– Лікаря!

– Дображанську з клубу!

– Лікаря!

– Геть!

– Іди!

– Добий її!

Крик ударив Дарину по вухах. Жінки кинулися до рингу пітною різноколірною хвилею несвідомого, гостро пахнучи дорогими духами, – власноручно добити недобиту Динозавриху і зрадницю їхніх сподівань, що не добила її! Катя схопилася пухкою рукавичкою за горло і судорожно глитнула, ніби намагаючись зупинити напад нудоти. Але не змогла. Розкрила рот, повалилася на бік, корчачись у нападі непереборної та страшної блювоти.

«Напевно, любов і смерть несумісні!» – подумала Дарина. І це була четверта думка, що відвідала її за останні п’ятнадцять хвилин. І остання за наступні півгодини, бо подальші події розвивалися зі швидкістю, що перевершувала швидкість Дарининої думки.

Вивергнувши з рота слизьку буру масу, Катя підвела очі й зустрілася з Дариною чорним поглядом, який блискав полірованою ненавистю. Схопилася, відпихаючи Динозавриху, що застогнала.

Завила:

– Чого ви хочете? Цього?!

І вліпила сліпучий правий хук першій розгніваній тітці, що видерлася на ринг. Та впала і завмерла без руху. Натовп позадкував, відскочив, протверезів. Із гуркотом перекинувся якийсь стіл. За ним іще один. Крики перестали бути обуреними, ставши пригніченими та зляканими.

А Катя, перестрибнувши через канати, вже мчала до дверей у протилежному кінці зали.

Дарина притиснула до себе Марійку. Переможна пляшка впала на підлогу, і хтось тут же спіткнувся об неї. Давлячи їх і одне одного, натовп потягнув дівчат у коридор. Стоячи біля входу, вони опинилися «попереду паровоза», який, здавалося, сказився, – він штовхався, хвицявся, наступав їм на п’яти.

– Курва…

– Не смій…

– Ноги моєї більше…

– Сука, каблучкою порізала! Ти… «Паровоз» гарчав і звірів.

– Дарино!!! – Вона побачила, як Алекс вистрибує з-за столу, кидаючись до них. Але «паровоз» уже випихав їх на вулицю.

І там, в іншому кінці кварталу, Дарина побачила «вольво» Каті, що відчалювало від стоянки. Машина відчайдушно розвернулась і помчала, розганяючись у їхній бік і приголомшуючи застережливим сигналом. А потім Дарина побачила Марійку, що вибігла на дорогу, напружено розставивши руки, ніби машина Каті була безглуздим птахом, який вискочив із курника і якого можна спіймати, перелякане обличчя Каті за лобовим склом і відстань, що нестримно скорочувалася між ними.

Марійчині руки інстинктивно вихопилися вперед із беззахисними долонями, що відштовхували смерть, яка насувалась, а ноги завмерли, мовби приросли до землі.

Дарина інстинктивно заплющила очі, щоб не бачити більше нічого, й почула виск гальм, удар, крик, хрускіт, – а коли розплющила їх знову, Марійка лежала на землі, підвівшись на обідраних ліктях, і кричала без початку й кінця. А на дорозі, відкинуте на декілька метрів капотом Катиної машини, лежало тіло Мира Красавицького, вивернуте і зламане.

– «Швидка»! Людину збила машина. Пушкінська… – кричав Алекс, притискаючи до щоки мобільний телефон. – Платна. Будуть за хвилину, – утішливо і швидко сказав він їй.

– Як? – хрипко видихнула Дарина.

– Він її висмикнув із-під коліс. А сам посковзнувся. На морозиві. А вона його вдарила. Він відлетів. А вона його просто об’їхала! Об’їхала і покотила далі. Сука! Дарино… – Алекс кинувся до неї.

А Дарина – до Мира.

Він лежав на спорожнілій проїжджій частині – занадто неправильно, щоб бути живим. Але він був іще живий, і все ще був гарний – занадто гарний, аби помирати. Але він помирав. його неправдоподібне обличчя злегка хитнулося до неї, й вона розчула дивне:

– Він існує. Це…

А Марійка все кричала і кричала.

А потім замовкла, ніби в горлі у неї зламався механізм, що відповідає за звук.

Мовчала, коли Мира заносили до «швидкої», мовчала всю дорогу до лікарні, сидячи на задньому сидінні машини Мира, їздити на якій вони не мали права, але ніхто і не згадав про це – Дарина просто увіпхала подругу туди і, всівшись на водійське місце, повернула залишені Миром ключі запалювання. А Алекс упав поруч неї, і не згадавши про те, що, від’їжджаючи з нею, автоматично втрачає нову роботу.

– Міліція? – знову заходився він спілкуватися зі своїм телефоном. – Людину збила машина. На Пушкінській. Біля клубу «Церцея». Її вже везуть до лікарні. Ми свідки…

– Ні, – заперечувала Дарина.

– Я – свідок. Олександр Тарасов. Нещасний випадок… Номер машини? – Він обернувся до Дарки.

– Не бачила, – жорстко стиснула губи та, бо ще не вирішила, чи здавати їй Катю, яка втекла, і аж ніяк не хотіла вирішувати це зараз.

Зараз її права півкуля, що відповідала за розум, була заповнена Миром, який помирав, а ліва – Марійкою.

– Боже, як безглуздо! – Алекс звертався вже не до слухавки, а до Дарки. – Посковзнутися на морозиві! І яка сволота його там кинула! Коли б не воно, він… Ну чого, чого ти на дорогу поперлася? – гаркнув той на мовчазну Марійку.

– Не смій кричати на неї! – заволала Чуб.

А потім час раптом розітнувся, і в ньому утворилося безліч дірок і прогалин. Вони металися по лікарні й розпитували всіх, і ніхто не відповідав їм нічого зрозумілого – лише заспокійливе, безглузде, а тому дратівливе й таке, що викликало в них іще більшу паніку. Дарина злилась і весь час кричала на Алекса, не в змозі спекатися чоловічого ескорту, такого престижного за будь-яких інших обставин і такого непотрібного їм зараз, і в істериці навіщось оголосила себе нареченою Мира. А схожа на безглузду сомнамбулу Марійка навіщось жадібно притискала до грудей його барсетку, яку можна було спокійнісінько залишити в машині, й не реагувала ні на звук, ні на дотик, ні на світло.

Потім Алекс десь загубився, і вони довго сиділи вдвох на великій кутовій канапі, – й на канапі була чорна шкіра, і на столику перед нею лежали сумовиті рекламні листівки патентованих лікарських засобів, а Мир мусив вижити, хоч операція була дуже складною й могла протривати кілька годин.

– Пробачте, ви приїхали з Мирославом Красавицьким?

Дарина різко підвела очі й побачила показного чоловіка років сорока в бірюзовому халаті й лікарській шапочці. За два кроки за його спиною стояла така сама бірюзова медсестра.

– Так! Що з ним? Він житиме? – підскочила вона пружиною.

– Ви його наречена? – спитав лікар повільно й натужно, дивлячись не на неї, а на мертву і, як і раніше, безмовну Марійку.

– Я – наречена, – внесла ясність Чуб. – А що з ним?

– Мені важко повідомляти це вам. Але ваш жених помер п’ятнадцять хвилин тому. його навіть не встигли довезти до операційної…

– Як не встигли?

– Як ви себе почуваєте?

– Він помер? Помер?! Це точно? – Дарина зацьковано подивилася на Марійку.

Лікар, анітрохи не здивувавшись її нетямущості, почав пояснювати наново, співчутливим, умовляльним голосом, сплаченим за курсом 1 до 5,3.

– Він точно помер? – вдесяте спитала Чуб. – Точно нічого не можна було зробити?

Запитання нареченої були пружинисті й сухі, трагічна смерть жениха не викликала в неї жаху – жах, мокрий і в’язкий, з’являвся в її погляді тільки тоді, коли вона переводила його на нелегітимну руду дівчину.

Лікар іще раз оглянув вимогливим поглядом наречену, з якої ніби вийняли душу, чекаючи запізнілої реакції, і, переконавшись, що Дарина вперто не має наміру плакати, хвилюватися й непритомніти, тихо спитав у неї:

– Це його родичка?

– Ні, – п’яно прошепотіла Дарина. – Вона…

– Це я винна в його смерті! – чітко й переконано сказала Марійка, віртуозно вимовляючи кожну літеру.

– Може, укольчик? – ніжно запропонував лікар.

А до Дарини дійшло: весь цей час Марійка повторювала про себе саме цю фразу!

– Не потрібно укольчику, – відмахнулася Чуб. – Ми самі…

– Так, так, – задумливо мовив повагом лікар. – Там міліція в холі. Молодик уже свідчить. Вони чекають на вас.

Він наказово кивнув бірюзовій супроводжувачці, що стояла неподалік, залишаючи її на варті їхньої істерики, і зосереджено пішов геть, засунувши руки в кишені.