і мою спальню невеличкими гірками всіяли неповороткі химерні сукні, в яких було стільки парчі й вишивки, що вони мало не стояли без мене всередині. Я ледве вилізала з-під спідниць, перш ніж лягти спати, а жахливі кістки корсета під ними здавлювали мені дух.

Болючий туман ніколи мене не полишав. Після кожного ранку я заповзала розбита назад до своєї кімнати. Гадаю, Дракон робив собі обід сам, бо я вже точно нічого для нього не готувала. Я лежала на ліжку, поки не наставав час вечері, коли я зазвичай могла виповзти назад униз і зготувати простеньку їжу, керуючись більше власним голодом, аніж якоюсь турботою про його потреби.

Найгіршим тут було нерозуміння: чому він так мене використовував? Уночі, перш ніж поринути в сон, я уявляла собі найгірше з казок і чарівних історій, упирів та інкубів, які випивають життя з дів, і з жахом присягалася, що вранці знайду вихід. Звичайно ж, я цього так і не зробила. Єдиною втіхою для мене було те, що я була не першою; я казала собі, що він виробляв таке з усіма іншими дівчатами до мене, і вони це витримали. Втіха була не бозна-яка: десять років видавалися мені вічністю. Та я хапалася за кожну думку, яка могла хоч трохи полегшити моє нещастя.