– Що накажете, панночко? – Чорт миттєво опинився рачки поруч із нею і, немов метушливий собака, догідливо висунув голову з-під Марійчиної пахви.

– Хто він? – нарешті здобулася на голос Чуб.

– Тобі ж сказали, Анчутка і страшенний Немитик! – реготнула Марійка.

– А це ти бачила? – Дарина тривожно ткнула пальцем у небо. – Червоний вогонь, а потім… – почала вона уривчастим од хвилювання голосом.

– А потім я полетіла вниз, прямо на Миколаївський парк і до Терещенка! – Марійка розставила руки, як крила.

– До якого Терещенка? – здивувалася Дарина.

– Федора Артемовича. Брата Колі. Я відразу його впізнала по пам’ятнику Рєпіну.

– А я на церкву. Ну та були ж три вогні, – згадала Чуб (третій, мабуть, призначався Катерині, навряд чи здатній внести зараз хоч якусь ясність у це питання). – По-моєму, – запобігливо припустила вона, – нам треба терміново летіти туди – туди, де ми «завидели красный огонь». Еге ж? – Дарина явно намагалася притлумити свій напад матеріалістичного реалізму.

– Летімо! – безтурботно погодилася Марійка. – Де твоя церква?

– Не знаю.

– Ну, яка вона?

– З куполами. Зеленими. А на них хрести.

Марійка нестримно розреготалася: з тим же успіхом Дарина могла запропонувати їй упізнати людину за такими особливими прикметами, як ніс, рот і двоє зелених очей!

– Це нормально, – закивала Землепотрясна. – У мене теж таке було, коли я з парашутом стрибнула. Крутіше, ніж під колою, – разів у десять.

– Під кока-колою?! – зайшлася від нестерпного сміху Марійка.

– Під коксом. Кокаїном, – пояснила Чуб. І ця протекційна ремарка, схоже, дещо привела її до тями. – Гаразд, чорт із нею, з церквою, – вирішила вона, – їдьмо до твого брата Колі.

– А що я маю робити з церквою? – радісно уточнив Чорт.

– Нічого, – боязко відсунулася від нього Дарина. – А ось із цією тіткою…

– Накажете доправити пані додому? – затрясся той, присідаючи від нетерпіння.

– А зможеш?

– Звичайно!!! Пам’ятаю, ми з Вакулою…

– Але, – затурбувалася Ковальова, що несподівано відчула слабкий укол совісті, що пробив кокон її натхненного куражу.

Кинути непритомну Катю на руках неперевіреного Анчутки було неприпустимо!

Зволікати, коли само небо благає тебе про допомогу, а на горизонті маячить перша Справжня Пригода…

– О’кей. Залишаємо її на тебе, – вирішила за неї моральну дилему Дарина, що нітрохи не переймалася материнською турботою про Катерину Дображанську. Її в цю мить непокоїло зовсім інше: нетерпіння та відчуття провини, яку їй якраз і не хотілося спокутувати.

Чуб фамільярно підхопила Катину сумочку й повісила собі на плече.

– Гроші на тачку нам потрібні! – відбила вона здивований Марійчин погляд. – Ну, ходімо. Одлипни від неї, врешті-решт!

Ковальова поспішно запнула Катин піджак і, вивільняючи комір із її пальців, виявила там зірваний із шиї ланцюжок. Вона машинально запхала його в кишеню брюк.

– Ходімо! – засунувши під пахву реабілітовану мітлу, Дарина різко потягнула Марійку, що все ще сумнівалася, до машини. – Треба поспішати! Слухай, Марусю, ти пробач, що я на тебе так накинулася. Я вже казала: ти геній, а я дурка. О’кей?

– О’кей. Але якщо ти ще раз назвеш мене Марусею, Мусею або Масею… – несподівано збунтувалася Марійка.

– Квит! Не буду! Присягаюся мамою!

Вони втекли тримаршевими сходами, прикрашеними сталінськими п’ятисвічниками ліхтарів, позначеними ще російськомовною табличкою:

І щойно їхні маківки зникли за парапетом, Чорт нараз пристрасно втягнув чорними ніздрями повітря, улесливо схилився над нерухомою Катею і, жадібно поцілувавши нечутливу до його захоплень руку, прошепотів, задихаючись від глибокої поваги:

– Це ви? Моя Ясна пані! Це – ви!!!

– То де ж у вас випускний? – недовірливо мовив таксист, який чекав їх біля Андріївської церкви.

– Та розвели нас однокурсники, як останніх лошиць! – мимохідь збрехала Чуб.

– А ви знаєте, скільки вже на лічильнику нацокало? – загрозливо процідив той. – Більше сотні!

– Немає базару, ми все сплатимо! – Дарина жваво заспокоїла таксиста щедрою купюрою з Катиної сумки, додавши «на чай»: – Здачі не треба. Тільки швидше!

– Так куди тепер їдемо? – повеселішав таксист.

– На Бібиковський бульвар, – нервово пролосила Марійка.

– Куди?!

– Боже, як його… До Миколаївського університетського парку. До університету Святого Володимира. До червоного університету!

– На бульвар Шевченка? Ти що, не місцева? – гмикнув водій.

– Я – корінна киянка!

– Що ж ти навіть назв вулиць не знаєш?

– Просто занадто глибоко вдарилась у коріння! – ображено рикнула Марійка, і машина, загарчавши їй у відповідь, нарешті рушила з місця й помчала широкою Володимирською вулицею.

Вони обігнули півколо Софійської площі і, не послухавшись булави Богдана Хмельницького, що зневажливо відсилала їх назад, помчали на південь.

– А подругу свою ви де втратили?

Боже, до чого ж не до речі був зараз цей балакучий таксист!

– А це взагалі ваша справа?! – з невластивою їй безапеляційною агресією відрізала Ковальова. Їй було неприємно, що вона, виявивши легкодухість, покинула Катю, але нова заключна пригода, що наближалася з кожною секундою, розбурхувала й заводила її дедалі дужче.

– Та дістало її усе! – накинулася на водія Дарина. – І нас теж! А що, швидше не можна?

– Куди саме до парку? – скривджено буркнув шофер.

Повз них уже пропливав величезний підсвічений ліхтарями оперний театр. І Марійка мимохідь прочитала афішу над головним входом:

– До будинку Терещенка, – сказала вона.

– Та звідки я знаю, де ваш Терещенко живе! – озлобився раптом водій.

– А вулицю Терещенківську ви хоч знаєте? – парирувала Марійка. – До російського музею!

Вулиця, названа на честь дореволюційного мецената Миколи Артемовича, колекція картин якого лягла в основу Київського державного музею російського мистецтва, що містився нині в блакитному двоповерховому особняку брата колекціонера Федора, була порожня. Якщо не брати до уваги чепуристого Рєпіна в бронзовій краватці-метеликові, що стояв на гранітному п’єдесталі, нарочито виставивши одну ногу.

Водій від’їхав, і Марійка побачила, як він озирнувся, щоб подивитися на них, – і мав рацію: дівчата, що намірились о першій годині ночі ознайомитися з творчістю російських художників XIII—XX століть, викликали справедливу підозру.

– Дивися, тут виставка Васнецова, – ткнула вона в засклений стенд, який оберігав плакат із трьома знаменитими «Богатирями».

– Так Терещенко – музей? – Дарина не зволікаючи вибігла на ґанок і рішуче смикнула заґратовані двері, прикрашені двома дерев’яними левовими мордами.

Але двері не послухали її. І покосившись на чергову табличку «Охороняється державою, пошкодження карається законом», Чуб безглуздо застрибала по сходинках, не знаючи, куди дівати надлишок бурхливої енергії, що поривалася до бою.

– Ну що за життя в нас? – голосно розсердилася вона. – Суцільні ребуси й каверзи. Чому не можна нічого нормально сказати? Обов’язково загадки загадувати!

– Може, вони хочуть, щоб ми на виставку сходили? – спробувала розгадати натяк Марійка.

– Гаразд, завтра сходимо, – люто скривилася Чуб.

Але чекати до завтра їй не довелось.

За мертвими вікнами першого поверху почувся оглушливий і зазивний дзвін розбитого скла. І, перш ніж Чуб устигла усвідомити, що, власне, робить, вона інстинктивно кинулася до вікон – занадто високих, аби можна було заглянути чи видертися туди, – і раптом, на очах остовпілої Марійки, підстрибнула і, знявшись у повітря, влетіла просто у вікно, розбиваючи скло держаком мітли, що несподівано опинилася біля неї під задом.