З важкими кіньми мого батька та його великим возом улітку до Дверніка від Ольшанки треба було їхати цілий довгий день із перервою опівдні. Але дорога посеред зими була вимощена снігом завглибшки у фут, майже затверділим від морозу та трішки припорошеним зверху; погода ж була ясна, а на конях були тверді підкови для льоду. Ми все летіли крізь ніч, і за кілька годин до світанку ми змінили коней у селі Вьосна, не зупинившись як слід: я навіть не вилізла із санчат. Там не ставили запитань. Борис лише сказав: «Ми їдемо до Дверніка», — і на мене поглянули з інтересом і цікавістю, але без жодного сумніву і, звісно, геть не впізнаючи. Доки запрягали свіжих коней, жінка конюха вийшла до мене зі свіжим м’ясним пирогом і склянкою гарячого вина, щільно загорнувшись у товстий хутряний плащ.

— Не зігрієте собі руки, моя пані? — сказала вона.

— Дякую, — ніяково відповіла я, почуваючись самозванкою та наполовину злодійкою. Попри це, я все одно зжерла пиріг за десять разів, а опісля випила вино — головно тому, що не могла вигадати, що ще з ним можна зробити, аби нікого не образити.

Від нього мені замакітрилось у голові, і мене розвезло, світ став м’яким, теплим і затишним. Я відчула, що хвилююся значно менше, а це означало, що я перепила, та я все одно була вдячна. Борис поїхав швидше, зі свіжими кіньми, і, проїхавши вперед ще годину, коли небо перед нами осяяло сонце, ми побачили вдалині чоловіка, що плентався дорогою пішки. А коли ми підійшли ближче, виявилося, що це взагалі не чоловік. Це була Кася, у хлопчачому одязі та важких чоботях. Вона підійшла просто до нас: до Дверніка прямували лише ми.

Вона схопилася за санчата збоку, задихаючись, сяк-так зробила реверанс і, не зупиняючись, сказала:

— Воно в худобі… воно взяло всю худобу, а якщо вона вчепиться зубами в людину, то воно забирає і її. Ми здебільшого тримаємо її в загоні, не випускаємо її, та для цього потрібні всі чоловіки до останнього… — а тоді я потягнулася із купи ковдр до неї.

— Касю, — промовила я, задихаючись, і вона зупинилася. Вона поглянула на мене, і ми одну довгу мить дивились одна на одну в цілковитій тиші, а потім я сказала: — Мерщій, поквапся та залазь, я тобі на ходу розповім.

Вона залізла й сіла поруч зі мною під купою ковдр на санчатах; із нас вийшла до смішного несподівана пара, вона — у брудному грубому домотканому полотні, в одязі свинопаса, довге волосся запхнуте під шапку і грубу куртку з овчини, а я — у своїх оздобах; разом ми мали такий вигляд, наче це фея-хрещена раптово з’явилася Маші, яка вигрібала попіл з вогнища. Та наші руки все одно міцно тримались одна за одну, вірніші за будь-що інше між нами, а поки санчата неслися вперед, я базікала про геть незв’язні подробиці історії в цілому — про перші дні жалюгідного колупання, про довгі млосні тижні, коли Дракон уперше почав змушувати мене чаклувати, про уроки з того часу.

Кася так і не відпустила моєї руки, а коли я нарешті, затинаючись, розповіла їй, що можу чаклувати, вона сказала:

— Я мала знати, — мені аж дух вилетів і я втупилася в неї. — З тобою завжди коїлися дивні речі. Ти йшла до лісу та поверталася з плодами не за сезоном або квітами, які більше ніхто не бачив. Коли ми були маленькими, ти завжди оповідала мені історії, що їх тобі розказували сосни, доки одного разу твій брат не посміявся з тебе, ніби ти прикидаєшся, і ти перестала. Навіть те, який неохайний у тебе завжди був одяг — ти не могла би так забрьохатись, якби старалась, і я знала, що ти не стараєшся, ти ніколи не старалась. Я якось бачила, як одна гілка потягнулася та зачепила твою спідницю, справді просто потягнулась…

Я відсахнулася, виразила звуком незгоду, і вона зупинилась. Я не хотіла про це чути. Я не хотіла, щоб вона говорила мені, ніби чари були тут весь час, а отже, від них було не втекти.

— Вони не надто для чогось придатні, крім того, щоб залишати мене неохайною, якщо вони роблять саме це, — промовила я, намагаючись говорити несерйозно. — Я прийшла лише тому, що його немає. Тепер скажи мені: що трапилося?

Кася розповіла мені: мало не за одну ніч захворіла худоба. На перших кількох особинах були мітки від укусів, ніби їх погризли якісь дивні величезні вовки, хоча поблизу всю зиму не бачили жодного з них.

— Вони належали Єжи. Він не забив їх одразу, — серйозно сказала Кася. Я кивнула.

Єжи мав бути мудрішим: він мав одразу вилучити їх зі стада та перерізати їм горлянки, тільки-но побачивши, що їх покусали вовки, а вони серед інших тварин. Жоден звичайний вовк такого не зробив би. Але… він був бідним. Він не мав ані полів, ані власного промислу, нічого, крім корів. Його дружина не раз приходила тихенько просити в нас борошна, а щоразу, коли я приходила додому з лісів, назбиравши там більш ніж достатньо, мати посилала мене до їхнього будинку з кошиком. Він роками силкувався заощадити достатньо грошей, аби купити третю корову, що означало би порятунок від бідності, і це вдалося йому лише два роки тому. Його дружина Кристина на жнива одягла нову червону хустку, облямовану мереживом, а він — червоний каптан, обоє з гордістю. Вони вже втратили чотирьох дітей до їхнього наречення; вона чекала ще на одне. Тож він забив худобу не досить швидко.

— Вона покусала його, а ще вона заразила іншу худобу, — сказала Кася. — Тепер вона вся оскаженіла, і вона занадто небезпечна, щоб навіть наближатися до неї, Нєшко. Що ти робитимеш?

Дракон, можливо, знав би спосіб очистити худобу від хвороби. Я не знала.

— Нам доведеться її спалити, — мовила я. — Сподіваюся, він опісля стане на ноги, та я не знаю, що ще можна зробити, — по правді кажучи, хоч як це було жахливо та спустошливо, я була рада, відчайдушно рада. Принаймні це не були вогнедишні страховиська чи якась смертельна пошесть, і я таки знала, що можу дещо зробити. Я витягнула зілля «вогнесерце» та показала Касі.

Коли ми дісталися Дверніка, з цією думкою ніхто не сперечався. Наша староста Данка здивувалася так само, як і Кася або чоловіки в Ольшанці, коли я сповзла із санчат, але вона мала й більші клопоти.

Усі здорові чоловіки, а також сильніші жінки працювали позмінно, аби тримати в загоні нещасних замучених тварин, користаючись вилами й ліхтарями та ковзаючись на льоду, тим часом як руки в них німіли від холоду. Решта нашого села намагалася не дати їм замерзнути чи померти з голоду. Це були перегони на виснаження, і наше село програвало. Селяни вже спробували влаштувати спалення самі, але було надто холодно. Дрова не встигли спалахнути — худоба розкидала стоси з ними. Тільки-но я розповіла Данці, що то за зілля, вона закивала та послала всіх, хто ще не працював біля загону, по льодоруби та лопати, аби зробити просіку.

Затим вона повернулася до мене.

— Нам буде потрібно, щоб твій батько та брати принесли більше дров, — сказала вона, не вагаючись. — Вони у твоєму домі — працювали всю ніч. Я могла би послати по них тебе, але це може зашкодити тобі, а тим більше — їм, коли тобі доведеться після цього повертатися до вежі. Хочеш піти?

Я ковтнула. Вона мала рацію, та я могла сказати лише «так». Кася й досі тримала мене за руку, і, коли ми разом бігли селищем до мого будинку, я спитала:

— Увійдеш першою та попередиш їх?

Тож коли я ввійшла у двері, моя мати вже плакала. Вона зовсім не бачила сукні, тільки мене, а коли мій батько та брати, похитуючись, вийшли із задніх кімнат, спантеличені від сну, та знайшли нас, ми вже впали на підлогу купою оксамиту, обіймаючись. Ми ридали всі разом, навіть кажучи одне одному, що ридати ніколи, а я крізь сльози розповіла батькові, що ми робитимемо. Він і мої брати вибігли надвір запрягати коней, які, на щастя, були в безпеці у власній важкій стайні поряд із домом. Я скористалася цими останніми кількома моментами й сіла за кухонний стіл із матір’ю. Вона знову й знову гладила мене по обличчю, і в неї досі текли сльози.

— Він мене не торкався, мамушо, — сказала я їй, а про принца Марека не розповіла нічого. — Він непоганий, — вона не відповіла, тільки знову погладила мене по волоссю.