Изменить стиль страницы

закінчила Дарина, поглядаючи на внутрішній бік дверцят, де висів новенький, набраний на комп’ютері аркуш. Вона запитально задерла голову.

– Напевно, – озвалася подруга, спускаючись, – вимовивши пароль, треба уточнити, що саме хочеш побачити. «Пора» – у значенні день або годину, «Парсуна» – особа.

– Або прикол.

– Ні. – Ковальова з полегшенням прийняла простягнуту Дариною руку і зіскочила на підлогу. – Анекдот – не обов’язково прикол. Це по-старому означає – історія.

– Треба буде спробувати як-небудь. Тільки не зараз. Зараз нам, повір, не до вертольотів! Ти не знаєш, про що я довідалась. Інформація на мільйон доларів! – імпульсивно заявила Чуб. І замовкла: у світлі останніх бурхливих і об’ємних подій її відкриття здалось їй занадто вже передбачуваним і плоским.

– Коротше, Марусю, здається, ми помремо вже сьогодні.

– Сьогодні? – здивувалася Марійка. – Чому?

– Пам’ятаєш про «ряба стане любою, і біль згорить у вогні»? Так от, Килина мала на увазі свято Івана Купала. Вважається, що, вмиваючись купальською росою, можна очистити обличчя від прищів і іншого лайна і стати землепотрясною красунею. А в купальському вогнищі разом зі старими речами люди спалювали свої прикрості, хвороби й душевний біль. Воно взагалі від усього очищає: від зла, від лихого ока. Раніше, коли наші князі давні на війну з татарами йшли, вони обов’язково через очищувальне вогнище стрибали… Я і раніше це читала, коли до вечірки готувалася, та якось одне з іншим не зіставлялось. А тепер зіставилось! А ніч на Купала сьогодні ввечері. І шабаш сьогодні, той, на який нас зазивали…

– Але відьми не помирають у ніч на Івана Купала, – переконано заперечила їй Марійка. – Хіба що з перепою! Це ж одне з трьох найрозгульніших відьмацьких свят.

– Гаразд. Я тобі сказала, а ти як хочеш! – надулася Чуб.

– Гаразд. А що ти ще про Купала знаєш? – спробувала намацати хоч якусь версію подруга, що знала про Івана Купала одне: назва свята дивним чином об’єднала в єдине ціле християнського святого Івана Хрестителя і язичницьке божество Купало, що, на думку Марійки Ковальової, було однозначним свідченням мудрості православ’я, публічно суворого, але такого, що визнавало приховано: істина все ж посередині.

– Та все! – самозакохано оголосила Землепотрясна. – Ніч перед святом Хрестителя – це наш слов’янський Хелловін, коли всяка нечисть, типу нас із тобою, може робити абсолютно все, що захоче.

– А ще що?

– Ну, папороть цвіте. Змії, навіть неотруйні, набувають сили. Купатися без оберега не можна, тому що водяний іменинник і до себе потягне: напевно, все, що опускається у воду цього дня, він сприймає як подарунок. А раніше на свято язичники дівчину топили – типу, йому в жертву. І любовні груповухи на березі влаштовували – тоді це не вважалося гріхом, а вважалось ідеальною ніччю для зачаття дітей.

– Про що це ви? – з кухні вийшов Мир із заклопотаним, відчуженим обличчям. – Я змушений поїхати, – прилип він очима до Марійки. – Ненадовго. – Мир спробував одірвати погляд, але не зміг. – Ти дочекаєшся мене? Дочекайся, будь ласка! Нам, – картинно провів він пальцем по горлу, – ось так договорити потрібно! Це важливо.

– А що сталося? Куди ти? – захвилювалася його непосидюча кохана, що не дослухала життєво важливе освідчення.

– Кока телефонував. Він одну практикантку з медучилища підчепив, зараз у кафе з нею зависає.

– І що вона розповіла?

– Багато цікавого, – абстрактно відповів Мир, із підозрою дивлячись на Чуб.

Та відповіла йому не менш нелюб’язним поглядом. Хоча підозру з Красавицького було знято, занадто гарні чоловіки викликали в Дарини приблизно ті самі почуття, що й у Марійки, – занадто великі купюри.

«Адже Марійка так нічого й не знає про присуху, – з жахом усвідомила вона. – Ой!»

– Говори при ній, адже ми всі разом, – поторсала закоханого Марійка.

– Гаразд, – знехотя мовив той. – Є серйозна зачіпка. Практикантка підтвердила, що божевільні поводились останні дві ночі, як справжні божевільні. Вчора її не було, їй розповідали. Але позавчора, коли вона чергувала, знадобилося декілька годин, аби зібрати й заспокоїти їх усіх. Митю, наприклад, знайшли тільки вдосвіта, під сходами за ящиками з новою апаратурою. І на одязі в нього була кров. Вони вирішили, що він поранився, й відразу ж відвели його до Снуровського…

– Митя – це той шизик, із яким ми вранці?.. – збудилася Землепотрясна.

Мир незадоволено скривився на її адресу. Лаконічно ввів ту в курс справи і знову нестримно поглядом прилип до Марійки:

– Митя, – підкреслив він, – справді там на привілейованому становищі. Такий наслідний принц психлікарні. По-перше, платник – батько, що розкаявся, справно вносить велику суму щомісяця. По-друге, лікар «дядько Киря» носиться з ним, як дурень із писаною торбою. Але це не найцікавіше. – Красень став чорніший за хмару. – Практикантка сказала, що з-поміж іншої історичної нісенітниці, яку любить повторювати наш принц, він стверджує, буцім його рід веде початок від гетьмана Мазепи.

Розділ сімнадцятий,

який оповідає про те, що люди гинуть за метал

…синє полум’я вихопилось із землі; середина її вся освітилась і стала неначе з кришталю вилита; й усе, що було під землею, зробилося видимим, як на долоні. Червінці, дорогі камені у скринях, у казанах… Як безумний, ухопився він за ніж, і безвинна кров бризнула йому в вічі… Диявольський регіт загримів із усіх боків.

М. Гоголь. «Вечір напередодні Івана Купала»

– Скарб гетьмана! – вискнула Дарина. – Все сходиться! В ніч на Купала відкриваються скарби! Але тільки тому, хто душу нечистому продасть, – пам’ятаєте, як у Гоголя? Ось чому його не лякає бетон: він сподівається, що після всіх обрядів скарб відкриється йому сам. Я ж тобі відразу про скарб сказала! І на Митю вказала перша: це він!

– Ти сказала: «та ось хоч він», – похмуро виправила Марійка. Вигляд у неї був чогось невдоволений. – Послухай, – розхвилювалася вона. – Обов’язково з’ясуй у цієї дівчини, чи є у Миті червона вітрівка. Вночі тато бачив когось у червоній куртці. А якщо у Миті такої немає, запитай, чи немає її в його лікаря.

– Але й це ще не все. – Мир похмуро подивився на кохану. – Позавчора практикантку послали кликати Митю до обіду, й вона знайшла його біля Кирилівської церкви, він розмовляв із дівчиною. Гарною й добре вбраною. У босоніжках із малиновими квітами…

– Рита? – приголомшено скрикнула Марійка.

– Скоріше за все.

– Ти мусиш показати медсестрі її знімок! – Марійка побігла за рюкзаком і повернулася вже повільним кроком, невпевнено стискуючи в руці фото їхньої групи: було видно, що віддавати його їй несподівано перехотілося.

Зачекавши, Мир узяв знімок із її невпевнених рук і завмер, утупившись у червоне сердечко, яким були обведені їхні обличчя.

– Марійко, – гірко сказав він. – Марійко… Я більше ніколи тебе не ображу. Я обіцяю, що ніколи не зроблю тобі нічого поганого!

І Дарину неприємно пересмикнуло від цієї фрази, чутої нею вже кілька десятків разів.

«Ну чому, – великодосвідчено замислилася вона, – всі чоловіки починають любовні стосунки з обіцянки не зробити тобі нічого поганого? І чому до нас доходить тільки з двадцять п’ятого разу: якщо, закохавшись, він раптом зарікається не робити нічого поганого, це означає лише те, що до тебе він уже спаскудив життя купі жінок. Втім, цьому і говорити нічого не потрібно, у нього це на пиці написано – великим почерком!»

Красавицький катастрофічно не подобався Дарині чимдалі більше, і не тому, що був такий уже поганий, а через те, що був живим і кричущим утіленням її провини.

«Через кілька годин присуха мине, і що тоді?.. Вона ж закохана, вона вже вірить, що він її любить! Може, підпоювати його регулярно?»

Чесне слово, заради подруги Чуб готова була навіть на це!

– І що ти в нім знайшла? – скривилася вона, ледве за красенем зачинилися двері. – У нім же, окрім пики, взагалі нічого немає!