Північні гори. Ми вийшли неподалік від гірського переходу з Росьї. Це певним чином було закономірно, якщо королева та принц Василій тікали до Росьї, а їх упіймали та принесли в Пущу звідти. Але це означало, що від Заточека нас відділяє багато миль.

Принц Марек вийшов із Пущі за мною, схиливши голову та зсутуливши плечі, ніби ніс на собі неабиякий тягар. За ним сяк-так пленталося двоє вояків. Свої кольчуги вони зняли й покинули десь дорогою всередині Пущі. Лише він досі був у обладунку й тримав меча в руці, але добравшись до трави, він упав і не рухався. Солдати піді­йшли до принца й звалилися обабіч нього долілиць, неначе їх тягнуло за ним.

Кася поклала Дракона на землю поряд зі мною, перед тим витоптавши траву. Він був безвільний і нерухомий, очі в нього були заплющені. Правий бік у нього був обпалений і всіяний пухирями, червоний, зі смертельним полиском. Я ще ніколи не бачила настільки жахливих опіків.

Сокіл опустився на землю по другий бік від нього. Він тримав один кінець ланцюга, який тягнувся до ярма на шиї королеви; Сокіл потягнув за нього, і вона теж зупинилася, нерухомо стоячи сама на випаленій безплідній смузі довкола Пущі. Її обличчя відзначалося такою ж нелюдською застиглістю, як і в Касі, тільки гірше, тому що з її очей ніхто не виглядав. За нами неначе йшла маріонетка. Коли ми тягнули ланцюг уперед, вона йшла, напружено погойдуючись, як лялька, ніби вже не до кінця усвідомлюючи, як послуговуватися руками й ногами.

Кася сказала:

— Ми маємо віддалитися від Пущі, — ніхто з нас не відповів їй і не ворухнувся; мені здавалося, ніби вона говорить із далекої далечіні. Вона обережно взялася за моє плече й поторсала мене. — Нєшко, — сказала вона. Я не відповіла. Небо темніло, сутеніючи, а довкола нас метушилися комарі з тих, які літають напровесні, та пищали мені у вухо. Я не могла навіть підняти руки, аби змахнути великого комара, який сидів просто в мене на руці.

Вона випросталася й нерішуче подивилася на нас усіх. Не думаю, що вона хотіла полишити нас там самих, у тому стані, у якому ми були, але особливого вибору не було. Кася закусила губу, а тоді стала навколішки переді мною та подивилася мені в обличчя.

— Я піду до Каміка, — сказала вона. — Здається, він ближче, ніж Заточек. Побіжу туди. Тримайся, Нєшко. Повернуся, щойно зможу когось знайти.

Я тільки витріщилася на неї. Вона завагалась, а тоді потяглася в кишеню моєї спідниці й дістала книгу Яги. Пхну­ла її мені в руки. Я охопила її пальцями, але не ворухнулася. Вона повернулася й кинулась у траву, прорубуючи та пробиваючи собі шлях, ідучи за останнім світлом на захід.

Я сиділа у траві, наче польова миша, ні про що не думаючи. Звук, з яким Кася проривалася крізь високу траву, стих. Я бездумно, витріщившись на книгу Яги, обводила стібки на ній, відчуваючи м’які рубчики на шкірі. Дракон безвільно лежав поруч зі мною. Його опіки посилювалися, по всій шкірі в нього здіймалися прозорі пухирі. Я повільно розгорнула книгу й заходилася передивлятися сторінки. «Допомагає від опіків, краще з ранковим павутинням і невеликою кількістю молока», — твердила скупа сторінка про один із найпростіших її лікувальних засобів.

Я не мала ні павутиння, ні молока, та після недовгих лінивих роздумів узялася рукою за одну зі зламаних стеблин трави довкола нас і вичавила собі на палець кілька молочно-зелених крапель. Розтерла їх між великим і вказівним пальцями та замугикала:

— Ірух, ірух, — то вище, то нижче, ніби заколисуючи дитину, та почала кінчиком пальця злегка торкатися найстрашніших його пухирів, одного за одним. Кожний засмикався та неспішно почав зменшуватись, а не розпухати; найяскравіше почервоніння стало блякнути.

Від діяння я стала почуватися… не зовсім краще, але чистішою, ніби промивала рану водою. Я співала все далі, далі й далі.

— Припини видавати цей звук, — нарешті сказав Сокіл, піднявши голову на шепіт.

Я простягнула руку та схопила його за зап’ясток.

— Заклинання Ґрошна від опіків, — сказала я йому; це було одне із заклинань, яких Дракон спробував мене навчити, коли ще вперто вважав, що я — цілителька.

Сокіл мовчав, а потім хрипко заговорив: «Ойїдег вірух», — розпочавши наспів, а я повернулася до свого мугикання: «Ірух, ірух», водночас обмацуючи його заклинання, крихке, наче колесо зі шпицями, виготовлене зі стеблин сіна замість дерева, та причепила до нього свої чари. Він урвав свій наспів. Мені вдалося утримати діяння від знищення достатньо довго, щоб змусити його почати знову.

Це й близько не скидалося на чарування з Драконом. Тут я ніби намагалася тягнути за збрую старого і впертого мула, який мені не дуже подобався та мав страшні тверді зуби, готові мене вкусити. Я намагалася триматися подалі від Сокола, навіть продовжуючи заклинання. Та щойно він підхопив нитку, діяння почало рости. Драконові опіки почали швидко тухнути, перетворюючись на нову шкіру, за винятком жахливого блискучого шраму, який крутився посередині його руки та боку, — там були найгірші пухирі.

Соколів голос поруч зі мною зміцнювався, і в мене ще й прояснилося в голові. Нами протікала сила, здіймався оновлений приплив, і він хитнув головою, кліпнувши при цьому. Він крутнув рукою та взяв мене за зап’ясток, тягнучись до мене, беручи ще моїх чарів. Я несвідомо висмикнула руку, і ми втратили нитку діяння. Але Дракон уже перекочувався на руки, силкуючись дихнути та блюючи. Він викашлював із легень купки чорної вологої сажі. Коли напад стих, він натомлено опустився на п’яти, витираючи собі рота, і озирнувся. Королева й досі стояла на випаленій землі неподалік осяйним стовпом у темряві.

Він притиснув долоні до очей.

— З усіх дурнуватих завдань на світі… — прохрипів він так тихо, що я ледь розчула, та знову впав на руки. Він сягнув по мою руку, а я допомогла йому зіп’ятися на ноги. Ми були самі в морі трави, що холонула. — Нам треба повернутися до Заточека, — наполегливо сказав він. — До запасів, які ми там лишили.

Я тупо подивилася на нього у відповідь; чари стухали, а мої сили знову зникали. Сокіл уже незграбно осів знову. Вояки почали тремтіти та смикатися, витріщивши очі так, ніби побачили щось іще. Навіть Марек утратив волю, лежачи поміж них згорбленою каменюкою.

— Кася пішла по підмогу, — нарешті сказала я.

Він озирнувся на принца, на вояків, на королеву; знову на мене й на Сокола, на залишки нас самих. Потер собі обличчя.

— Гаразд, — мовив він. — Допоможіть мені покласти їх просто на спини. Місяць майже зійшов.

Ми, доклавши зусиль, розпрямили принца Марека та вояків у траві; вони, усі троє, дивилися в небо незрячими очима. Доки ми стомлено прим’яли траву довкола них, на їхніх обличчях засяяв місяць. Дракон поставив мене між собою та Соколом. Для повного очищення ми не мали сил; Дракон і Сокіл лише проспівали ще кілька разів заклинання захисту, яким він скористався того ранку, а я промугикала своє очищувальне заклинаннячко: «Пугас, пугас, кай пугас». Їхні обличчя наче знову стали трохи рум’янішими.

Кася повернулася менш ніж за годину, із суворим виразом обличчя, правуючи возом лісоруба.

— Вибач, що так довго, — коротко сказала вона; звідки вона взяла воза, я не спитала. Я знала, що хтось би подумав, побачивши, що вона йде звідкись від Пущі, та ще й у такому вигляді.

Ми спробували їй допомогти, але роботу їй здебільшого довелося виконувати самотужки. Вона підняла на воза принца Марека та двох вояків, а за ними затягнула вгору нас трьох. Ми сиділи, звісивши ноги ззаду. Кася підійшла до королеви та стала між нею й деревами, застуючи їй те, на що вона дивилася. Королева дивилася на неї так само невиразно.

— Ви вже не там, — сказала Кася королеві. — Ви вільні. Ми вільні.

Королева не відповіла й їй.

У Заточеку ми пробули тиждень; усі ми лежали на солом’яних матрацах у хижці на краю містечка. Геть нічого не пам’ятаю від тієї миті, коли я заснула на возі, до тієї, коли я за три дні прокинулася посеред теплого заспокійливого запаху сіна, а біля мого ліжка була Кася, яка обтирала мені лице вологою ганчіркою. Вуста мені вкривав жахливий медово-солодкий смак Драконового очищувального еліксиру. Коли мені того ж ранку стало сил сяк-так підвестися зі свого ліжка, Дракон знову піддав мене очищенню, а тоді змусив мене ще раз очистити його.